Імпровізовані новини: соціологічне дослідження чуток – Т. Шибутані

Паблик рилейшнз

Т. Шибутані

Імпровізовані новини: соціологічне дослідження чуток

(із книги: Shibutani Т. Improvised news. A sociological study of rumor. – Indianapolis; New York, 1966)

(уривки)

Звичайно вважається, що центральною характеристикою чутки є помилка. Чутки прийнято розглядати як неправильні повідомлення, чи, в крайньому разі, як такі, котрі не перевірені і, ймовірно, фальшиві. Коли неперевірене повідомлення виявляється правдою, ніхто не помічає його невідомого джерела. Коли ж подальші події розкривають повідомлення як безпідставне, ми говоримо, що “це були тільки чутки”. Так само частіше за все називають чутками повідомлення, які є запитальними. Наприклад, у кінці Другої світової війни багато американців скептично поставилися до повідомлення про смерть президента Рузвельта, повважавши його “черговою чуткою”, доки не дістали підтвердження через мас-медіа. Іноді повідомлення називають чутками ті, хто не хоче в них вірити, як, наприклад, індивіди, для котрих хороший друг раптом виявився шахраєм.

Оскільки особлива увага до одних речей відображається на придушенні інших, є певні обмеження до обсягу й характеру новин, на які можуть реагувати збуджені люди; зауваження, які несумісні із наявним настроєм, можуть опускатися чи спростовуватися. Коли ж загальний настрій установлено, будуть відкидатися навіть повідомлення з інституціоналізованих каналів, якщо вони виявляються несумісними. У ситуації інтенсивного колективного збудження можуть виникнути характеристики, що не відповідають загальноприйнятим стандартам. Такі чутки незмінно надають форму для вираження превалюючих відчуттів, і саме в подібних контекстах упевнено говориться про виконання бажаного. Там, де чутки початково експресивні, логічно несумісні питання можуть підтримуватися одночасно. При деяких кризах, як, наприклад, під час вбивства президента Кеннеді, суперечності у фактах підозр залишалися непоміченими. Лебон заявляє, що логіка афекту відрізняється від раціональної логіки; іміджі проявляються самі по собі або оцінюються, а не поєднуються логічно.

Робилися також спроби контролювати спонтанну комунікацію за допомогою закону. У прикладі бірж контроль новин завжди становив проблему, тому закон 1933 року визнавав незаконним зумисне використання чуток для маніпуляції з цінами. Під час війни особливо робляться спроби боротьби з підривними чутками, фіксуючи юридичну відповідальність і караючи винних. Так, під час Другої світової війни німці пробували контролювати ворожі чутки на захоплених територіях за допомогою суворих декретів; людей штрафували або кидали до в’язниці за висловлювання проти окупантів. В Англії оборонні закони визнавали поширення тривожних чи пораженських настроїв незаконними; необхідно було навести масу доказів того, що лише розумні причини примусили людину повірити в те, що чутка була правдою і не було зловмисного наміру.

Один із поширених способів боротьби з чутками в часи бід полягає у звертанні до людей шанованих лідерів. У 1938 р. президент Рузвельт обнародував свій знаменитий “Лист до неназваного громадянина”, виступивши проти критиків своєї адміністрації, вказуючи на реальні успіхи на противагу нашіптуваним звинуваченням. Під час Другої світової війни Массачусетський комітет суспільної безпеки повністю присвятив себе відверненню й контролю чуток за допомогою гласності. Повідомлення збиралися на спеціальних постах, спростовувалися владою чи експертами і публікувалися в “Бостон Херальд”. Передруки цих статей потім пересилалися зацікавленим особам в інші частини країни. Хоча подібні кампанії спрямовано проти “чуток”, реально ж атакується будь-яка вербалізація, яка не підтримує воєнних зусиль.

Ще один засіб, рекомендований практично всіма, хто досліджував чутки серйозно, полягає у наданні адекватної інформації по інституалізованих каналах. Восени 1953 р., наприклад, коли Пентагон оголосив про бюджетні скорочення, чутки про закриття й скорочення військових заводів поширювалися по всій країні. Коли ці чутки порушили ритм в одній із корпорацій у Північній Кароліні, її президент відкрив спеціальний флігель, названий “фабрикою чуток”, попросивши своїх співробітників вивчити два бюлетені. Один з них називався “Чутки”, і кожний міг записати там свій улюблений варіант, другий називався “Факт”, і там президент особисто відповідав на всі запитання. Протягом наступних двох місяців було одержано відповіді на 100 запитань. Коли ж минуло ще десять днів, жодного запитання не з’явилося і флігель було закрито.

Ступінь особистого включення в подію варіюється від індивіда до індивіда, і це відбивається в неоднаковій участі щодо створення чуток. Деякі розглядають себе тільки як спостерігачів; інші сприймають себе як активних учасників; треті є спостерігачами, інтереси котрих, однак, близькі до інтересів активних учасників.

