Огієнко Іван Іванович (митрополит Іларіон)

Політологічний словник

Огієнко Іван Іванович (митрополит Іларіон) (2.01.1882, Брусилів на Київщині, тепер Житомирської обл. -29.03.1972, Вінніпег, Канада)- видатний український вчений – богослов, енциклопедист, державний, культурний та церковний діяч, мовознавець, поліглот, перекладач Біблії та релігійної літератури. Після закінчення початкової школи (1896) навчався в Київській фельдшерській школі. У 1900-1903 рр. працював помічником лікаря, самостійно вивчав латинську та грецьку мови. Екстерном склав іспити на атестат зрілості в Острозькій класичній гімназії. З 1903 р. студент медичного факультету Київського університету св. Володимира, як вільний слухач відвідує заняття на історично-філологічному факультеті. Історія, література і мовознавство стають його улюбленими науками. В 1909 р. успішно захистив магістерську дисертацію про творчість видатного українського полеміста XVII ст. Й. Галятовського. О. вчителював у комерційній школі й слухав лекції на Вищих педагогічних курсах, викладав у гімназії (російську мову і літературу) та університеті (історію східнослов’янського наголосу). У 1917 р. Центральна Рада доручила йому викладати в Київському університеті курс історії української мови. Упродовж 1917 – 1918 рр. О. пише та видає посібники, методичні розробки, підручники для шкіл та самоосвіти (“Українське писання”, “Українська граматика для навчання

в народних школах”, “Порадник студентам, вчителям і всім тим, хто бажає навчатись української мови”, “Вчімося рідної мови”). З 1917 р. О. береться також за переклад Біблії українською мовою. З 1918 р. – професор Київського університету. Разом з архієпископом Олексієм (Дородницею) в 1917р. створює Всеукраїнську Церковну Раду, яка ініціювала проведення в січні 1919 р. Всеукраїнського Церковного Собору, покликаного вирішити долю Православної церкви в Україні. З доповіддю на Соборі “Відродження Української Церкви” виступив О. Гетьманський уряд призначає його головою комісії створення нових вищих шкіл. На цій посаді він організував українські державні університети в Києві та Кам’янці-Подільському, український історичний факультет (приватний) у Полтаві, викладав українську мову на Вищих жіночих курсах, у Духовній академії, в університетах. У 1918 р. виходить його праця “Українська Культура” (першим тиражем – 100 тис. прим., другим – спеціально для української армії. – 1 млн. прим.). З липня 1918 р. О. – ректор Українського університету в Кам’янці-Подільському. У першому та другому урядах Директорії УНР він – міністр освіти і мистецтв УНР. Одним із перших заходів міністра був наказ про запровадження української мови “для обов’язкового шкільного вжитку по всій Україні”. У січні 1919р. уряд доручив О. скласти програму свята проголошення акта Соборності України. Він і визначив дату свята – 22 січня. У 1919 р. О. як міністр віросповідань видає наказ про повну українізацію церковного діловодства. З 1920 р. за дорученням С. Петлюри виконує обов’язки керівника державного апарату УНР. У державотворчій діяльності був патріотом – соборником, прагнув до співпраці (також у громадянській сфері) з різними суспільно-політичними напрямами, течіями, партіями, рухами. Поразка визвольних змагань українського народу привела О. до еміграції. Разом з урядом УНР він зупиняється у м. Тарнові (Польща). Тут засновує видавництво Української автокефальної церкви, а також бере участь у заснуванні українського народного університету та гімназії, українського пресового бюро тощо. Одночасно займається науково-дослідною роботою (“Українське Пересопницьке Євангеліє 1556 року” (Тарнів, 1921); “Мова українська була мовою Церкви” (Тарнів, 1921); “Мова церковнослов’янська у Литві й Польщі у 15 – 18 століттях” (Варшава, 1929- польською мовою); “Українська літературна мова 16 ст. і український крехівський Апостол 1560 р.”у 2 т. (Варшава, 1930)), підготовкою словників (“Український правописний словник”, “Історичний словник української мови”, “Словник мови Шевченка”, “Словник місцевих слів”, “Український стилістичний словник”). У 1924 – 1926 рр. О. викладав українську мову та літературу в учительській семінарії у Львові, а в 1926 р. став професором відділу православного богослов’я Варшавського університету, з якого був звільнений за “український націоналізм” під час “пацифікації” в 1932 р. У 1931 р. за працю “Українська літературна мова 16 ст. і український крехівський Апостол 1560 р.” університет чеського міста Брно присудив О. науковий ступінь доктора філософії. В 1940 р. виходить праця “Наука про рідномовні обов’язки. Рідномовний Катехізис для учителів, робітників пера, духовенства, адвокатів, учнів і широкого громадянства”, що породжує нову галузь мовознавства – науки на межі лінгвософії, психолінгвістики, соціософії, етики, естетики, духовної культурології, політології. У 1940 р. О. прийняв чернечий постриг у Яблочинському монастирі, а у жовтні того ж року митрополит Діонісій за кілька днів висвятив його на диякона й ієромонаха, поставив архімандритом, єпископом, архієпископом Холмсько-Підляським. Через 4 роки він був удостоєний сану митрополита (16 вересня 1944 р.). З квітня 1945 по вересень 1947 р. О. перебував у Лозанні (Швейцарія). На запрошення віруючих з Канади восени 1947 р. поселяється у Вінніпегу. Упродовж 1947- 1951 рр. працює при парафії св. Покрови, налагоджує зв’язки між парафіями Української греко-православної церкви в Канаді, займається літературною та науковою працею. Надзвичайний собор УГПЦу Канаді (Вінніпег, 8-9 серпня 1951 р.) обирає О. Першоієрархом Української греко-православної Церкви з титулом “митрополит Вінніпега і всієї Канади”. О. розбудовує богословський факультет Манітобського університету, є його деканом протягом багатьох років. Одночасно домагається того, щоб факультет здобув паралельно автономний статус Колегії ім. апостола Андрія. Стараннями О. виникали літні та недільні школи для української молоді, він організував і очолив Науково-богословське товариство. У Канаді виходить низка його праць з історії церкви, української культури: “Поділ єдиної Христової Церкви і перші спроби поєднання її” (1953), “Візантія й Україна”(1954), “Іконоборство” (1954), “Українська Церква за час Богдана Хмельницького” (1956), “Українська Церква за час руїни 1657 – 1687” (1956), “Преподобний Іов Почаївський” (1957), “Князь Костянтин Острозький і його культурна праця” (1958). Саме О. чітко визначив ті риси, які характеризують українське православ’я, а саме: демократизм, соборноправність, євангелістськість, побутовість. У його працях дістало обгрунтування питання мови церковно-релігійного життя, ролі церкви в культурному житті нації, християнського екуменізму. О. переклав українською мовою понад сорок богословських праць. О. також автор ряду літературних творів. Його науковий здобуток становить більше тисячі праць. Протягом багатьох років перекладав українською мовою Біблію. Повністю його переклад “Біблії або книг св. Письма Старого й Нового Заповіту” був опублікований Британським біблійним товариством у Лондоні у 1962 р.; передруковувався багато разів у 80-90-роках. Як бібліїст (перекладач, мовно-літературний дослідник біблійного тексту) О. здобув світове визнання, став почесним членом багатьох академій і наукових інституцій.

