Як взаємодіють між собою нація та держава?

12 Як взаємодіють між собою нація та держава?

Нація і держава – категорії, які знаходяться у різних площинах, але від того, на якому рівні відбуваються відносини між ними, залежить стабільність суспільства. Держава – це політична форма організації суспільства, а нація – політична форма організації етносу. Питання про первинність тієї чи тієї категорії визначається по-різному: чи нація утворює національну державу, чи, навпаки, в межах національної держави формується нація?

Це питання намагалися розв’язати, відколи націю почали

тлумачити як політичну категорію. Один із лідерів 2-го Інтернаціоналу К. Реннер вважав, що постулати нації й держави відносяться один до одного як квадрат до кола: квадратуру кола ніким не знайдено. Так само, вважав учений, ніколи не буде знайдено чудодійну формулу, що усуне тертя між державою та нацією. У праці “Нація і держава” (1918) він порушив національне питання у державницькому аспекті, тобто намагався розв’язати політичну “квадратуру кола” – конфлікт між нацією і державою.

М. Вебер вважав, що нація передує державі, оскільки про націю можна говорити тільки тоді, коли люди мають спільні почуття

й устремління створити власну національну державу. Суть веберівської концепції національної держави полягає в тому, що, хоча нація і держава належать до різних категорій, вони рівноцінні.

Питання взаємозв’язків між нацією та державою вивчали німецький історик Ф. Майнеке, американський соціолог К. Дойч, іспанський філософ X. Ортега-і-Гасcет, ідеолог так званого австромарксизму О. Бауер, чехословацький державно-політичний діяч, філософ Т. Масарик, росіяни П. Струве і В. Ленін та ін.

Не обминули цю проблему й українські дослідники. Відштовхуючись від української реальності, представники різних напрямів політичної думки намагалися розв’язати гордіїв вузол суперечностей між державою та нацією.

Народницький напрям часто звинувачують у відсутності державницьких ідей, звертаючись до спадщини В. Антоновича, в якій проголошено апофеоз творчої суспільності в протиставленні цієї ідеї державі з її регламентацією й апаратом. Справді, деякі дослідники народницької школи заперечували необхідність держави, однак М. Грушевський, якого вважаємо метром народницького напряму української політичної думки, обстоював ідею української державності. В 1917 р. учений визнав, що тільки державність є запорукою вільного політичного і національного розвитку українського народу.

Сам М. Грушевський пройшов досить складний шлях від небажання “відривати Україну від Росії” до розуміння того, що українське громадянство, українська демократія мають перейнятися почуттям державності, патріотизму, зробити державу центром, будувати все на державному фундаменті. На такій самій позиції стояв і С. Шелухін, який наголошував, що всі народи мають рівні права на утворення власної держави. Водночас зауважимо, що народники хоча й визнавали бажаним створення власної національної держави, проте підпорядковували її нації.

Консервативний напрям, навпаки, пріоритетною вважав державу. В. Липинський ще у 1912 р. в неопублікованому трактаті “Меморіал до Українського Комітету про наше становище супроти напруженої ситуації в Європі” сформулював концепцію самостійної Української держави. Пізніше він обстоював тезу про те, що без держави немає нації, а є лише народ у його етнічному значенні. Обгрунтовуючи теоретичні питання державного устрою, дослідник виходив з універсальної передумови, яка ототожнює поняття нації та держави. Історія, на його думку, не знає бездержавних націй та не національних держав.

В. Липинський усвідомлював першорядне значення держави в історичному розвитку народів – саме національна держава відіграє творчу роль в організації, керуванні та захисті суспільства. А відтак українська національна ідея спроможна оживити українську етнографічну масу лише за умови, якщо вона закликатиме до повного національного визволення і замість рабської служби чужим державним організаціям намагатиметься створити власну державу.

Безумовно, на державницьких засадах побудовані концепції націократів, для яких політичним ідеалом нації була держава, об’єднана в етнонаціональних кордонах.

О. Бочковський, вивчаючи взаємини між нацією та державою, наголошував, з одного боку, на політичному аспекті у національному питанні, а з іншого – на політико – державницькому. Проголосивши метою українського народу здобуття націократії, дослідник поставив перед нею завдання витворити новий, досить гнучкий тип держави, в який би вкладалися самостійні змагання кожного культурного народу. На думку вченого, для реалізації права народів на самовизначення націократія має знайти живу форму. Історично її завдання полягає в тому, щоб раз і назавжди ліквідувати споконвічний конфлікт між нацією й державою.

