Внутрішня самотність та внутрішня комунікація: екзистенційні виміри легітимації



Філософія світ людини

Людина у самотності та комунікації

Внутрішня самотність та внутрішня комунікація: екзистенційні виміри легітимації
Видається слушним пов’язати діалектико екзистенційну систему “внутрішня самотність – внутрішня комунікація” з феноменом легітимації, який є результатом комунікативних зусиль соціуму в найширшому сенсі. Конструктивний комунікаційний обмін, що породжує легітимацію, передбачає наявність колективної ідентичності людей, включених у цей обмін. Можна цілком погодитися із твердженням Є. К. Бистрицького, що “легітимація – це складний процес збирання суспільства на основі спільних цінностей та водночас доведення здатності реалізовувати колективну ідентичність з боку політичної організації суспільства…”. Саме тому поняття легітимації виходить за межі лише політичної сфери. “Проблема легітимації


насамперед пов’язана з питаннями збереження чи руйнації тієї чи іншої форми суспільного устрою, а відтак із глибшими, ніж політичні перетворення, змінами у колективній ідентичності людей”.
Та колективна ідентичність певної групи людей є можливою лише за умови само ідентичності кожного з них. Отже, легітимація у групі завжди стає результатом само – легітимації особи – особистісної легітимації. Само-легітимація особи настільки ж сприяє дійсній груповій легітимації, наскільки само – легітимація групи руйнує можливість будь-якої легітимації. Якщо само – легітимація особи викликає до життя вільну комунікацію, то само-легітимація групи створює цілу низку заборон на створення відкритого та вільного комунікаційного простору. Типовим прикладом само – легітимації групи (груп) був феномен СРСР.
Таким чином, само – легітимація стає конструктивною лише як особистісна легітимація, або, точніше, екзистенційно – особистісна легітимація. Даний термін видається коректним для означення легітимації особи, що має внутрішньо-вільний характер, виступає результатом граничного внутрішнього зусилля. Екзистенційно-особистісна легітимація є самовизначенням, у процесі якого людина починає поважати себе, а тому вважати свої вчинки внутрішньо законними. Отже, екзистенційно – особистісна легітимація є передусім етичним самовизначенням людини, що приводить до набуття самоідентичності.
Однак на зламові століть – в епоху фундаментальної екзистенційно – антропологічної кризи – ми спостерігаємо надзвичайну суперечливість екзистенційно – особистісної легітимації, що означає кризу самоідентичності.
Суть окресленої проблеми – в тому, що “виявом фундаментальної екзистенційної неузгодженості сучасної людини стала криза самоідентичності – кардинальне порушення органічності всіх складових людської життєдіяльності, втрата надійних усталених раціонально вивірених, освячених традицією життєво значущих орієнтирів в усьому універсумі людського буття (на рівні соціальних структур, культури, індивідуальної екзистенції, мислення, ціннісних орієнтацій, моральних імперативів, психічного здоров’я тощо)”.
Криза самоідентичності в українському суспільстві значною мірою є причиною неможливості розгортання процесу легітимації – таке твердження у філософії, соціології та політології стало на сьогоднішній день аксіомою. Проте, на нашу думку, цілком справедливо поставити ці поняття також у зворотному зв’язку: чи не криза екзистенційно – особистісної легітимації призводить до кризи самоідентичності? Адже самоідентичність людської особистості може бути результатом власного, екзистенційного поривання волі й натхнення. Лише само-ідентифіковані особистості можуть з’єднатися у самоідентифіковану групу (в противному разі самоідентифікація групи буде зовнішньою і призведе до колективної форми внутрішньої самотності, що породжує війну груп проти груп, або їх аморфність). А це, своєю чергою, означає, що без екзистенційно – особистісної легітимації неможлива легітимація групова.
Таке розуміння самоідентичності й легітимації є виявом руху від замкнено – есенційного до відкрито – екзистенційного підходу в трактуванні людини, що становить суттєву рису сучасного екзистенційно – антропологічного дискурсу. Проте екзистенційно – особистісна легітимація стає дієвою лише тоді, коли завершується екзистенційно – комунікативною легітимацією – легітимацією групи, що є результатом не примусу чи маніпуляції, а вільного спілкування особистостей, які вийшли за межі внутрішньої самотності – замкненості. Міркуючи далі, ми можемо побачити, що екзистенційно – особистісна легітимація має передувати екзистенційно-комунікативній не так темпорально, як етико-ціннісно. Мова йде про усвідомлення первинності людської екзистенції щодо комунікації, а не навпаки. Інакше комунікація стає безособовою і зовнішньою, а тому малопродуктивною. Така комунікація фактично є не створенням самоідентичності, а її знищенням.
Отже, ми можемо зробити висновок, що криза самоідентичності, яка характерна для людини XXI століття взагалі і для людини української культури зокрема, може бути подолана лише у гармонійному поєднанні екзистенційно – особистісної та екзистенційно – комунікативної легітимації, які виводять у дійсно внутрішню комунікацію.




1 Звезда2 Звезды3 Звезды4 Звезды5 Звезд (No Ratings Yet)
Loading...


Незмінні і змінні слова.
Ви зараз читаєте: Внутрішня самотність та внутрішня комунікація: екзистенційні виміри легітимації