Відомості про мовлення і спілкування

Відомості про мовлення і спілкування

Мовленєвознавчі поняття цієї групи дають змогу учням сприймати мовлення як окремий, важливий для спілкування вид діяльності людини. Ознайомлення з відомостями про мовлення розпочинається з п’ятого класу, де формується основна понятійна база, і продовжується на більш глибокому рівні в наступних класах. До цих понять належать: 5 клас: спілкування, мовлення, види мовленнєвої діяльності (аудіювання, читання, говоріння, письмо), адресат мовлення, монологічне і діалогічне мовлення, усне і писемне мовлення,

основні правила спілкування (практично), тема й основна думка висловлювання, вимоги до мовлення (змістовність, логічна послідовність, багатство, точність, виразність, доречність, правильність), 6 клас: мовленнєві та не мовленнєві засоби спілкування тощо.

Особливість формування поняття мовлення грунтується на розмежуванні понять мова й мовлення та уточненні понять, пов’язаних з вивченням мовної системи (мовних понять: звук, значуща частина слова, частина мови, члени речення та ін.) і мовлення (мовленнєвознавчих понять: види мовленнєвої діяльності, адресат, тип мовлення та ін.).

Засвоєння відомостей про

мовлення забезпечує формування в учнів умінь розрізняти мову й мовлення, види мовленнєвої діяльності, форми мовлення, обгрунтовувати їх своєрідність. Учні вчаться орієнтуватися в умовах спілкування, співвідносити вибрані мовні засоби з умовами спілкування, узгоджувати свою мовленнєву поведінку з ситуацією і правилам спілкування, додержуватися основних вимог до мовлення. Старшокласники приділяють більше уваги характеристиці сфери спілкування (особиста, публічна, освітня, професійна) і моделюють свою мовленнєву поведінку залежно від знань про особливості різних сфер спілкування.

Вправи й завдання, спрямовані на формування понять про мовлення і спілкування, повинні виконуватися систематично, супроводжувати весь процес навчання мови. Вивчення будь-якої мовної одиниці повинно бути спроектоване на використання її в певній ситуації спілкування.

Під час спостережень, пояснень учителя школярі мають зрозуміти, що мова це система мовних одиниць, а мовлення – це мова в дії, використання мовних одиниць з урахуванням ситуації спілкування. Спілкування учні повинні засвоїти як обмін людей думками.

Структуру мовленнєвої ситуації визначають за такими запитаннями: де відбувається спілкування? (офіційні, неофіційні обставини); кому адресоване мовлення? (одній людині, кільком, багатьом); яка мета спілкування? (повідомлення інформації, прохання, вплив на читача або слухача тощо). Характеристика ситуації спілкування повинна супроводжувати аналіз готового тексту і складання власного висловлювання. Варто пропонувати учням перед складанням тексту на певну тему визначити адресата (того, кому адресований текст), у якій ситуації буде використане висловлювання, з якою метою (скласти розповідь для друга, написати листа бабусі, підготувати виступ на урок історії тощо.). Спочатку учні аналізують ситуацію спілкування з допомогою вчителя, потім ступінь самостійності збільшується. Мовленнєвознавчі поняття, пов’язані з загальним уявленням про мовлення й спілкування, удосконалюють першу фазу мовленнєвої діяльності орієнтування.

Навчальна мовленнєва діяльність передбачає розуміння вже учнями п’ятого класу особливостей форм і видів мовленнєвої діяльності, знання мовних і позамовних засобів, за допомогою яких сприймається або створюється висловлювання.

Вибір усної чи писемної форми мовлення залежить від умов спілкування, що зумовлюють використання різних засобів, наприклад: звуки, паузи, підвищення або зниження тону та ін. (усне мовлення); літери, розділові знаки, місце розташування на сторінці тощо (писемне мовлення). Реалізація задуму в різних формах мовлення потребує різних мовних і позамовних засобів. Так, в усному спілкуванні часто використовуються неповні ситуативні й контекстуальні речення, деякі слова можуть замінюватися відповідними жестами, мімікою, мовлення залежить від реакції адресата. Писемне ж мовлення вимагає посиленої інформативності мовних засобів, воно містить корекцію по ходу висловлювання залежно від реакції аудиторії.

Для усвідомлення учням різниці між усним і писемним мовленням необхідно практикувати моделювання ситуацій спілкування в усній і писемній формі з однаковою ознакою (наприклад, тема спілкування, мета, кількість учасників тощо), складання відповідних висловлювань, аналіз результатів спілкування.

Усвідомлення учнями 5-го класу поняття діалог (розмова двох осіб) закріплюється під час виконання таких завдань:

– розіграти готовий діалог з опорою на текст;

– скласти діалог за зразком, у зв’язку з прочитаним, за початком, за картиною, за запропонованою ситуацією спілкування тощо;

– відновити пропущені репліки діалогу;

– відновити деформований діалог зі зміщеними репліками;

– самостійно розширити репліки діалогу.

У наступних класах учні виконують більш складні завдання:

– відтворюють озвучений діалог;

– розширюють репліки діалогу за рахунок уведення слів певної граматичної категорії, пояснення причин відмови, за рахунок ініціативного мовлення;

– конструюють діалог з набору запропонованих реплік; складають діалог на одну тему, але для різних ситуацій спілкування; монологізують діалогічне висловлювання;

– розігрують готовий діалог без опори на текст, розгортають тезу в зв’язне висловлювання тощо.