Дослідник розумів складність цієї мети, адже двобій між нацією і державою триватиме доти, доки держава не пристосується до нової системи націократії. У свою чергу, народ це здійснить і забезпечить своє політичне самовизначення. З цього логічно випливає його теза про право на самовизначення, яке мають усі без винятку національно свідомі народи. На думку вченого, кожна нація у відповідному для себе природному й суспільному оточенні може розвинутися у “гарну квітку людства”. Це відрізняє його концепцію від теорії націократії М. Сціборського, яка грунтується на засадах проголошення війни загальнолюдським принципам справедливості та гуманізму.

У широкому історико-соціологічному контексті дослідив співвідношення між нацією та державою В. Старосольський. Головне теоретичне положення дослідника щодо місця і ролі нації у суспільному житті полягає у необхідності для нації опанувати державу.

В. Старосольський порушив питання про співвідношення інтересів нації та держави, наголошуючи, що соціологічний характер нації як спільноти робить її самостійним центром усіх можливих людських інтересів. Відтак і націю, і державу вирізняє “універсальність” інтересів: нація є центром, а держава – засобом для їх задоволення. Отже, організм нації та механізм держави перебувають в одній площині, і між ними не можна провести “демаркаційну лінію”, а треба знайти форми їх співіснування.

Визнавши націю “самостійним центром над особових інтересів”, дослідник назвав її “природним” власником держави, а отже, держава покликана задовольняти національний інтерес. Тому, на думку вченого, нації як спільноті слід передати всі компетенції держави.

Політична концепція Української держави професора, доктора права, політичного діяча початку XX ст. С. Дністрянського грунтується на розумінні органічного взаємозв’язку між національною та державницькою ідеями. У своїй теорії суспільних зв’язків він знайшов те спільне, що їх пов’язує, – територію: історична територія держави має політичне походження, а нації – природне.

Дослідник зазначав, що для держави, яка утворилася в результаті завоювань, мандрівок, революцій, асиміляцій, першорядне значення має саме територія, другорядне – люди, які її населяють і створюють державну організацію для збереження суспільного ладу.

Щоб народ міг виявити протест проти територіального самовладдя держави, він має стати свідомим суспільним зв’язком у протиставленні до неї. А це можливо лише тоді, коли з’явиться психологічний чинник, що об’єднає його в особливий спільний зв’язок – націю. Стати таким свідомим суспільним зв’язком на противагу державі нація може тільки в межах власного державного організму.

До теми взаємозв’язків між нацією та державою звертався у своїх наукових дослідженнях і професор Українського вільного університету в Мюнхені Л. Ребет. Його насамперед цікавили питання про місце нації у державі, спільність та відмінність між цими двома явищами. Вважаючи державу зовнішньою формою нації, дослідник зауважував, що наріжним каменем кожної держави є етнічні сили, з яких вона виростає. Це твердження дало Ребетові змогу зробити висновок про те, що держава, яка не становить організації спільноти якогось племені чи народу, є похідним явищем. Така держава – крайній тип, який остільки не відхиляється від правила, оскільки в багатонаціональній державі лише один народ панівний (титульна нація, яка дала їй назву).

Що, на думку Л. Ребета, єднає державу і націю? Він відповідає: “Ідея була основоположною у формуванні сучасної держави і нації… Поняття збірної волі, з якого виводиться однаково концепція суверенітету народу, що сьогодні являє собою останню легітимацію держави, та ідея національного самовизначення, яка вважається основоположною в теорії нації”.

Відтак держава є твердою формою національної ідеї, зовнішньою стороною національної єдності. Це своєрідний кістяк, на якому відбувається процес соціального життя, це формальна цілість, тоді як нація – її “внутрішній зміст”.

Окрім того, держава за своїм призначенням спрямована на зовнішню сферу діяльності людей, вона може як підтримувати розвиток нації, так і сповільнювати його, але знищити її взагалі не в змозі, вважав дослідник. Нація як живий організм не може бути створеною чи забороненою чиїмось наказом, бо це “змагання і спільність волі”. Звідси висновок – нація стає державною лише тоді, коли стає суб’єктом права.

Ідею власної держави поклав в основу своєї етнополітичної концепції і Ю. Вассіян. Нація для нього є не ідеалом, абсолютною цінністю, а ідеєю, формою творчого буття людини. Дослідник вважає її найвищим типом людської спільноти. На його думку, єднання українців навколо власної національної держави можливе на основі ідеї духовної соборності українства. Політична ідея, що діє із силою традиції, є для нього наймогутнішим чинником інтеграції.

Серед головних причин, які уповільнили розвиток державності на українських землях, дослідник називає відсутність об’єднувальної ідеї Київського князівства, оскільки авторитет князів не був фактичною силою. На думку Вассіяна, Київській державі бракувало головної сили, суб’єктивного чинника експансії, висловленого в ідеї світового політичного царства, тобто Київ не доріс до рівня, на якому народжується воля до світового панування. Звідси і ті змарновані роки розбудови своєї державності.

