Неокласичні теорії економічного зростання

Історія економічних вчень

ЕВОЛЮЦІЯ НЕОКЛАСИЧНОЇ ТЕОРІЇ XX ст.

11.4. Неокласичні теорії економічного зростання

Неокласична доктрина економічного зростання формувалася на базі двох джерел – теорії факторів виробництва, що бере початок від Ж. Б. Сея, У. Сеніора, Дж. С. Мілля, Дж. Б. Кларка, та концепції виробничої функції, що враховує взаємодію двох факторів – праці і капіталу.

Неокласична теорія економічного зростання як особливий напрям макроаналізу виходить зі старої класичної концепції трьох факторів виробництва, згідно з якою праця, земля та капітал є самостійними творцями вартості, тому власник кожного з факторів отримує частину створеного продукту у вигляді доходу (заробітної плати, ренти та прибутку) залежно від продуктивності кожного з факторів. Саме така форма розподілу, на думку Ж. Б. Сея, сприяє розвитку виробництва, оскільки стимулює рівномірне використання всіх наявних факторів (ресурсів) у суспільстві й забезпечує саморегулювання процесу виробництва.

Значні уточнення до теорії економічного прогресу вніс Дж. Б. Кларк, який детально проаналізував проблему продуктивності кожного з факторів і вказав на те, що віддача фактора зменшується в міру того, як йому віддають перевагу і кількісно зростає його використання (він формулює закон граничної продуктивності та закон спадної віддачі факторів виробництва). Забезпечення оптимального співвідношення між факторами виробництва, на його думку, є важливою передумовою зростання, причому ця оптимальність підтримується автоматично, завдяки дії ринкових сил. У центрі неокласичного визначення проблеми економічного зростання стоїть ідея оптимальності ринкової системи як саморегульованого організму, що зумовлює якнайповніше використання всіх виробничих факторів окремими економічними суб’єктами й економікою в цілому. Відтак, немає необхідності у втручанні держави в процес становлення оптимального співвідношення між факторами, оскільки це співідношення визначають вільна конкуренція та ринкові закони. Економічна рівновага та прогрес суспільного виробництва залежать від ефективного використання факторів виробництва та факторіального розподілу доходів, який забезпечує формування раціональної структури виробництва.

Механізм чинників економічного зростання досліджується у моделях економічного зростання. До моделей зростання належать і виробничі функції, які відображають взаємозв’язок між обсягом національного продукту і чинниками зростання та їх функціональними залежностями.

Зокрема, функціональна залежність обсягу ВВП (У) від капіталу (К), праці (L) і природних ресурсів (N) має такий вигляд:

Y = f(К, L, N).

У теорії виробничих функцій, як правило, припускається, що основними факторами економічного зростання є праця і капітал. При цьому ВВП / ВНП розглядається як спільна функція цих факторів. Обсяг капіталу обчислюється через вартість капітальних благ (основних виробничих фондів), а обсяг праці – через суму загального фонду заробітної плати.

Серед багатьох виробничих функцій першою була виробнича функція Кобба – Дугласа (американських дослідників – математика Ч. Кобба й економіста П. Дугласа), побудована у 1928 р., де враховувались дані розвитку промисловості США за 1899-1922 рр.

Де У – ВВП; К – обсяг капіталу (середньорічна вартість основних виробничих фондів); L – обсяг праці (річний фонд заробітної плати); А – коефіцієнт масштабності, що показує вплив інших чинників зростання (автономний фактор зростання); а – коефіцієнт еластичності капіталу; B – коефіцієнт еластичності праці (а і b відображають еластичність, або зміну, У щодо збільшення К і L).

Було обчислено, що А = 1,01 (це значення відповідало середньорічним...

темпам зростання ВВП), а – 1/4, р – 3/4 (ці значення коефіцієнтів відображають частки капіталу і праці у національному доході). Якщо, наприклад, р = 3/4 , це означає, що збільшення праці на 4 одиниці зумовить менше збільшення продукту на 3 одиниці.

Виробнича функція Кобба – Дугласа має таку властивість: за однакового зростання обох чинників зростання (К і L) реальний ВВП зростає в тій же пропорції. Ця властивість показує постійну віддачу від масштабу, тобто а + р =1 (еластичність цієї функції постійна). Все це означає, що тут відображається екстенсивне економічне зростання (зростання за рахунок збільшення кількості капіталу і праці) і не враховується дія інтенсивних чинників (підвищення ефективності виробництва), насамперед НТП.

Вплив інтенсивних чинників на економічне зростання показує інша виробнича функція – модифікована функція Кобба – Дугласа, “підправлена” голландським теоретиком Я. Тінбергеном (першим Нобелівським лауреатом з економіки) у 1948 р. Виробнича функція Кобба – Дугласа – Тінбергена має такий вигляд:

Y = АКаLbr, при а + b>1,

Де r – коефіцієнт багатофакторної (сукупної) ефективності (показує зростання якості К і Ь під впливом НТП, тобто підвищення ефективності використання капіталу і праці).

Тепер a + b = r, при r > 1 (еластичність цієї функції змінна). Якщо а + b > 1, це означає: темп приросту У перевищує темпи приросту К і L, що й відображає інтенсифікацію економічного зростання, підвищення ефективності суспільного виробництва.

Цей темп виробничої функції широко застосовується для оцінки макроекономічної ролі окремих чинників виробництва (К і L) економічному зростанні (визначенні можливого обсягу продукту за певних обсягів капіталу і праці та певній ефективності їх застосування).

Подальший розвиток теорії виробничих функцій відбувався шляхом виявлення нових факторів інтенсифікації виробництва. Характерною в цьому плані є виробнича функція Солоу (розроблена у 1956 р. Нобелівським лауреатом, сучасним американським дослідником Р. Солоу). Модель зростання Солоу є складною теоретичною конструкцією. У ній враховано вплив трьох чинників: запасу капіталу, кількості населення і технологічного прогресу. Вона відображена у кількох складних алгебраїчних рівняннях та графіках, ми розглянемо дуже спрощену її інтерпретацію, відображену таким рівнянням:

Останнім часом широкої популярності набула модель економічного зростання Денісона (Е. Денісон – сучасний американський дослідник), відображена у відповідній виробничій функції. Остання показує усі якісні зміни в економіці завдяки позаінвестиційним витратам – на “людський капітал” (підвищення кваліфікації праці, рівня освіти тощо), а також на чинники, що не піддаються безпосередній кількісній оцінці: підприємництво, спеціалізацію праці, структурні зміни в економіці. За розрахунками Е. Денісона, підприємництво, спеціалізація виробництва, наукова організація праці, структурна перебудова економіки забезпечують 12 % приросту ВВП; інша частина загального приросту одержується за рахунок прогресу технології і знань з управління.

Виробничі функції не дають і не можуть дати повного уявлення про роль усіх чинників економічного зростання, але вони показують його загальні тенденції, виявляють значення екстенсивних та інтенсивних факторів.

Хоча виробничі функції описують моделі економічного зростання на макрорівні, вони враховують лише чинники, що діють на мікрорівні (капітал, праця, технічний прогрес). Дія макроекономічних чинників зростання досліджується в принципово інших моделях (зокрема в моделі мультиплікатора економічного зростання).


1 Звезда2 Звезды3 Звезды4 Звезды5 Звезд (No Ratings Yet)
Loading...
Ви зараз читаєте: Неокласичні теорії економічного зростання