Давальний відмінок – СЕМАНТИЧНІ ФУНКЦІЇ ВІДМІНКІВ
ІМЕННИК
СЕМАНТИЧНІ ФУНКЦІЇ ВІДМІНКІВ
Давальний відмінок
У мові з давальним відмінком пов’язане вираження функції адресата. Це значення формується іменником – другорядним членом, який перебуває у постпозиції, рідше препозиції, щодо дієслова-присудка Лексичне наповнення відмінкових форм передбачає обов’язкову номінацію осіб, в інтересах яких відбувається дія. Відхід від номінації осіб можливий лише за умови метафоризації, персоніфікації понять.
Давальний відмінок відтворює функцію адресата у так званих семантичних
Дієслова, які беруть участь у вираженні адресата, об’єднуються в окрему групу на підставі спільної інваріантної семи давання, напр.: давати, передавати, дарувати, платити, продавати, позичати, вручати, пропонувати, надсилати, відносити,
Іноді сема адресатності може формуватися залежно від контексту. Дієслова нести, читати, писати, жати, везти, тиснути, одробляти, накладати, залишати тощо не характеризуються “давальною спрямованістю”, однак повністю заперечити її відсутність не можна, бо “кожну дію чи стан, оскільки вони регулюються свідомістю, можна адресувати комусь” напр.: “Весна для всіх настала, Дарунки всім несе вона” (Леся Українка); “Шкода, що я десятого повинний їхати,- везти свій крам показувати своїй неньці” (Панас Мирний); “Мені почулося, неначе край прибою Поему моря юнакам чита… ” (М. Нагнибіда). Контекстне розширення кола дієслів “давальної семантики” спричиняє в останніх поступову втрату, “розмивання” семи конкретної безпосередньої дії, що є необхідною умовою значення адресатності. Тому сполучуваність відмінкової форми з опорним дієсловом такого типу має наслідком формування узагальненого значення адресатності, яке нівелюється під впливом об’єктного значення. Таким чином формуються адресатно-об’єктні відношення, при яких функцією об’єкта іменник у формі давального відходить з безпосередньої постпозиції щодо дієслова далі, на периферію речення, напр.: “Директор сидить окремо… Я йому голосно читаю” (Ю. Яновський).
Поглиблення опозиційних відтінків і формування об’єктно-адресатних відношень відбувається тоді, коли давальний, номінуючи істоти або персоніфіковані поняття, залежить від дієслова з домінуючою семою волевиявлення, сприяння, напр.: шкодити, вірити, бажати, заздрити, мститися, загрожувати тощо. Дієслова об’єднуються в ряд на підставі семантико-синтаксичної ознаки фінальної спрямованості, яка має більш нівельований характер, ніж у ряду дієслів із семою давання, що формує значення адресата. Відтінок об’єктного значення виникає, коли іменник-адресат потрапляє в позицію другорядного члена, який називає об’єкт сильнокерованої дії. Невідповідність граматичної семантики дієслова – присудка синтаксичній позиції керованого ним іменника викликає не об’єктні, а об’єктно-адресатні відношення, напр.: “Понад двадцять років мстив панам Кармалюк” (журн.); “Знав наш батько, що загрожує султан королеві війною” (З. Тулуб); “Не вір нікому. не буде жалю” (Марко Вовчок); “Не вір собаці, бо укусить” (М. Номис); “…підрісши, заглядали вони (Данило, Флегонт та Харитон) крізь щілини паркана і тяжко заздрили гімназистам” (Ю. Смолич).
В односкладних реченнях, які відтворюють внутрішній фізіологічний або психічний стан особи, що існує незалежно від її волі, давальний відмінок у ролі придієслівного члена виконує функцію суб’єкта семантико-синтаксичної структури речення, напр.: “Миколі не працювалося… Поглядав раз по разу до хати” (І. Чендей); “Соломії сьогодні щастило. В болгарина не робили, бо було якесь місцеве свято, і вона пішла в горниці прохати за Остапа” (М. Коцюбинський); “7м стало на душі радісно, весело” (І. Нечуй-Левицький); “Гостям було занадто тісно й жарко, Неначе помідорам в парнику” (В. Терен); “Добре тому, хто в дорозі,- лежить собі на возі” (прислів’я).