О. виклав систематизований курс історії культури українського народу, підкреслюючи її самобутність, спираючись на документальне обгрунтування її оригінальності, аналіз народної творчості, мови й літератури та шкільництва. Багато уваги приділив показові впливу української культури на російську, зокрема, внесок українських учених – М. Смотрицького, С. Яворського, Д. Туптала і Ф. Прокоповича. Спираючись на документальні дані, О. довів вплив української системи орфографії у Росії, навів факт закладання українцями Слов’яно-греко-латинської академії у Москві, забезпечення навчального процесу перевиданими українськими підручниками та катехізисами П. Могили і Ф. Прокоповича, показав вплив української музичної культури на розвиток російської (Д. Бортнянський, М. Березовський і А. Ведель). Не менш важливим був вплив української культури й на процес реалізації політичної влади в Росії (служба перекладачами у виконавчих органах влади, місіонерській справі).

Різнобічна спадщина О. свідчить про його великий внесок в українську науку, культуру, освіту, перекладацтво, у розвиток богословської думки. З 1992 р. Інститут філософії НАН України започаткував Огієнківські читання, утворено Всеукраїнське Огієнківське товариство, перевидаються твори вченого.

Качкан В. А. Етнокультурний пласт Івана Огієнка // Качкан В. А. Українське народознавство в іменах. – Ч. 1. – К., 1994; Колодний А. М., Филипович Л. О. Релігійна духовність українців: вияви, постаті, стан. – Львів, 1996; Пилявець П., Рибачук М. Огієнко Іван Іванович // Мала енциклопедія етнодержавознавства. – К., 1996; Тіменник З. Іван Огієнко (Митрополит Іларіон). – Львів, 1997; Панько О. /. Християнство в історії духовної культури українського народу: на матеріалах наукової спадщини І. Огієнка: Автореф. дис… канд. іст. наук. – К., 2003; Медвідь А. М., Медвідь Ф. М. Іван Огієнко про роль духовенства у збереженні рідної мови // Історія релігій в Україні: Матеріали XIV Міжнар. наук. конф. – Львів, 2004.

Ф. Медвідь, А. Медвідь


1 Звезда2 Звезды3 Звезды4 Звезды5 Звезд (No Ratings Yet)
Loading...

Alveococcus multilocularis.
Ви зараз читаєте: Огієнко Іван Іванович (митрополит Іларіон)