Лісівничо-екологічна типологія Алексєєва-Погребняка

Лісівництво

РОЗДІЛ 1. ЛІСОВА ЕКОЛОГІЯ ТА ТИПОЛОГІЯ

Лекція 8. ЛІСІВНИЧО-ЕКОЛОГІЧНА ТИПОЛОГІЯ

8.3 Лісівничо-екологічна типологія Алексєєва-Погребняка

У 20-ті роки XX ст. в Україні виникла проблема, пов’язана з лісовою типологією. Типологічна класифікація А. А. Крюденера була розроблена в основному для хвойних лісів, до того ж мала ряд суттєвих недоліків. Класифікація Є. В. Алексєєва задовольняла Правобережжя України і теж

Мала ряд суттєвих недоліків: автору більш вдалась класифікація борів та суборів і менш – класифікація

дібров. Подальший розвиток лісівничо-екологічного напрямку у лісовій типології пов’язаний з ім’ям Г. М. Висоцького, який, працюючи з 1925 р. у Харківському інституті сільського господарства і лісівництва, одночасно очолював науково-дослідну роботу у Всеукраїнському управлінні лісами (ВУПЛ). Г. М. Висоцьким була організована типологічна експедиція для вивчення лісів України у складі В. Е. Шмідта, П. С. Погребняка, Д. В. Воробйова та П. П. Кожевнікова. У 1926-1930 рр. П. С. Погребняк завідував дослідною партією з вивчення лісів Полісся та Лісостепу України. Ретельно вивчивши ліси цих регіонів, П. С. Погребняк вдосконалює класифікацію
Є. В. Алексєєва, надає їй належної чіткості та зручності. Він об’єднує в одну класи­фікаційну схему ліси по суходолу і по мокрому, розділяє на окремі групи Алексєєвську групу суборів, а саме – на групу суборів та групу складних суборів (судібров, сугрудків). У результаті проведеної роботи П. С. Погребняку вдалося розробити струнку класифікацію грунтів за їх трофністю (хімічною родючістю) та вологістю. Були також запропо­новані індекси для позначення окремих груп лісових грунтів: А – дуже бідні грунти (бори); В – відносно бідні (субори); С – відносно багаті (складні субори); Р – груди на сірих лісових землях і Е – діброви на чорноземах. Окремим гігротопам надані цифрові значення: 1 – сухі; 2 – свіжі; 3 – вологі; 4 – сирі; 5 – мокрі. Разом з Д. В. Воробйовим, П. С. Погребняк склав типологічний визначник для Полісся України, який вийшов у світ у 1929 р.

У липні – серпні 1929 р. у Стокгольмі проходив Міжнародний конгрес науково-дослідних лісових станцій. П. С. Погребняк надіслав до конгресу доповідь про методику досліджень умов місцевиростання у зв’язку з типами лісу, яка була зачитана та опублікована у матеріалах конгресу. У доповіді наведені результати типологічних досліджень в Україні за три останні роки, розкрито підхід до визначення типу місцезростання на основі загального водного балансу лісової ділянки та за багатством її грунту. Тип лісу визначався за ступенем гідрофільності і трофності відповідного лісового угруповання. Так зародилася широко відома едафічна сітка. У коло ознак, які дозволяють визначити тип місцеви­ростання (тип лісорослинних умов) входить деревна порода, її ріст, склад надгрунтового покриву, рівень грунтових вод. Наведені також екологічні фігури, що характеризують продуктивність різних порід у різних типах лісорослинних умов.

П. С. Погребняк також виступив зі своїми типологічними узагаль­неннями на 1-му Всесоюзному з’їзді грунтознавців, який відбувся в 1929 р. у Харкові.

Так був започаткований новий етап у розвитку лісівничо-екологічної типології. Пізніше (1941) П. С. Погребняк підкреслював, що запропо­нована ним типологічна класифікація базується на розумінні діалек­тичної взаємодії, лісорослинних умов і лісової рослинності (наса­дження), наголошуючи, що перше – стійкіше за насадження, що наса­дження є зовнішнім відображенням лісорослинних умов. За наса­дженням можна дізнатися про родючість лісорослинних умов.

Запропонована класифікація є не лише описом окремих типів, а й методом дослідження їх природи, основою для вдосконалення техніки ведення лісового господарства. Подальша робота над едафічною сіткою призвела до деякого спрощення та змін. Так, діброви на чорно­земах були приєднані до групи а для відображення вкрай сухих лісорослинних умов введений індекс “О”.

П. С. Погребняк, запропонувавши едафічну сітку типів лісу і місце­оселення, підкреслював, що вона ілюструє риси подібності і різниці лісів, які визначені едафічними особливостями місцеоселення. Вона уособлює єдність двох класифікаційних ординат, що лежать в основі едафічного заміщення: трофностіта зволоження. Тобто, сітка відобра­жає єдність подібності і відміни лісів залежно від хімічної родючості грунтів (трофності) і зволоження.

Як відомо, ряд ділянок лісу, розміщених у порядку збільшення ступеня трофності, називають трофогенним рядом (А, В, С, D), а окремі його члени – трофотопами (ділянки лісу, місцеоселення яких мають однакову у своїх межах хімічну родючість).

Ділянки лісу з різним ступенем зволоження грунту у порядку його зростання названі гігрогенним рядом. Окремі його члени -0,1,2,3,4,5 – названі гігротопами. Це ділянки лісу, місцеоселення яких харак­теризуються однаковим у своїх межах зволоженням грунту.

Класифікація передбачає, що кожна ділянка лісу є одночасно і трофотопом, і гігротопом, являючись по суті двома сторонами одного і того ж місцеоселення – едатопу (лісу і місцеоселення однакових внутрі себе едафічних умов).

Класифікація відображає ступінь (міру) едафічної родючості місцеоселення, виходячи з його лісорослинного ефекту, що визна­чається індикаторами (деревостаном, іншими).

Так була опрацьована існуюча нині едафічна сітка, яку називають іменем “Алексєєва-Погребняка” для класифікації лісових ділянок. Вона подана у вигляді координатної системи, осями якої є дві категорії: вологість і багатство лісорослинних умов, тобто у сітці поєднується гігрогенний та трофогенний ряди. Типи лісорослинних умов за Алексєєвим-Погребняком позначаються індексами, які відображають групу типів та ступінь зволоження, наприклад, А2 – свіжий бір; С2 – свіжий складний субір; 03 – волога діброва. Оскільки деревна рослинність відображає певну сукупність впливу екологічних факторів на неї, то вона і є основним критерієм для встановлення едатопу. Трав’яна рослинність (надгрунтовий покрив) також відображає відповідні лісорослинні умови, а тому її використовують як індикатор певних едатопів. Для визначення типу лісорослинних умов використовують й інші, допоміжні ознаки, – глибину грунтового профілю, механічний склад грунту, підстилаючу породу, реакцію грунту, наявність карбонатів тощо.

Спроба Д. В. Воробйова ускладнити едафічну сітку шляхом вста­новлення перехідних (наприклад, від бору до субору) одиниць не має успіху, бо вона може мати реальну діагностику тільки у центральних типах.


1 Звезда2 Звезды3 Звезды4 Звезды5 Звезд (1 votes, average: 5.00 out of 5)
Loading...


Ви зараз читаєте: Лісівничо-екологічна типологія Алексєєва-Погребняка