Засвоєння особливостей діалогічного мовлення, зокрема способів досягнення мети, створення позитивного впливу на співрозмовника передбачає постійну увагу до питань етикету, аналізу портрета аудиторії (вік, стать співрозмовників, освіта, сфера інтересів тощо). Розвиток діалогічного мовлення учнів основної школи відбувається здебільшого підчас бесід, рольових ігор, усного опитування. Старшокласники вдосконалюють діалогічне мовлення у процесі диспутів, дискусій, обговорень тощо.

Поняття монолог (мовлення однієї людини) передбачає практичне засвоєння особливостей цієї форми мовлення, зокрема:

– монолог – це процес цілеспрямованого свідомого впливу на людей за допомогою мови з певною метою, за певних умов;

– монолог відповідно до мети висловлювання може бути інформаційним, переконуючим, спонукальним;

– монолог може бути усним і писемним;

– структура усного монологу тричленна: вступ (установлення зв’язку між темою, слухачами й тим, хто виступає, з метою привернути увагу до предмета мовлення); основна частина (розкриття суті теми за допомогою якісних аргументів); висновки (підведення підсумків, визначення не вирішених проблем тощо);

– оволодіння усним монологічним мовленням передбачає систематичне тренування дихання, голосу, жестів, міміки та інших засобів впливу на слухача;

– писемний монолог допомагає реалізувати дистантне спілкування, тому передбачає використання тільки мовних засобів, що відбираються з урахуванням неможливості корекції під час сприйняття тексту адресатом.

Ці особливості враховуються вчителем під час роботи над монологічним мовленням учнів. У шкільній програмі для кожного класу визначається перелік висловлювань монологічного характеру, що передбачають відтворення готовой (перекази) та створення власного (твори, ділові папери) текстів.

Основні правила спілкування засвоюються учням практично протягом усього навчання Мови. Ці правила відображають національно-мовні традиції, загальноприйняті етичні норми, спрямовані па досягнення мети спілкування. Учні мають засвоїти аксіому: ввічливим бути вигідно, ввічливість – важлива передумова успіху в спілкуванні.

Усвідомлення понять мовлення і спілкування не може бути повним без засвоєння поняття вимоги до мовлення (змістовність, логічна послідовність, багатство, точність, виразність, доречність, правильність тощо). Пояснення цих вимог повинно здійснюватися па конкретних прикладах, за допомогою вправ, що вимагають дотримання цих вимог, редагування висловлювань, аналізу текстів (характеристики мовних і позамовних засобів, що забезпечують відповідні вимоги), укладання пам’яток з культури мовлення тощо.

Старшокласники поглиблюють уявлення про мовлення і спілкування, засвоюючи поняття публічне мовлення, риторика, види (жанри) виступів, закони риторики, диспут, полеміка, тембр голосу, висота, темп, паузи як засоби впливу на слухачів, засоби активізації уваги слухачів тощо. Засвоєння цих понять має практичне спрямування, тому учнів необхідно передусім навчити активно слухати й уважно ставитися до прочитаного, аналізувати зразки публічного мовлення з погляду його доцільності й ефективності, побудови й мовного оформлення. Корисним стані обговорення різних моделей публічних висловлювань, визначення в них позитивного й негативного щодо впливу па слухача.

Відомості про текст. Поняття тексту в науковій літературі визначалося по-різному, залежно від різних поглядів на нього. Основні з них: текст – мовний матеріал, що містить необхідні для вивчення мовні одиниці (слова, словосполучення, речення), і текст як предмет вивчання. Розбіжності у визначення тексту стосуються також таких чинників, як усна чи писемна, діалогічна чи монологічна форми мовлення, наявність чи відсутність заголовка тощо. Але такі характеристики тексту, як членованість, смислова цілісність і структурна зв’язність визнаються всіма дослідниками.

З лінгвістичного погляду текст має складатися з групи речень, об’єднаних спільним смислом і структурою. Учені з’ясовують явище цілісності, зв’язності та закономірності побудови тексту. Текст розуміється і як конкретний мовленнєвий твір, і як структура, модель побудови, спільна для групи конкретних текстів.

Ця особливість тлумачення тексту важлива для методики навчання мови й мовлення, адже дає змогу показати учням під час аналізу конкретного тексту закономірності побудови всіх або певної групи текстів і навчати зв’язного мовлення на основі узагальненого поняття тексту, що дозволяє формувати мовленнєві уміння й навички свідомим шляхом. Реалізований у певній ситуації спілкування текст прийнято називати висловлюванням (висловленням). Поняття текст і висловлювання в навчальній практиці виступають як синоніми (учням пропонується “скласти текст” і “скласти висловлювання”).

Мовленнєвознавче поняття тексту засвоюється учнями п’ятого класу й у наступних класах здійснюється поступове накопичення, нарощення інформації про текст, його найважливіші характеристики:

5 клас: ознаки тексту (зв’язність, завершеність), тема й основна думка тексту (висловлювання), абзац, план тексту, мовні засоби зв’язку речень у тексті (сполучники, займенники, прислівники, синоніми, спільнокореневі слова, повтори), помилки у змісті;

6 клас: складний план готового тексту, структура тексту – зачин, основна частина,

Кінцівка, “відоме” й “нове” в реченнях тексту, основні прийоми поширення тексту, (практично), трансформація особового, часового й модального платтів тексту(практично);

7 клас; види й засоби міжфразового зв’язку, складний план власного висловлювання; 8 клас: смислові зв’язки в тексті, основна й уточнююча інформація, синтаксичні засоби міжфразового зв’язку.

