Комунікація політична

Політологічний словник

Комунікація політична (від лат. communicatio – повідомлення, передача, бесіда, розмова) – форма спілкування у сфері політичної діяльності, яка встановлена на основі обміну інформацією. К. п. впливає на процес формування громадської думки, сприяє соціалізації громадян, структурує політичний простір. З її розвитком пов’язане таке явище, як “відкритість” влади, яка полягає у доступності громадян до інформації, яка становить суспільний інтерес, стосується особистих інтересів індивідів; систематичному інформуванні громадян про рішення, які ухвалені або які передбачається ухвалити; здійсненні громадянами контролю за діяльністю державних органів, політичних організацій, посадових осіб тощо. На початку XX ст. з’являється термін “масова К. п.”, яка забезпечує трансляцію інформації між політичною та соціальною системами.

Засоби К. п. – засоби масової інформації, голосування, функціонування політичних організацій, соціологічні опитування, Інтернет, інтерактивне телебачення, неофіційні контакти, інші комунікативні ситуації.

Теоретиками К. п. були К. Дейч, У. Ліпман, Г. Алмонд, Д. Коулмен, Ю. Маккуел, П. Лазерсфельд, Г. Лассуелл, Д. Батлер, Д. Каванах та ін. Вони, зокрема, запровадили в науковий вжиток класичну схему здійснення комунікації: комунікатор – повідомлення – канал чи засіб передачі – реципієнт.

Предметами дослідження К. п. є: засоби комутації; норми та інститути трансляції повідомлень; форми обробки текстів, організація дискурсу тощо.

Пізніше ця схема була скоригована з урахуванням відкриття дволанкової структури передачі інформації. Вплив на реципієнта здійснює не так саме повідомлення, як його інтерпретація найближчим оточенням реципієнта, представниками його референтної групи. Сформувався напрям наукових досліджень, в рамках якого науковці вивчали ступінь ефективності масової інформації залежно від складу аудиторії та партійних ідентичностей.

На дослідження К. п. інтенсивно вплинуло ще одне відкриття – явища двостороннього зв’язку, який забезпечують засоби К. п. Це дало змогу Н. Луману висунути альтернативну загальноприйнятій, так звану двосторонню концепцію влади, згідно з якою не лише формально владарюючий здійснює вплив на формально підвладного, а й останній опосередковано впливає на дії можновладців.

Останні дослідження К. п. проводилися в рамках теорії встановлення порядку денного, конструкціоністського та деяких інших підходів. Ці дослідження значною мірою базуються на наукових відкриттях початку XX ст., а саме винайденні другої (крім речовини) форми матерії – поля (зокрема, інформаційного). На початку 1970-х років М. Маккоумз та Д. Шоу доходять висновку, що засоби масової інформації не віддзеркалюють об’єктивну реальність, а конструюють власну. Це призводить до необхідності аналізу ЗМІ як соціального інституту, оскільки вони перетворюються на самостійного суб’єкта К. п. разом з державою, політичними партіями тощо. С. Хілгартнер та Ч. Боск роблять висновок, що медіа реальність формується під впливом як власних норм та правил ЗМІ (при цьому послаблюється їх вплив на урядову політику), так і взаємодії їх з агентами просування соціальних проблем (при цьому лише ретранслюються пріоритети, вже встановлені політичними колами).

Таким чином, сучасні дослідження свідчать, що вплив ЗМІ пов’язаний не так з умінням переконувати, як сформувати критерії, за якими громадськість прийматиме рішення. На думку О. Соловйова, розвиток К. п. веде до становлення маркетингових форм організації дискурсу (політична реклама, PR, інформаційний лобізм), які не збігаються з не маркетинговими формами (пропаганда і агітація) і формують абсолютно нові, неідеологічні способи символізації політичних об’єктів. Це сприяє формуванню нової політичної альтернативи – медіакратії.

Отже, як наслідок прогресу комунікаційних технологій, К. п. веде до демократизації політичних процесів і водночас породжує засоби подолання політичної демократії. Особливості сучасного розвитку України зумовлюються значимістю ідеологічних і позаідеологічних способів символізації для різних верств населення, що ускладнює процес встановлення К. п.

Московичи С. Век толп. – M., 1996; Cotteret J.-A4. Gouvernants et gouverneys: La coommunication politique. – Paris, 1973; Denton R. E., Woodvard G. C. Political Communication in America. – N. Y., 1990; McNair B. An Introduction to Political Communication. – N. Y., 1995; Sinne K. Communication: Moss Political Behavior // Political Communication Issues and Stratégies for Research. – 1975. – Vol. 4.; Политическая коммуникация в постсоветской России: Проблемы формирования и парадигмы развития: Материалы секции “Политическая коммуникация” Третьего всероссийского конгресса политологов. 28-29 апреля 2003 г. – М., 2003; Дьяково Е. Массовая политическая коммуникация в теории установления повестки дня: от эффекта к процессу // Полис. – 2003. – № 3; Соловьев А. Политическая коммуникация: к проблеме теоретической идентификации // Полис. – 2002. – № 3; Конецкая В. П. Социология коммуникации. – М., 1997; Бебик В. М., Сидоренко О. І. Засоби масової інформації посткомуністичної України. – К., 1996; Олексієнко H. Д. Медіатизація політичних процесів у посткомуністичних країнах // Актуальні проблеми міжнародних відносин. – К„ 1999. – № 14. – Ч. II.

Є. Перегуда


1 Звезда2 Звезды3 Звезды4 Звезды5 Звезд (No Ratings Yet)
Loading...

Схема колообігу карбону.
Ви зараз читаєте: Комунікація політична