Головна ⇒ 📌Довідник з філософії ⇒ Рух від філософії природи до філософії людини як закономірність поступу філософської антропології на Заході

Рух від філософії природи до філософії людини як закономірність поступу філософської антропології на Заході

Філософія світ людини

Антропологічні ідеї та тенденції розвитку в історії західноєвропейської філософії

Рух від філософії природи до філософії людини як закономірність поступу філософської антропології на Заході
Таку загальну періодизацію можна доповнити більш частковою. Річ у тім, що проблема людини не завжди стоїть у центрі філософської думки, вона може бути або недостатньо розробленою для цього, або відходити на другий план порівняно з іншими проблемами – Бога, природи тощо. Але в цих змінах є певний закономірний ритм

– рух від дослідження природи або Бога до аналізу людини. В. Дільтей підкреслював, що “погляд філософів спрямований перш за все на світову та життєву загадку, звідси випливають і поняття, які вони утворюють про філософію; будь-яка позиція, на якій перебуває філософський дух, зводиться до цієї основної проблеми”. В історії європейської думки першими кроками були спроби з’ясувати першу загадку. На той час вони не могли бути строго науковими, Дільтей називає їх неспокійною мрійливою грою метафізичних гіпотез. Сюди належить давньогрецька натурфілософія мілетців, піфагорійців, олеатів тощо. їх змінила сократо-платонівська

школа з іншим уявленням про філософію як таку, що “намагається підняти на рівень знання буття, цінності, цілі доброчесності і має, таким чином, предметом свого знання істинне, прекрасне і добре”. Аристотель розробляє власне метафізику – універсальну науку про буття, за якою знову спостерігаємо заглиблення в загадку життя, людини. Воно починається від скептиків, епікурейців та стоїків і переходить у духовну культуру Риму, стаючи основним змістом творів Цицерона, Лукреція, Сенеки, Епіктета і Марка Аврелія.
Такий вигляд має антична філософія – як рух від натурфілософії, метафізики до філософії життя, людини.
Дещо іншого характеру набуває дана закономірність в епоху Відродження. Якщо основним принципом середньовіччя є геоцентризм, то на зміну йому приходить антропоцентризм, гуманізм: у центр Всесвіту висувається людина. Це пояснюється тим, що в релігії, яка була домінуючою формою світогляду в середні віки, поряд з проблемою Бога стоїть проблема людини. Природа, яку Бог створив для людини, має тут значення лише як засіб для пізнання людиною Божої величі й мудрості. Природа не є самоцінною реальністю, а похідним і другорядним; людина ж стоїть рангом вище. Без неї Бог втрачає сенс свого існування. Адже головне його призначення полягає у тому, щоб, з одного боку, бути об’єктом любові для людини, а з іншого – карати її, якщо вона не дотримується Божих заповідей. У такому розумінні людина набуває навіть першорядного значення, незважаючи на її онтологічну нікчемність, навіть завдяки останній. Ця інтенція релігійної свідомості стає реальністю в епоху Відродження. А відмінність між ними полягає не в тім, що Бог відкидається (гуманісти були віруючими людьми), а в тому, що людина підноситься до рівня Бога, стає сумірною з ним завдяки пізнанню, яке тепер визнається безконечним, і завдяки її діяльності, яка перетворює й прикрашає всю природу та саму людину.
Ось чому філософія Відродження, на відміну від античної, не починається з натурфілософії, а скоріше завершується нею. “В еволюції філософської думки епохи Відродження можна виокремити три характерні періоди: гуманістичний, або антропонентричний, який протиставляє середньовічному геоцентризмові інтерес до людини в її відношенні зі світом; неоплатонічний, пов’язаний з постановкою широких онтологічних проблем; натурфілософський. Перший з них характеризує філософську думку від середини XIV до середини XV ст., другий – від середини XV до першої третини XVI ст., третій – другу половину XVI і початок XVII ст.” . Цей поділ, за Горфункелем, є не стільки хронологічним, скільки типологічним, але він показує переважання тієї або іншої предметної орієнтації філософії. Принаймні натурфілософія притаманна Відродженню не меншою мірою, ніж гуманізм, а рух тут в цілому, порівняно з початком античності, зворотний: від філософії людини до філософії природи.
Остання знаменує перехід до наукової революції Нового часу, яка відбулася завдяки зусиллям Г. Галілея, Р. Декарта, інших мислителів. І спостереження над еволюцією світогляду в цей час засвідчує аналогію з відповідним початком історії філософії в Давній Греції. У названих та інших філософів і вчених проблема людини майже цілком відсутня, вся увага зосереджується на природі та методі її пізнання. Але поступово антропологічні проблеми посідають належне місце. Вже у Т. Гоббса (1588 – 1679) філософська система складається з трьох частин: “Про тіло”, “Про людину”, “Про громадянина”. У Б. Спінози (1632 – 1677) основний твір – “Етика” – присвячений людині. У XVIII столітті виникає значна кількість творів з даної проблеми: Ж. О. Ламетрі (1709 – 1751) – “Людина – машина”, “Людина – рослина”, К. А. Гельвеція (1715 – 1771) – “Про людину” та інші.
В німецькій класичній філософії, знову-таки, еволюція здійснюється за тим же ритмом. Якщо у її родоначальника наріжними є питання: “Як можлива чиста математика?”, “Як можливе чисте природознавство?”, то завершується цей етап історії філософської думки антропологізмом Л. Фейєрбаха.
Наступне, XIX століття – це “століття історії”. В працях О. Канта, К. Маркса, В. Дільтея та інших саме історія, “критика історичного розуму” посідає чільне місце, а людина пояснюється не термінами з механіки чи ботаніки, як у Ламетрі, не поняттями з фізіології й біології, як у Фейєрбаха, а в історичному контексті. На зміну філософії природи приходять “позитивні науки”, і той ритм, про який писав Дільтей, переривається. Що стосується XX століття, то найбільш помітна його тенденція – єдність природи і людини – в творах В. І. Вернадського, П. Т. де Шардена та інших. Особливо це стосується практичного аспекту цього питання, який загострився у другій половині минулого століття з появою і усвідомленням глобальних проблем людства, коли основним стало питання збереження і природи, і людини. Навіть побіжний перегляд зазначених закономірностей чи тенденцій розвитку філософської антропології показує, що вона змінювала свій зміст і сенс. На цьому слід зупинитися більш детально.