Ознаки тексту. Засвоєння учнями поняття текст починається з розуміння відмінностей між. реченням і текстом. Текст має складатися мінімум з двох речень, що сполучаються за законами тексту. Ознаку членованості тексту учні усвідомлюють практично, зіставляючи одне речення й текст. У навчальній мовленнєвій діяльності не варто розглядати тексти-речення, що визнаються лінгвістикою.

Доповнює поняття текст усвідомлення учнями поняття зміст висловлювання, що пов’язане з категорією інформативності тексту. Розрізняють два види інформації: незалежну від автора висловлювання (змістово-фактуальну – те, про що йдеться) та повідомлення індивідуально-авторського плану (змістово-концептуальну – що саме і як повідомляється).

Єдність предмета мовлення – це тема висловлювання. Під темою прийнято розуміти смислове ядро тексту, узагальнений зміст тексту. Тема та основна думка тексту об’єднують речення й надають тексту смислової цілісності. У великому за обсягом тексті провідна тема розкладається па кілька підтем, мікротем. Мікротема вважається мінімальною одиницею мовленнєвого смислу й на письмі оформляється як окремий абзац. Учні повинні навчитися визначати тему висловлювання: те, про що в ньому йдеться, та основну думку висловлювання – те, що саме повідомляється, що стверджується, задум автора, Слід розвивати в учнів павички сприймати іі підтекстову інформацію, що впливає на зміст висловлювання.

Засвоєнню й закріпленню цих мовленнєвознавчих понять сприяє виконання таких завдань:

– поділ текстів па смислові частини, виділення тем, мікротем:

– поділ текстів на абзаци;

– добирання заголовків, що передають тему або основну думку (аналіз наявних текстах заголовків),

– аналіз зразків складання плану до тексту;

– складання простого й складного плану до готових текстів;

– складання простого й складного плану до власних висловлювань;

– характеристика структури тексту (виділення зачину, основної частини, кінцівки):

– поширення тексту;

– трансформація особового, часового й модального планів тексту (практично):

– виділення основної й уточнюючої інформації тощо.

Володіння мовленнєвознавчими поняттями вдосконалюється під час підготовки власних висловлювань, аналізу помилок у змісті, редагування текстів тощо.

Особливої уваги потребує аналіз такої структурно-смислової одиниці тексту, як заголовок – назва твору, перше слово, словосполучення або й речення, з якого починається сприйняття й розуміння висловлювання. Назва твору узагальнює весь його смисл, інформує про предмет мовлення, про те, що з ним відбувається чи який він є.

Під час аналізу слід ураховувати, що заголовок виконує дві взаємопов’язані функції – номінативну та предикативну. Заголовок може вказувати на тему або основну думку твору, нести інформацію про тип мовлення, структуру тексту, передавати асоціації тощо. Визначення функцій заголовків необхідно включати до схеми лінгвістичного аналізу тексту та запроваджуватися на уроках української мови й літератури.

Розуміння учнями смислової цілісності тексту спирається на засвоєння таких ознак тексту: текст передає певну тему, реалізує задум автора, тобто передає основну думку, має бути завершеним (мати початок і кінець).

Важливою ознакою тексту, співвідносного з його членованістю, є зв’язність. Учні 5-го класу вивчають мовні засоби зв’язності речень у тексті: сполучники, займенники, прислівники, синоніми, спільнокореневі слова, повтори; “відоме” й “нове” в реченнях тексту. Семикласники виділяють види й засоби міжфразового зв’язку. У восьмому класі звертається увага на смислові зв’язки в тексті, синтаксичні засоби міжфразового зв’язку. Теоретичні відомості про текст поглиблюються в 9-ому класі. Мовна змістова лінія програми передбачає вивчення теми “Лінгвістика тексту”: структурна організація тексту, складне синтаксичне ціле у структурі тексту, внутрішньотекстові зв’язки, види інформації в тексті, актуальне членування речень у тексті (дане і нове).

Основу зв’язності тексту складає такий закон його побудови, що передбачає конструювання кожного наступного речення з використанням попереднього (певної його частини, переданої іншими мовними засобами). У кожному наступному реченні міститься зміст попереднього й виражається іншими граматичними формами. Теорія актуального (комунікативного) членування речення допомагає зрозуміти цей закон. Речення має дві частини: відносно відому за певних умов спілкування, предмет мовлення (відоме, дане, тема) і нову, інформацію, що збагачує, розвиває смисл висловлювання (нове, рема). Текст як цілісне, зв’язне утворення складається з окремих речень за умови повторення в темі (даному) наступного речення частини інформації попереднього речення. Простежується певна комунікативна наступність між реченнями, що допомагає відтворити логіку розвитку думки, підпорядкувати мовні засоби, порядок слів, логічний наголос тощо реалізації комунікативного наміру.

