ПРОБЛЕМА СТАТУСУ ВИГУКУ В ТЕОРЕТИЧНОМУ МОВОЗНАВСТВІ – ВИГУК
ВИГУК
1. ПРОБЛЕМА СТАТУСУ ВИГУКУ В ТЕОРЕТИЧНОМУ МОВОЗНАВСТВІ
В українському мовознавстві досить спірною залишається проблема статусу вигуку. У традиційній класифікації частин мови його зараховують до морфологічних одиниць, але виводять із системи повнозначних і службових частин мови. Він визначається як окремий і особливий розряд слів, що не мають номінативної функції й служать для безпосереднього вираження різних емоцій і волевиявлень. Такий погляд є досить поширеним.
У питанні витлумачення самого статусу вигуків у сучасному
Представники другого підходу, поділяючи традиційну точку зору на вигуки як лексико-граматичний клас слів, що стоїть поза повнозначними частинами мови і службовими словами, вважають їх еквівалентами синтаксично не членованих речень. Вигукам відводиться важлива комунікативна функція, суть якої полягає в тому, що вони беруть участь у створенні таких оцінно-модальних планів висловлення, як позитивна або негативна реакція мовця на певну ситуацію або категорично вираженого спонукання.
Третій підхід кваліфікує вигуки як реченнєві дейктичні одиниці, що відображають емоційну реакцію мовця на позамовну ситуацію. Вони виражають його емоційно-чуттєвий, психічний стан, його реакцію на зовнішні і внутрішні подразники тощо. Вигуки функціонують як мовні знаки вираження індивідуального ставлення мовця до ситуації, зумовленого почуттям і волею. Це узагальнено – усвідомлені мовні знаки для вираження почуттів і волевиявлень людей, їхнього суб’єктивного ставлення до об’єктивного світу. У реченнєвій концепції вигуки розглядаються у співвіднесеності з логічною основою речення – судженням, яке має у них словесно не виражену, імпліцитну основу. Це свідчить про їх віддалену співвіднесеність із судженням. Реченнєва природа вигуків має свої особливості. Вони виявляються насамперед у тому, що речення базується на семантиці судження, а вигуки відображають лише емоції, які опосередковано пов’язуються з судженням. У зв’язку з цим вигуки становлять периферію речення. З другого боку, речення і вигуки по-різному співвідносяться з ярусами мовної системи. Речення є одиницею мови і мовлення, що зумовлює його членованість на формально-синтаксичні, семантико – синтаксичні компоненти та компоненти, породжені актуальним членуванням. Вигуки вирізняються своєю переважаючою спрямованістю у сферу мовлення, тому формально-синтаксичне і семантико – синтаксичне членування на компоненти їм не властиве. Переважання мовленнєвих ознак над мовними спричиняється до посилення ролі інтонаційного оформлення вигуків, а також контексту
В їх семантико – синтаксичному функціонуванні. Усі вигуки супроводжуються специфічною інтонацією – інтонацією видільності, а значна їх частина – ще й інтонацією окличності. Інтонація є обов’язковим компонентом вигуків, тому що вона граматично дооформляє їх, указуючи на їх речетінєву природу.
Вигук як мовна одиниця не виражає значення. Воно створюється контекстом, конкретною ситуацією мовлення, що свідчить про мовленнєву природу вигуків.
Вигуки як реченнєві утворення, як не членовані речення можуть поєднуватися з однотипними за функцією одиницями – реченнями і зовсім не вступають у граматичні зв’язки з членами речення. У вигуках у сконденсованій формі виявляється позиція речення в тексті.
За синтаксичною природою функція сконденсованих, не членованих речень для вигуків є первинною, тоді як для слів – вторинною. Функція членів речення для вигуків вторинна, а для слів – первинна.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)
Loading...