Носій стану, виражений давальним,- особа пасивна, дієслівна ознака, що спрямовується до неї, не досягає її В умовах реального відтворення плану змісту іменник – носій стану, перебуваючи у валентному зв’язку з присудком – предикатом, набуває додаткового значеннєвого відтінку об’єкта, зумовленого структурною організацією речення. З одного боку, функція суб’єкта закріплюється підметовою позицією залежного від присудка іменника, що номінує особу-суб’єкт і вжитий у формі давального, напр.: “Багатому та чубатому скрізь весело” (прислів’я); “І кожному було шкода своєї широкої садиби” (В. Терен); “Так мені добре, як, мабуть, нікому, От, здається, зазеленію” (В. Терен); “Йому вже було досадно на себе” (М. Коцюбинський) ; “Йому було сором дивитися людям в очі” (Г. Хоткевич).
З другого боку, давальний, номінуючи суб’єкт, може зайняти постпозитивну щодо присудка позицію. У таких випадках відтінок об’єктності посилюється, бо спроектований як валентністю присудка, так і об’єктною позицією залежного іменника, напр.: “Весело землі: Цвіте, красується цвітами, Садами темними, лугами” (Т. Шевченко)? “Надумавсь Вовк, що жить йому погано” (Л. Глібов); “Щороку сутужно Хомі… а цього року таки зовсім погано” (М. Коцюбинський); “Добре тому ковалеві, що на обидві руки кує” (прислів’я); “І добре Хариті на ниві і лячно” (М. Коцюбинський).
У внутрішньо-синтаксичній структурі односкладного речення відмінкова форма давального у функції пасивного суб’єкта є другорядним членом, підпорядкованим головному, роль якого виконує присудок – предикат. Останній може бути виражений широким колом морфологічних одиниць. Так, синтаксична функція присудка може здійснюватися безособовими дієсловами, напр.: “Мирославі ще якось щастило” (А. Головко); “Мені здається, що се я, що се ж та молодість моя” (Т. Шевченко); “І мріється йому, що то – така сила золотого терену зародила в густому, небесному тернику” (С. Васильченко); “А Степану мріялось, снувалось у думках” (В. Вільний).
Іноді безособові дієслова можуть поєднуватися з прислівниками добре, погано, напр.: “…і на серці в Гната ставало так погано, прикро, болісно” (М. Коцюбинський); “Килина співала, поглядаючи на дівчат, і ставало їй добре, і голос у ній тремтів од хвилювання” (Є. Гуцало). Часто вираження суб’єктно-об’єктних відношень відбувається при присудках – предикатах, виражених прислівниками весело, радісно, тепло, холодно, досадно, сумно, жаль, однаково тощо, напр.: “Гніздам порожньо на вітах, Колисаються намарне” (В. Терен); “…сумно було їй дивитися на цей присмерк” (М. Хвильовий); “…мабуть, греблі жаль зробилося мені” (О. Олесь); “І пташкам воля, в чистім полі І пташкам весело літать” (Т. Шевченко); “Мені однаково, Чи буду я жить в Україні, чи ні” (Т. Шевченко). Ускладнене значення суб’єкта стану – потенційної дії передає давальний відмінок, підпорядкований модальним допоміжним словам треба, слід, варто, потрібно -, бажано, необхідно, можна, доводиться, хочеться та інфінітивному предикатові дії, напр.: “їй хотілося подивитись на його обличчя, прочитати там нове” (М. Коцюбинський); “Хотілося мені вас побачити” (Є. Плужник); “Його праця може бути інтересною, і йому варто допомогти” (М. Коцюбинський); “Не можна Мотрі нікуди очей показати” (Панас Мирний); “Вона вже знала, яка доля чекала на її дитину. Доведеться їй топтати материну стежку” (М. Коцюбинський).
Подвійні відношення формуються, коли присудок виражений автономно-допоміжними дієсловами таланити, фортунити, подобатися, щастити, належати тощо з інфінітивами або без них, напр.: “Хай їм щастить наловити риби” (М. Рильський); “Не можна сказати, щоб так уже подобалося Ліні тут цілоденно ковтати підняту бульдозерами куряву” (О. Гончар); “Був ]Довбуш| дуже веселий, бо таланило йому дивовижно” (В. Гжицький); “Як належить справжньому українцеві, хазяїн коротко і неквапливо відповідав на запитання гостя” (3. Тулуб).
Зрідка в ролі опорного члена синтаксичної конструкції, що відтворює значення пасивного суб’єкта, вживаються слова властивий, притаманний, ненависний. У цій ситуації для змістової завершеності присудок може мати додатковий залежний іменник на позначення особи або предмета, напр.: “О. Гончару притаманний особливий, неповторний стиль…” (з газ.); “…чуття та свідомість землі не властиві одвіку, А як багато речей розмаїтих вона породила” (М. Зеров).
(2 votes, average: 3.00 out of 5)
Loading...