Існує кілька типових моделей зв’язку речень у смислових частинах тексту – складних синтаксичних цілих (інша назва – надфразна єдність). Складне синтаксичне ціле – одиниця тексту, що об’єднує кілька речень і розкриває певну підтему або мікротему. Думка, висловлена в складному синтаксичному цілому ширша від думки речення й вужча, автономніша порівняно з цілим текстом. Способи зв’язку між реченнями складного синтаксичного цілого можуть бути такими:

1. Послідовний, ланцюжковий. Такий зв’язок передбачає, що “нове” першого речення стає “даним” другого, “нове” другого стає “даним” третього і т. д.

2. Паралельний. “Дане” – наскрізне. Кожне наступне речення розкриває предмет мовлення за допомогою нової інформації.

Свідомому засвоєнню, а найголовніше застосуванню в мовленнєвій практиці понять, пов’язаних з текстом, сприяє аналіз тексту, що містить такі завдання:

– характеристика заголовка; визначення теми, мікротем, основної думки;

– характеристика ситуації спілкування;

– визначення ознак тексту (мовних засобів, що створюють ці ознаки): зв’язність, інформативність (незалежна від авторської думки, авторська, суб’єктивна, підтекстова);

– стиль (функції, загальні ознаки, мовні ознаки);

– тип мовлення;

– жанр; структура (зачин, основна частина, кінцівка);

– мовні засоби зв’язку;

– способи зв’язку речень у тексті;

– відоме і нове у реченнях тексту;

– особливості використання мовних одиниць.

Залежно від мети уроку проводиться повний або частковий аналіз, залежно від рівня підготовленості – аналіз під керівництвом учителя або самостійно кожним учнем. Слід порадити учням систематично й до конкретної мовленнєвої ситуації збирати й систематизувати матеріал для створення тексту, вести записи вражень, робити виписки, посилання, записувати цитати, влучні вислови, фіксувати ключові моменти розгортання теми, початку й кінця, вдосконалювати написане, редагувати, перебудовувати текст, згортати, розгортати думку тощо.

Мовленнєвознавча характеристика тексту створює умови для використання понять як орієнтовної основи навчальної мовленнєвої діяльності рецептивно-аналітичного і продуктивного характеру. Використання мовленнєвознавчих понять забезпечує можливість формування комунікативних умінь і навичок свідомо, дозволяє виховувати в учнів навички самоконтролю.

Стилі мовлення. Будувати висловлювання відповідно до конкретних умов

Спілкування допомагає учням усвідомлення поняття стилі мовлення, У п’ятикласники формують загальне уявлення про стилі мовлення й загальні ознаки, сферу застосування розмовного, наукового, художнього стилів. Практично опрацьовують поняті стилістична помилка. Офіційно-діловий стиль вивчається в 6-ому класі, публіцистичний – у 7-ому.

Розрізнення стилів залежить від основних функцій мови – спілкування, повідомлення, діяння, впливу. Стиль мовлення – це своєрідна сукупність мовних засобів, що свідомо використовуються мовцем за певних умов спілкування. Стилістичні засоби лексики, фонетики, граматики використовуються для текстів усіх стилів, але функціонують вони в кожному стилі по-різному.

Учні повинні навчитися:

– розрізняти вивчені стилі мовлення;

– характеризувати кожен з них щодо сфери використання й основних функцій;

– знаходити в тексті мовні засоби, характерні для певного стилю;

– розпізнавати стилістичну помилку серед інших видів помилок;

– виправляти стилістичні помилки у своїх і чужих текстах;

– використовувати знання про стилі мовлення під час побудови й удосконалення власних висловлювань.

Знання про стилі мовлення лежать в основі стилістичного аналізу тексту, що полягає у визначенні мовних особливостей стилю, з’ясуванні відповідності мовних одиниць (фонетичних, лексичних, граматичних) функціям стилю. Стилістичний аналіз художнього тексту пов’язаний з емоційністю та експресивністю мовлення. Тому варто приділяти особливу увагу характеристиці стилістичного забарвлення різних мовних одиниць.

Ефективним прийомом навчання стилістики є стилістичний експеримент, що передбачає заміну важливих щодо утворення стилю мовних одиниць іншими та висновок про доречність чи недоречність такої заміни.

Сучасні зразки писемного й усного мовлення відзначаються взаємопроникненням стилів. Учні іноді не вмотивовано визначають стиль мовлення. Тому вирішальними у визначенні стилю аналізованого тексту мають стати засвоєні учнями такі ознаки стилю: мовленнєва ситуація (місце використання текст); офіційні чи неофіційні обставини):

– адресат мовлення (один співрозмовник чи багато),

– функція (спілкування; бесіда; розмова; повідомлення – пояснення, повідомлення – інструктаж, документація; вплив – діяння, переконання; вплив – діяння, зображення).

Типи мовлення. Тип мовлення прийнято визначати за типовим значенням висловлювання: постійні ознаки, що не змінюються в часі (опис), дії, що змінюються в часі (розповідь), причинно-наслідкові зв’язки (роздум, міркування). Опис реалізує таку комунікативну мету: з’ясувати, яким є той чи інший предмет. Розповідь повідомляє, де, коли, що відбулося. Роздум (міркування) пояснює, чому ця подія відбулася. чому предмет став таким.

Учнів необхідно ознайомити з типовими структурами опису, розповіді, роздуму. Так, опис передбачає: а) загальну характеристику предмета, явища, події; б) характеристику окремих деталей. Опис нагадує фотографію, адже думка під час опису рухається не стільки в часі, а в просторі. Для структури розповіді характерний початок події, розвиток дій і закінчення. Думка рухається в часі. Роздум (міркування) передбачає наявність тези, думки про щось, аргументів на підтвердження цієї думки, висновків. У висловлюваннях школярів може бути індуктивний (від часткового до загального) і дедуктивний (від загального до часткового) спосіб міркування.

