Стилістика членів речення, питальних і спонукальних речень


Стилістика української мови

Стилістика членів речення

Важливу стилістичну функцію виконує член речення – мінімальна і найпоширеніша синтаксична одиниця, яка виражає в реченні певне поняття, називає особу (особи), предмет, дію, стан людини або явища, ознаку, ознаку ознаки (прислівники) або кількість. Своєрідної комунікативної функції, самостійності й особливої вагомості член речення набуває тоді, коли трансформується, перетворюється на окреме речення.

Члени речення, будучи структурно-синтаксичними одиницями, поділяються на головні і другорядні, їх прийнято розрізняти за певною синтаксичною функцією і морфологічними показниками, а також стилістично.

До головних членів речення належать:

– підмет двоскладного речення: Сонце сяє; Народ – безсмертний;

– присудок двоскладного речення: Настало літо; Київ – столиця України; Я хочу відпочивати;

– головний член односкладного речення: Працюю; “Заповіт” Т. Шевченка знають і поза межами

України; Смеркає; Ніч.

Другорядними членами речення є:

– означення (з прикладкою): Настало тепле літо; моя Батьківщина – це поле без меж (М. Рильський); гомонить Дніпро – ріка;

– додаток: Ми мостимо дороги людям грядущих золотих століть (Д. Павличко);

– обставина: Вдалину лине пісня дзвінка (П. Тичина); З самого ранку в лісі точився бій (О. Гончар); Кайдаш спересердя грюкнув дверима (І. Нечуй-Левицький).

Член речення, як і окреме словосполучення чи сполучення слів поза реченням, є тільки особливою мовно-синтаксичною абстракцією, поняттям – уявленням, лексико-граматичною моделлю слова чи сполучення слів. Тільки в реченні кожне слово набуває й виражає частинку тієї комунікативної функції, яка в повному обсязі виявляється в усій структурі речення. Це стосується й однослівних речень. Наприклад, словом зима тільки названо певне явище природи, пору року (на відміну від весна, літо, осінь). Стилістична функція всіх чотирьох слів, узятих окремо, майже нульова. Кожне з них створює тільки певне знання – уявлення і таку ж почуттєву налаштованість, але тільки внаслідок життєвого досвіду людини. Кожна з назв пір року сама по собі не зорієнтована на комунікативність, на передавання інформації. А реченням Зима мовець стверджує, повідомляє про наявність чи відсутність якогось конкретного природного явища (саме такого, а не іншого). У реченні Зима сконденсовано, найстисліше (однослівно) виражено думку – судження, яку розчленовано й синонімічно можна було б сформулювати, зокрема, так: Те, що ми в цю мить спостерігаємо (бачимо, відчуваємо), – зима. Або: Зима – це холодна пора року та ін. Тільки речення і слова – речення (Так!, Еге ж!, Ні, Хіба?, Геть!, Ой! та ін.) мають предикативність, модальність, бо їх зміст пов’язаний з дійсністю, щось конкретне в один і той самий момент і називає, і комунікативно виражає, репрезентує, а тому усвідомлюється як що-небудь реальне (найчастіше) або ірреальне (нереальне). Саме предикативністю й модальністю (сприйманням висловленого в реченні в певному способі й часі, здебільшого і в особі) в поєднанні з іншими визначальними для речення ознаками (відносною закінченістю змісту речення, його логічною сутністю, граматичною організованістю, інтонаційною завершеністю і внаслідок цього – комунікативністю) формується речення.

Тільки в реченні слово (змінюване чи незмінюване), кожна із форм повнозначного слова стає членом речення або ж і окремим реченням – повним чи неповним, отже, й виконує внаслідок цього конкретну стилістичну функцію. З погляду стилістичного немає речень функціонально досконаліших і менш досконалих (певна річ, за умови дотримання їх нормативності в межах літературної мови). Усе визначається конкретною ситуацією мовлення, задля досягнення якої й утворюється речення.

Структурна різноманітність речень породжує безмежну варіативність їх стилістичних функцій. Речення двоскладної, як і односкладної, синтаксичної будови спроможне виконувати не одну, а кілька чи багато стилістичних функцій, стаючи внаслідок цього щоразу і витвором людського розуму, етичності й естетичності, а не тільки суто комунікативною одиницею. Кожен з мовців певною мірою інтуїтивно прагне до найбільшої досконалості свого мовлення, але, звісно, не розмірковує про те, якою структурою речення скористатись у конкретному випадку. Речення будь-якої синтаксичної будови можуть відрізнятись одне від одного більшою чи меншою “стилістичністю”, зокрема образністю, емоційністю, – залежно від конкретно-неповторної, індивідуальної ситуації мовлення.