Найрадикальніше уявлення про співвідношення держави і нації було у М. Сціборського. Для нього націократія – режим панування нації у власній державі. Тільки у власній державі нація зможе виконати свої функції. Втім хоча за Сціборським – націократія є республіканською формою, її конституційна структура істотно відрізняється від класичних зразків політичної демократії, оскільки ставить права й обов’язки громадян в точно означені інтересами нації межі.

Запропонований теоретиком українського націоналізму конституційний лад усіма елементами свого устрою мав відповідати ідеї націократії як режиму панування нації у власній державі.

Держава для Сціборського – “не крамничка, що до неї ходять тільки за потреби”, вона стоїть на службі національно-громадських інтересів, допомагаючи суспільству здійснити свої наміри. Проте водночас вона має власний незалежний зміст і характер. Держава, стверджує вчений, – це не лише організована доцільність; це насамперед святе святих націй, що зобов’язує кожного громадянина до служіння, жертв і високих духовних поривань.

Отже, держава не є відірваною від життя і людей самоціллю, натомість поряд з нацією вона стає найвищою метою, що їй підпорядковані всі інші цілі та інтереси: класові, партійні, групові й особисті. Звідси й ідея Сціборського про державну націю.

Теоретичне обгрунтування ліберального світогляду належить М. Драгоманову, який зазначав, що бажання здобути для українського народу права людини і громадянина заперечують потребу політичного сепаратизму для українських областей Росії. Як відомо, вчений відмовився від національних позицій у політиці на користь космополітизму, оскільки недооцінював філософське розуміння нації як творця історичного процесу.

Вважаючи, що державна єдність слабшає, коли політична влада намагається встановити єдність національну, Драгоманов розрізняв поняття “нація” та “держава”. На його думку, правова держава має бути позбавлена національного принципу. У “Чудацьких думках” дослідник стверджує, що питання розвитку окремих націй у багатонаціональній державі є політичним і державна централізація є основою для національної. Отже, політичне розв’язання проблеми взаємовідносин між нацією та державою полягає у подоланні загальнолюдських проблем – правах особи і самоврядуванні громади.

Спадкоємцеві політичних поглядів М. Драгоманова Б. Кістяківському вдалася спроба реалістичної оцінки ролі національної ідеї як рушійної сили політичного життя, хоча упродовж тривалого часу він свідомо і послідовно виключав політичний компонент державності зі змісту поняття української нації, покладаючись на майбутнє втілення ідеї федеративної будови конституційної Росії.

В. Винниченко зазначав, що найкращим засобом розвитку кожної нації є державність. Націю без державності він називав “покаліченим людським колективним організмом”.

У сучасній політології виробилося кілька підходів щодо розв’язання проблеми “нація і держава”. Проте головне – в етнополітологи сформувалася нова наука – етнодержавознавство, в межах якого в органічному зв’язку вивчаються форми взаємодії етносу, нації та держави.

Головним методологічним орієнтиром етнодержавознавчого напряму є відмова від класової парадигми – колишнього принципу партійності, перенесення акцентів на критичне цивілізаційне мислення, етнологічний світогляд, на системний програмно-цільовий підхід, заснований на сукупності кількісних і якісних методів дослідження.

Типологізацію наявних моделей взаємодії нації та держави розробив О. Картунов. Виходячи з того, що нація і держава є сукупністю індивідуумів, дослідник відповідно трактує першу як етносоціальну, а другу – як політичну, громадянську спільність. Нація – природна форма існування етносу, держава – штучне утворення.

Взаємовідносини між нацією та державою складаються залежно від політичного режиму, хоча О. Картунов наголошує, що навіть у країнах з однотипним політичним режимом вони можуть бути різними. Візьмімо тоталітарні держави. У фашистській державі панує націократія – створюється культ панівної нації. Інші нації зазнають економічної, соціальної, політичної і культурної дискримінації, а іноді й зовсім знищуються. У колишньому Радянському Союзі існували класо – та партократія, а нації ставали об’єктом усіляких “експериментів” – від етноциду (штучних голодоморів, депортацій, русифікації) до утворення нової етнічної спільності – “радянський народ”.

Суспільства, в яких держава ідентифікується з однією етнічною спільнотою, проводять державну політику підтримки тільки одного етносу (Ірак, Сирія, Ефіопія тощо).

У демократичних країнах Заходу відносини між нацією та державою наближаються до оптимальних. Гармонійною ми вважаємо швейцарську модель – так звану модель “со-суспільної демократії”, за якої принципом організації держави є етнічність. Етнічні спільноти офіційно визнаються і наділяються певними правами. Держава не ідентифікується з якоюсь однією спільнотою, а виступає в ролі нейтрального арбітра, що репрезентує й захищає інтереси всіх етнонацій та етнічних груп.