Варто запропонувати учням проаналізувати, а потім і самим скласти зразки різних типів мовлення на одну тему. Знання учнями типів мовлення допомагає правильно структурувати власні висловлювання для ефективної реалізації комунікативної мети.

Спостереження за мовленням в реальному житті свідчать про те, що в текстах використовуються різні типи мовлення. Учнів необхідно навчити виділяти й характеризувати типи мовлення й використовувати відповідні знання під час побудови іі удосконалення власних висловлювань, а саме: розповідь на основі власного досвіду, опис предметів, елементарний роздум (5 клас); опис приміщення і природи, поєднання в одному тексті розповіді й опису, розповіді з елементами роздуму (6 клас); опис зовнішності людини, процесів праці, роздуму дискусійного характеру (7 клас); опис місцевості, пам’яток історії і культури, роздум дискусійного характеру, оповідання на основі почутого (8 клас). У старших класах поглиблюються знання про типи мовлення й застосовуються під час виконання письмових робіт та в усних виступах.

Види, жанри висловлювань (творчих робіт).

У процесі опанування всього курсу української мови учні послідовно ознайомлюються з різними видами, жанрами робіт, передбачених програмою, наприклад: допис у газету, телеграма, тези, реферат, тематичні виписки, конспект, анотація, відгук, бібліографія, нарис, доповідь, ділові папери (розписка, доручення, план роботи, заява, автобіографія, анкета, доручення, офіційний лист, вітальний адрес, звіт про виконану роботу, протокол (складний), витяг із протоколу, автобіографія, заява (вмотивована), характеристика, особова справа, резюме).

Засвоєння риторичних понять, передбачених програмою, спрямоване на удосконалення полемічної майстерності учнів, впливовості, переконливості їхнього мовлення, зокрема оволодіння правилами дискусії, виголошенням підготовленого й не підготовленого виступу тощо.

В основі засвоєння відповідних понять лежить розуміння мети, структурно-змістових особливостей, сфери використання різних висловлювань. Необхідно вчити учнів дотримуватися визначеної структури тексту, правил літературної мові і (в усному й писемному мовленні), типу, стилю мовлення, тобто максимально реалізовувати здобуті знання, уміння й навички зв’язного мовлення.

Методика засвоєння різних мовленнєвознавчих понять використовує традиційні лінгводидактичні методи і прийоми навчання. З огляду на зазначене вище виділимо найбільш виправдані, ефективні специфічні прийоми засвоєння мовленнєвознавчих понять:

– пояснення, тлумачення мовленнєвознавчих понять;

– характеристика ознак мовленнєвознавчого поняття;

– визначення мовленнєвознавчого поняття в тексті;

– порівняння мовленнєвознавчих понять;

– зіставлення мовленнєвознавчих понять;

– виділення спільних рис у мовленнєвознавчих поняттях;

– виділення протилежних рис у мовленнєвознавчих поняттях;

– добирання прикладів з текстів, що характеризують мовленнєвознавчі поняття;

– наслідування способів дій;

– складання алгоритмів визначення понять;

– виділення поняття в прослуханому або прочитаному тексті;

– редагування висловлювань із застосуванням мовленнєвознавчих понять;

– аналіз тексту: аналіз типологічної структури тексту, аналіз композиції тексту стилістичний аналіз тексту, аналіз способів зв’язку речень у складному синтаксичному цілому.

Сприяють успішному засвоєнню мовленнєвознавчих понять такі засоби навчання, як схеми, таблиці, відео – й аудіозаписи, тексти, записані на картках, на електронних носіях тощо.

Методика засвоєння мовленнєвознавчих понять враховує етапи формування мовленнєвих умінь і навичок, як-от: кумуляція (накопичення лінгвістичних знань). мотивація (забезпечення мотивуючого впливу на учнів лінгвістичної теорії), усвідомлення (опрацювання правил орієнтирів, текстів-зразків, спрямованих на перехід від номінативних (правильно вимовляти, точно вживати слова утворювати словоформи) до комунікативні їх умінь і навичок), тренування (проблемні вправи, ситуативні завдання), узагальнення (виявлення рівня сформованості мовленнєвих умінь і навичок).

Вправи, що спрямовані на засвоєння мовленнєвознавчих понять, можна класифікувати за метою та етапами формування мовленнєвих умінь і навичок:

– пропедевтичні (мовленнєвознавчі поняття засвоюються практичним шляхом, учні виконують мовленнєві дії на основі не сформульованого поняття про мовлення або спілкування);

– кумуляційні (засвоєння понять з усвідомленням їх суті, визначень, формулювань, виконання відповідних поняттям мовленнєвих дій);

– тренувально-мовленнєві (відпрацювання мовленнєвих умінь і навичок на основі знань про відповідні поняття);

– творчі (виконання завдань, що узагальнюють, об’єднують різні поняття, удосконалення власного мовлення на основі поглиблення знань про мовленнєвознавчі поняття, перевірка рівня засвоєння понять і відповідних мовленнєвих умінь і навичок, самоаналіз).