Двоскладне речення, як відомо, формується двома головними членами – підметом і присудком, навколо яких найчастіше групуються другорядні члени речення. Найбільш формально й стилістично розлогим головним членом двоскладного речення є присудок. Він повніше, ніж підмет, поширюється другорядними членами, кожен з яких також завжди стилістично вагомий. Підметом виражається предмет думки, присудком – його ознака, тому за змістом обидва члени речення здебільшого становлять не тільки синтаксичний, а й логіко – семантичний центр висловлювання або ж усе висловлювання, якщо двоскладне речення синтаксично непоширене, тобто в ньому немає жодного другорядного члена речення.

Стилістична індивідуальність підмета й присудка визначається їх семантикою, структурою і місцем у реченні. Функції члена речення зрідка набуває і службове слово, напр.: Тільки “так” чи “ні”, “за” чи “проти” мало сьогодні сенс (П. Загребельний). Своєрідні однорідні підмети в цьому реченні виражені службовими словами, що зумовило стилістичну незвичність сказаного.

Від синтаксичної будови висловлюваного залежить його стилістична сутність, пор.: Минуло шість років (саме шість) і Минуло років шість (приблизна кількість); З десять скирт хліба палало заразом (І. Нечуй-Левицький) і Десять скирт хліба палало заразом (у другому варіанті речення кількість скирт визначається точно); Інженер – мій друг (підмет – означення – присудок, тобто Інженер є моїм другом). Мій друг – інженер (означення – підмет – присудок, Мій друг є інженером). Це паралельні двоскладні конструкції, які мають відтінки в значенні.

Отже, неоднакова стилістика речень також суттєво визначається таким синтаксичним засобом, як порядок слів. Його зміна в реченні нерідко неможлива, бо призводить до зміни семантики висловлюваного: Трактор тягне плуг (а не навпаки).

Стилістично, певною мірою й семантично, інколи й синтаксично можуть розрізнятись двоскладні речення за способом вираження в них певного члена речення, зокрема підмета: Вчителі зі своїми учнями прийшли на вечір і Вчителі та учні прийшли на вечір. З першого речення випливає, що ініціаторами були вчителі (підмет), учнями (додаток), у другому реченні два однорідні підмети, більша чи менша активність їх у тій самій дії синтаксично не позначена (обидва двоскладні речення синонімічні, але стилістично не адекватні); Штабний офіцер з молдаванином – перекладачем допитував перших полонених (О. Гончар). З речення зрозуміло, що допит вів офіцер, друга особа тільки перекладала. Це передано формою присудка допитував (а не допитували), отже, участь двох осіб в реалізації дії (в допиті) неоднакова, через що з перекладачем – додаток, а молдаванином – прикладка до нього; Мати з дитинкою ішла вулицею -, підмет – мати, з дитинкою – додаток (дитинка самостійно не пересувалась), але: Мати з дитинкою йшли вулицею (дитинка також ішла), мати з дитинкою – складений підмет, пор.: Мати і дитинка йшли вулицею – два однорідні прості підмети. Усі три конструкції синонімічні, стилістично неадекватні. А в реченні Своїми ногами Микола Миколайович разом з дружиною сходив увесь Київ (М. Рильський) більш стилістично виправданою була б множинна форма присудка – сходили.

Особливо розгалужені стилістично форми присудка двоскладного речення: Книги, як і взагалі всі твори людського духу, неоднакову мають долю (П. Тичина). Простий присудок у цьому реченні виражено фразеологізмом, який становить одне образне поняття. Парубки погомоніли – погомоніли та й розійшлись (Марко Вовчок) – присудком передано збільшену тривалість дії; До кімнати увійшла жінка офіцера (йдеться про дружину певної особи), офіцера – неузгоджене означення (чия жінка?), пор.: До кімнати увійшла офіцерська жінка, означення офіцерська є узгодженим, а все словосполучення напівнормативне, нешанобливе.

Другорядні члени у реченнях Пташка підлетіла (до чого? куди?) до дерева і Пташка сидить (на чому? де?) на дереві є обставинами місця, це підтверджується можливістю вставлення в речення очевидної обставини: Пташка сидить угорі, на дереві і Пташка сидить на дереві, вгорі – в обох реченнях по дві обставини місця; На полонині багато гірських квітів і На яблуні з’явиться перший цвіт – до члена речення на полонині цілком природним є питання де? і майже не допускається питання на чому?, це пояснюється значно ширшим лексично-просторовим значенням іменника полонина порівняно з іменником яблуня; Ваза з квітами стоїть на вікні: ваза (яка?) з квітами – неузгоджене означення, стоїть (де? на чому?) на вікні – обставина місця.

Синтаксично неоднакове трактування певних слів у реченні стосується стилістики всього речення, бо з кожним членом речення завжди пов’язана певна семантика, а з нею і якийсь стилістичний відтінок, емоційність висловлюваного або її відсутність.



1 Звезда2 Звезды3 Звезды4 Звезды5 Звезд (No Ratings Yet)
Loading...


Контрольна робота поведінка тварин.
Ви зараз читаєте: Стилістика членів речення, питальних і спонукальних речень