У США, Великій Британії, Австралії держава не регламентує етнічні відносини, проте намагається створювати умови як для асиміляції, так і для збереження різними етносами власної субкультури.

За моделі “національної демократії”, за якою розвиваються Ізраїль, Кіпр, Шрі-Ланка, Малайзія, уряд домагається зміцнення держави обмеженням демократії насамперед для національних меншин.

Як бачимо, більш складні взаємовідносини, а подекуди й відкрите суперництво, що веде до конфронтації і боротьби націй між собою, виникають у багатонаціональній державі, де головними є питання влади: чий статус права буде вищий, хто буде єдиним носієм влади. Тоді закономірно постає проблема не устрою держави, а її належності – яка нація буде в ній панівною. Політологи дійшли висновку, що без гармонізації й оптимізації взаємовідносин між нацією та державою може постати серйозна загроза не тільки єдності країни, а й її демократичним засадам.

Етнодержавознавством запропоновано нові підходи до визначення терміна “нація – держава”, що застосовується щодо націй, які домоглися державного оформлення незалежно від того, чи нація утворила державу шляхом “політизації етнічності”, чи держава утворила націю шляхом “етнізації політики”. Під “політизацією етнічності” ми розуміємо завершальний етап етнічного відродження, на якому етнічна група виступає з політичними вимогами, намагаючись вплинути на розподіл влади.

Виходячи на арену політичного життя, на перших порах етнічна група висуває або підтримує лідера, який пропонує взяти на себе відповідальність за захист прав етносу та підтримку його інтересів. У деяких державах виникали політичні партії та організації з вузьким колом національних домагань. Зрозуміло, що найбільшої активності процес політизації етнічності досягає у періоди суспільних потрясінь.

Термін “нація – держава” сприймається не всіма вченими, оскільки, на думку деяких дослідників, не варто поєднувати в межах одного визначення дві різноплощинні спільності – етнічну й політичну. Проте О. Майборода запропонував вживати його за аналогією з терміном “державна нація”, яким послуговуються суспільствознавці.

Найточніше визначення співвідношення нація – держава дав Ю. Римаренко. На його думку, осмислення питань, породжуваних проблемою “держава і нація”, дало б змогу включити в національне відродження етнонаціональний чинник та перетворити багатоетнічний склад населення України з чинника слабкості на чинник сили та могутності держави.

У межах розв’язання проблеми “держава і нація” дослідники пропонують розглянути процеси національного та політичного самовизначення у формі суверенної держави в їх логічному взаємозв’язку. При цьому вони не ставлять знака рівності між національним державотворенням та націократією. Національне державотворення зумовлює обов’язкове залучення національних меншин до розбудовчих процесів.

Національна держава не може обмежитися обстоюванням прав та інтересів виключно так званого титульного етносу, вона обов’язково повинна дбати про права й інтереси всіх етносів, які населяють країну. Тільки у такий спосіб можливо використати національну свідомість та емоційність, перетворивши її з руйнівної сили на націотворчу.

Критикуючи так звану статичну теорію нації, яка набула поширення у сучасній західній політології, вітчизняні політологи пропонують звернути увагу на ті аспекти, що залишилися поза увагою західних учених. Вважаючи, що держава – це, зрештою, тільки засіб усебічного розвою нації, вони наголошують на необхідності не відкидати етнічне, бо саме синтез етнічного, соціально-економічного та державницького допоможе будувати і суспільство, й державу, відповідно розвиваючи націю.

Політологи пропонують передусім визначити, яку саме державу треба будувати – “державу національностей” чи національну державу. Це питання не риторичне, адже від його розв’язання залежить обрання принципів, на яких ця держава будуватиметься. Під час створення “держави національностей” переважає етнічний принцип. В іншому випадку – етатичний (від фр. état – держава), під яким розуміємо активну участь держави в економічному та соціально-політичному житті суспільства і який більшість учених вважають пріоритетним (з урахуванням, звичайно, процесу етнічного ренесансу).

Головним питанням державного регулювання міжетнічних відносин є врахування етнонаціонального чинника в державному устрої України. Недостатньо проголосити в Конституції рівність усіх етносів, що проживають у державі, необхідно реально забезпечити її. Саме на це й має бути спрямована етнонаціональна політика держави. Від чіткого дотримання основних засад концепції етнополітичного розвитку залежатиме, чи співпрацюватимуть держава й нація, чи переможе політика протистояння і формула, що усувала б ці суперечності, так і залишиться незнайденою.