Вивчення теоретичних мовленнєвознавчих відомостей відрізняється від навчання лінгвістичної теорії насамперед посиленим прикладним спрямуванням, зрощенням теорії і практики, усвідомленням понять не тільки за допомогою мисленнєвих процесів, а насамперед через мовленннєві дії.

Ознайомлення з мовленнєвими нормами та комунікативними якостями мовлення

Поняття про мовленнєві норми та комунікативні якості мовлення. Робота з розвитку мовлення учнів передбачає ознайомлення з мовленнєвими нормами та комунікативними якостями мовлення, що впливає на рівень комунікативної компетенції учнів. Поняття мовленнєва норма однозначно не визначено в лінгводидактиці. Частіше, коли йдеться про нормативність, кодифікованість мови або мовлення, оперують поняттям мовна норма. Мовною нормою виступає будь-яке мовне явище (звук, значуща частина слова, граматична форма слова, значення слова чи фразеологізму, словосполучення, речення), що сприймається як зразок.

Мовленнєва норма (лат. norma – правило) – це систематизована сукупність ознак мовлення, що сприймається як взірець для всіх мовців; сукупність найбільш стійких правил і традицій мовлення (реалізацій мовної системи) в різних сферах уживання. Мовне явище вважається нормативним за таких умов, як: відповідність структурі мови; масове й систематичне відтворення в процесі комунікації; загальне визнання й схвалення. Мовленнєві норми існують в усіх функціональних стилях. Відбір мовленнєвої норми залежить від ситуації спілкування, тому не може бути доведений до повного автоматизму, а залежить від гнучкості мислення, творчої майстерності мовця, рівня його комунікативної компетенції.

Комунікативні якості мовлення – це реальні ознаки змістових та формальних чинників мовлення. На позначення цього явища використовуються такі терміни: комунікативно-риторичні якості мовлення, ознаки культури мови, основні ознаки комунікативно якісного мовлення. У шкільній програмі – вимоги до мовлення (5 клас), вимоги до культури мовлення (10 клас). Комунікативні якості мовлення в науковій літературі виділяються на основі співвідношення мовлення і таких не мовленнєвих структур, як мова, мислення, свідомість, дійсність, умови спілкування:

Мова – правильність, чистота, багатство Мислення – логічність Свідомість – багатство, виразність, образність.

Дійсність – точність Умови спілкування – доречність, доступність.

Змістовність мовлення виявляється в доборі інформаційних відомостей, адекватних комунікативному задуму, спрямованих на розкриття теми й основної думки. Лінгводидактика спирається на тлумачення правильності й чистоти мовлення лінгвістикою (володіння орфоепічними, орфографічними, граматичними, стилістичними нормами) та сучасною риторикою (правильне, не перекручене розуміння понять, термінів, доречне їх уживання в запитаннях і відповідях). Правильність мовлення грунтується на мовному чутті й систематичному тренінгу, у процесі аналіз зразків висловлювань.

В основі логічно послідовного мовлення лежить логічність мислення, взаємозумовленість етапів розгортання думки, уміння висувати певні тези, добирати дієві. сильні аргументи з метою переконання співрозмовників. Логіка мислення пов’язав; з характеристикою ситуації спілкування, умінь моделювати портрет аудиторії (визначати характеристики співбесідників).

Багатство мовлення пов’язане з різноманітністю – тобто наявністю в мовленні неоднорідних за значенням, формою, стилістичним забарвленням мовних одиниць. Сукупність різноманітних мовних одиниць і становить багатство мовлення. Його розвиток здійснюється під час засвоєння лексичної та граматичної синонімії, тропів і стилістичних фігур.

Точність мовлення передбачає вміння вибрати мовні засоби, адекватні відтворюваній дійсності та зрозумілих для співрозмовників. Точність досягається завдяки таким чинникам: точності добору слів, відповідності стилю, жанру текстів, думок спілкування. Удосконалення такої якості мовлення, як точність досягається у процесі роботи над паронімами.

Під виразністю та різноманітністю мовлення розуміють такі особливості структури мовлення, які підтримують увагу та зацікавленість слухачів або читачів Інформаційна виразність спостерігається тоді, коли слухач зацікавлюється подіями про які йдеться в повідомленні, а емоційна виразність виникає внаслідок цікавого способу викладу матеріалу, манери виконання. Виразність досягається завдяки вмінням користуватися різними стилями мовлення, адже кожен з них має свої засоби виразності (лексичні повтори, синоніми, антоніми, терміни, порівняння, епітети, метафоричні вирази, відокремлені синтаксичні одиниці, вставні слова, словосполучення й речення тощо).

Доречність мовлення зумовлена необхідністю реалізації комунікативного задуму в конкретних умовах спілкування. Одні й ті ж самі мовні засоби можуть бути доречними в одній ситуації та недоречними в іншій, якщо не будуть враховані мотиви спілкування співрозмовників, їх психологічні характеристики, ознаки стилю мовлення.

Ясність, етичність, естетичність мовлення вважаються теж засобами реалізації комунікативної мети та створення позитивного іміджу людини.