У...

вивченні поширення чуток, пов’язаних з членством у компартії жінки, котра хотіла організувати дитячий садок, Фестінгер та його колеги (1948) виявили, що ті, хто відчував, що його статусові загрожує схожа ситуація, з великим ентузіазмом підтримували чутку, яка врешті-решт зірвала цю програму. У дослідженні в сільській місцевості Канади чуток про те, що чужинець, котрий найняв хатину, є німецьким шпигуном, Добб (1941) виявив, що було четверо найбільш активних учасників: 1) жінка, котра хотіла здати свою хатину і не знайшла кому; 2) людина, котра свого часу захищала чужого й потрапила через це в біду; 3) людина, котра мала тривалу ворожнечу із сім’єю, яка поставляла чужинцю молочні продукти; 4) людина, підозрілива до всіх.

Підбурювачі в натовпах, що лінчують, частіше за все є друзями чи родичами жертви, котрих особливо хвилює, щоб звинувачений не уникнув покарання. Ті, хто більше виграє від прийняття якої-небудь програми дій – обрання офіційної особи, оголошення війни, активніше реагують на повідомлення, що підтримують предмет їхнього схвалення. Це зовсім не означає, що діє зумисна маніпуляція, у більшості випадків участь є результатом виборчої уваги. Іноді інтереси є неусвідомленими; люди, котрі почувалися винними чи наляканими, просто більше реагують на повідомлення, які підтверджують їхні відчуття. Оллпорт і Лепкін (1945) показали, що чутки про зайві витрати та спеціальні привілеї, які поширювалися в Америці під час Другої світової війни, більш серйозно сприймалися тими, хто вважав, що програма раціонування є нечесною й непотрібною, і в котрих не було близьких друзів чи родичів на війні.

У кінці Другої світової війни багато німецьких солдатів вірили, що їхня країна має вирішальну секретну зброю. І хоча вони розуміли стратегічну безглуздість своїх щоденних дій, чутки про секретну зброю давали необхідне виправдання триваючому опору. Німецькі цивільні особи теж мали подібні сподівання. Коли переконання про мету, лідерів і один про одного починають руйнуватися, люди з меншою охотою готові йти на жертви. В таких ситуаціях чутки про корупцію розвивають сумнів; якщо почалися розбіжності, чутки про опозицію збільшують підозріливість. У подібних ситуаціях деякі види чуток можуть бути фатальними.

Під час війни багато лідерів пробують зменшити бойовий настрій ворожих військ і підірвати їхнє бажання воювати “витоком” інформації про свою власну силу. Це доволі давній трюк. Чінгізхан, який підкорив більшу частину Азії і Європи, не мав достатньо людських ресурсів, щоб перемогти за допомогою самої сили. Він використав мобільні війська, великою мірою покладаючись на розвідку й пропаганду. Перед атакою його агенти поширювали повідомлення, що перебільшували число й дикість своїх людей, щоб налякати своїх ворогів. Його “незчисленні орди” насправді були малими й дуже мобільними кавалерійськими з’єднаннями.

Генерал Є. Батлер розглядає інцидент 1912 р., під час якого 375 американців мали відкрити залізничне сполучення між Манагуа й Гренадою під час нікарагуанської революції. Батлер по природних каналах влаштував витік інформації, в якій говорилося про 1500 військовослужбовців з важкою артилерією. Він також установив додаткові намети і закрив брезентом свої невеликі гармати. Повстанці не ризикнули атакувати 1500 добре озброєних військовослужбовців, і залізницю було відкрито.

Неформальні комунікативні канали використовуються і в рекламних кампаніях. У 1934 р. продаж сигарет “Честерфілд” упав через чутки, що на заводі в Річмонді (Віргінія) було знайдено робітника, хворого на проказу. Це повідомлення явно вводилося в неформальні канали командою з двох чоловік, котрі входили в переповнений вагон метро в різні двері, рухалися назустріч один одному і починали розмовляти, в той час як інші пасажири сиділи на своїх місцях. Вони приписували інформацію газетам. Було запропоновано 25 000 дол. тому, хто знайде винних; у 1938 р. компанія навіть розвішала оголошення, що повторювали ці заяви, в магазинах, однак ніхто так і не звернувся. Платні агенти, змішуючись з потенційними покупцями в громадських місцях, можуть використовуватися, щоб хвалити деякі продукти. Декілька фірм з паблік рилейшнз використали ці методи, а деякі навіть пропонували подібні послуги відкрито. На відміну від відкритої реклами, подібні замітки не розглядаються як платні повідомлення і не відкидаються; більш того, агенти можуть заявляти таку інформацію про продукт, яку рекламодавець не ризикнув би помістити в пресі.


1 Звезда2 Звезды3 Звезды4 Звезды5 Звезд (No Ratings Yet)
Loading...
Ви зараз читаєте: Імпровізовані новини: соціологічне дослідження чуток – Т. Шибутані