Зміст програми. Вступні теми, передбачені мовною змістовою лінією програми, спрямовані на формування в учнів мотивації засвоєння мовленнєвих норм, виховання любові до рідної мови. Так, п’ятикласники усвідомлюють роль української мови як державної, необхідність володіння українською мовою кожним громадянином України, Учні 6-ого класу вчаться пояснювати, у чому виявляється краса й багатство української мови; у 7-ому класі визначають місце української мови серед інших слов’янських мов, далі обгрунтовують функцію мови якнайважливішого засобу пізнання, спілкування і впливу, наводять приклади (8 клас); обгрунтовують виникнення, розвиток, функціонування мови як суспільного явища (9 клас); розкривають роль мови у формуванні особистості; обгрунтовують необхідність додержання культури мовлення як показника загальної культури й рівня інтелектуального розвитку кожної окремої людини й нації в цілому; характеризують основні вимоги до мовлення (10 клас); обгрунтовують роль мови як засобу самовираження й самореалізації особистості (11 клас).

Відповідно до мовленнєвої змістової лінії програми (5-6 класи) відбувається ознайомлення з вимогами до мовлення, (змістовність, логічна послідовність, багатство, точність, виразність, доречність, правильність).

Засвоюються (практично) умови успішного спілкування (деякі правила спілкування): бути ввічливим, привітним і доброзичливим, уважно, не перебиваючи слухати співрозмовника, заохочувати його висловити його думку, зацікавлено її доброзичливо вислуховувати її, уміти висловити незгоду з позицією співрозмовника так, щоб не образити його; не розмовляти без потреби голосно, не вживати грубих слів, говорити про те, що цікаво адресатові мовлення.

У старшій школі (10 клас) опрацьовується поняття вимоги до культури мовлення: змістовність, логічна послідовність, багатство мовних засобів, виразність, точність, доречність, правильність. Школярі систематично працюють над підвищенням особистої культури мовлення. У цей час систематизуються знання з культури мовлення, зокрема за двома ступенями володіння літературною мовою; правильністю, що передбачає дотримання норм літературної мови, і комунікативною доцільністю мовлення, що означає мотивоване використання засобів мови для певної мети.

Так, у мовній змістовій лінії програми (розділ “Культура мови і стилістика”, 10 клас) опрацьовується тема “Правильність мовлення”, що передбачає засвоєння цього мовленнєвознавчого поняття й удосконалення орфоепічних, морфологічних, синтаксичних, правописних норм. Учні 11 класу удосконалюють основні вимоги до мовлення, як-от: точність, логічність, чистота, багатство, виразність, доречність.

У державних вимогах до рівня загальноосвітньої підготовки учнів визначаються й результати оволодіння учнями мовленнєвими нормами та комунікативними якостями мовлення, що регулюють здійснення мовленнєвої діяльності в усіх чотирьох її видах: говорінні, аудіюванні, письмі, читанні.

Рецептивні види мовленнєвої діяльності регулюють правила сприйняття мовлення. Відомо, що результатом процесу сприйняття є інтерпретація (розуміння, відтворення).

Під час пояснень, інструктажу до аудіювання вчителеві необхідно націлювати учнів на дотримання правил ефективного сприйняття висловлювань за допомогою слуху: мотивувати діяльність, уважно слухати, осмислювати, запам’ятовувати почуте; концентрувати увагу під час слухання.

Ці правила зумовлені тим, що слухання як активний процес відбору звукових сигналів комунікації залежить від розвитку селективної уваги – відбору звукових сигналів. Складовими уважності є мінімальний поріг сприйняття (все, що можна сприйняти), рівні зацікавленості, та мотивації. Осмислення грунтується па інтерпретації (розумінні, витлумаченні) – тобто наданні почутим словам, повідомленням, текстам певних значень, смислів. Інтерпретація спирається на знання мовних одиниць, розпізнавання намірів мовця, орієнтації в контексті та ситуації спілкування. Запам’ятовування – процес зберігання інформації в пам’яті з метою пізнішого її використання. Учнів слід націлювати на короткотривале або довготривале запам’ятовування, що залежить від користування отриманою інформацією. На урок, аудіювання здебільшого розвиваються вміння уважного, вдумливого слухання, мілкого – розуміння й запам’ятовування. Застосовується також і слухання заради задоволення, емпатичне слухання (викликає співчуття), критичне слухання (у разі невпевненості у достовірності інформації). Дотримання правил слухання з боку учні забезпечення належної якості аудіотекстів з боку вчителя розкриває можливості постійного вдосконалення сприйняття усного мовлення. Адже відомо, що потенціал сприйняття мовлення значно більший, ніж можливості породження мовлення (швидкість людського мовлення становить приблизно 100-150 слів на хвилину, людина здатна сприйняти і зрозуміти до 400-500 слів на хвилину).

Програмою визначені норми читання для кожного класу. Крім нормативні швидкості для читання мовчки й уголос, виділяються й такі:

– для читання мовчки: швидко переглядати текст і знаходити в ньому вказані елементи (цифри, слова у лапках, слова зі зносками тощо); обирати вид читання (вивчальне, ознайомлювальне, вибіркове, пошукове) залежно від комунікативної мети;

– для читання вголос, виразно читати тексти різних стилів, плавно, відповідно до орфоепічних та інтонаційних норм, виражати за допомогою темпу, тембру, гучності голосу особливості змісту, стилю, авторський задум, пристосовувати читання до особливостей слухацької аудиторії (ступеня підготовки, зацікавленості темою, тощо), доречно користуватися різними видами (стратегіями) читання.

У сучасній лінгводидактиці та практичній роботі вчителів посилюється увага до розвитку аудіювання й читання, адже від цих видів мовленнєвої діяльності залежить якість більш дієвих і показових зовні – говоріння й письма.

Ознайомлення з нормами продуктивних видів мовлення спирається на більш давні методичні традиції. Результатом говоріння й письма як процесів породження адресантом мовлення є тексти (висловлювання).

Основний зміст чіткого, нормативного усного мовлення – говоріння-визначено програмою. Норми, пов’язані з процесом говоріння, регулюють механізми відтворення готового тексту під час переказування та створення власних висловлювань (діалоги, монологічні виступи): дотримуватися вимог артикуляції, інтонування, темпу, тембру, висоти голосу, пауз тощо як засобів передачі смислу висловлювання та впливу на слухачів; слідкувати за технікою дихання; почуватися впевнено перед аудиторією, доречно використовувати жести, міміку, тримати поставу, обирати зручне для спілкування місце тощо.

Письмо передбачає дотримання насамперед правописних норм, що визначаються у мовній змістовій лінії програми, а також, як і всі види мовленнєвої діяльності, засвоєння інших норм літературної мови та правил культури мовлення.

Під час створення усних або писемних висловлювань необхідно виробляти такі нормативні мовленнєві уміння:

– підпорядкування висловлювання комунікативній меті, темі й основній думці;

– доречно використовувати мовні засоби і способи зв’язку;

– дотримуватися правил спілкування, мовленнєвого етикету;

– розрізняти нормативну й ненормативну лексику, не використовувати позанормативну лексику (мовленнєві табу);

– контролювати й виправляти змістові й мовленнєві помилки.

Своєрідність ознайомлення учнів з мовленнєвими нормами й комунікативними якостями мовлення полягає насамперед у розосередженості, практичному спрямуванні відповідної роботи, урахуванні соціальних, регіональних умов, посиленому суб’єктивізмі, що зумовлений психічними, статевими особливостями учнів, їхньою здатністю до самоконтролю. Така своєрідність передбачає дотримання певних методичних положень у процесі ознайомлення учнів з мовленнєвими нормами та комунікативними якостями мовлення:

– Процеси мислення й мовлення нерозривні. Закономірно, що навчання нормативного мовлення сприяє розвитку в учнів мисленнєвих процедур і операцій, підвищує інтелектуальний рівень.

– Засвоєння нормативності мовлення вимагає дотримання принципу комунікативної доцільності, що полягає у відповідності мовних форм умовам і завданням спілкування. Комунікативна доцільність залежить від соціальних, регіональних відмінностей, стилю мовлення, конкретних умов спілкування.

– Мовленнєві норми й комунікативні якості мовлення повинні засвоюватися свідомо. Необхідно формувати в учнів потребу постійно вдосконалювати своє мовлення, ставитися до нього як до засобу досягнення мети в різних життєвих ситуаціях. Мовлення має сприйматися учнями як важлива складова іміджу людини.

– Особливої уваги потребують систематичні спостереження за зразками мовленням, аналіз висловлювань щодо дотримання чи недотримання норм та ефективності в реалізації комунікативного наміру. Варто формувати в учнів мовленнєву пильність, бажання слідкувати за розвитком нормативності мови й мовлення, негативне ставлення до позанормативних явищ у мовленні.

– Самоорганізація й самоконтроль є вирішальними у виробленні мовленнєвої і комунікативної вправності учнів. Тому вчитель має допомогти своїм вихованцям організувати самостійну роботу під час уроків, а також у повсякденному спілкуванні.

– Виховання поваги до мовленнєвих традицій українського народу, бажання наслідувати ці традиції, насамперед етичні й естетичні, засвоювати мовленнєві шаблони в типових ситуаціях є важливою передумовою формування громадянина України.

– Переважно практичний характер ознайомлення учнів з мовленнєвими нормами та комунікативними якостями мовлення вимагає концентрації уваги на діях, а не на засвоєнні відповідних понять культури мовлення, риторики, комунікативної лінгвістики тощо. Мовленнєві дії відпрацьовуються з поступовим ускладненням, багаторазовим повторенням.

– Організація індивідуальної роботи з опорою на мовне чуття й дар слова учнів є основою для ефективного засвоєння ними мовленнєвих норм та комунікативних якостей мовлення. Засвоєння норм може бути перевірене тільки мовленнєвою практикою учнів.

Сучасна наука активно розробляє соціостатеві, або тендерні (англ. gender рід) аспекти спілкування. Тому варто під час засвоєння мовленнєвих норм і правил спілкування враховувати особливості мовленнєвої поведінки жінок і чоловіків зокрема в жінок: багатший словниковий запас, більшу емоційність, різноманітність мовлення, емпатію (співчуття), орієнтованість на загальну атмосферу спілкування, прихованість інтенцій (намірів), здатність відмовитися від своїх поглядів тощо: чоловіків: зосередження на змісті, інформативності, фактах, цифрах, незалежній поглядів, переважно пряме формулювання своїх бажань тощо.

Серед методичних прийомів, спрямованих на ознайомлення з мовленнєвим; нормами та комунікативними якостями мовлення.

Норми різних видів мовленнєвої діяльності взаємопов’язані, усі вони однаково впливають на формування комунікативної компетенції учнів. Тому ознайомлення з мовленнєвими нормами та комунікативними якостями мовлення треба проводити комплексно, систематично, з поступовим посиленням вимог відповідно до вікових та індивідуальних особливостей школярів.