АНТИЧНА ФІЛОСОФІЯ



СИСТЕМА УРОКІВ З ОСНОВ ФІЛОСОФІЇ

Урок 31. АНТИЧНА ФІЛОСОФІЯ

Мета: розкрити особливості античної філософії, познайомитися з поглядами Сократа, Платона, Аристотеля та інших філософів; виховувати шанобливе ставлення до надбань античної філософської думки.

Тип уроку: урок вивчення нового матеріалу.

Форма проведення: евристична бесіда з елементами медіа-презентацій.

Обладнання: медіа-дошка, комп’ютери.

ХІД УРОКУ

I. Організація класу

II. Актуалізація знань. Мотивація учнів

Учитель. На уроках світової художньої

культури, літератури ви знайомилися з уявленнями стародавніх греків і римлян про світ, людину, космос.

1) Що цікавого в цих уявленнях ви для себе відкрили?

2) Чим відрізнялися ці картини античного світу від сучасних поглядів на Всесвіт?

III. Вивчення нового матеріалу

Учні виступають з повідомленнями.

Мілетська школа

– Антична філософія виникла в VI ст. до н. е. в м. Мілеті, стала одним з осередків іонійської філософської традиції. Основними представниками були Фалес (625-547 рр. до н. е.), Анаксімандр (610-546 рр. до н. е.), Анаксімен (588-525 рр. до н. е.).

Вчення мілетців про природний початок світу протиставляється

міфологічним уявленням про створення світу богами із хаосу. Міфи про богів мілетці вважають зайвим припущенням про сторонні сили, які світові не потрібні для його виникнення та існування. Міфологічно-теогонічне тлумачення світу у мілетців замінюється Логосом (у значенні “слово”, “смисл”, “судження”, “задум”, “порядок”, “гармонія”, “закон”). Даний термін мілетцями ще не використовувався, їхнє вчення фактично відповідає головним визначенням поняття “Логос”. Уперше цей термін ввів послідовник мілетської філософії Геракліт, маючи на увазі космічний порядок, який забезпечується незалежним від людей і богів законом буття. У спробах визначити першопочаток ці філософи повністю ще не відмежувалися від міфологічної традиції використовувати чуттєво-наочні образи, тому зовні їхні тексти нагадують міф, а не аналітичну систему понять. Уподібнення першопочатку особливій природній стихії, що доступна чуттєвому сприйняттю (це: вода – Фалес, повітря – Анаксімен, вогонь – Геракліт), продовжує традиції саме міфологічного опису. Проте вже в Анаксімандра зустрічається поняття про “апейрон”, який не сприймається безпосередньо чуттям, його можна збагнути лише розумом. Це був крок до суто поняттєвого відображення світу. Апейрон, однак, ще не уявляється як поняття взагалі, він визначається як найменша частка, першоречовина, яку через мікроскопічність не можна відчути.

Визначальна тенденція цієї школи – намагання знайти невидиму простим оком єдність у видимій багатоманітності речей. Цю єдність можна опанувати тільки розумом. Причому вона розглядається як завжди існуюча в безмежному Космосі. Першопочаток породжує всю багатоманітність речей, обіймає все існуюче, оформлюючи його в упорядкований Космос, і керує його рухом та розвитком.

Перші філософи стародавньої Греції визначили фундаментальну філософську проблему виникнення порядку, Логосу із Хаосу. Існування Логосу поряд із Хаосом суперечить визначенням цих термінів. Вирішення даної суперечності було здійснене Гераклітом завдяки створенню першого вчення про розвиток, зміни в світі шляхом боротьби протилежностей.

Філософія піфагорійців

– Найчастіше називається “піфагореїзм”. Така назва походить від імені засновника – Піфагора (VI ст. до н. е.). Спочатку піфагорейство виникло як релігійний рух, що сформувався у релігійну громаду в місті Кротон (південна Італія – колонія Греції). Основними положеннями релігійного вчення були віра в живе тіло Космосу (вогняне кулеподібне тіло – міф про Саламандру), що вбирає в себе безмежну порожнечу і Хаос безмежного простору, перетворюючи цей простір на Космос із його відокремленням усіх речей між собою, підпорядкуванням речей єдиному законові. Ця релігійна громада була переконана в переселенні душі людини після її фізичної смерті в тіла інших істот.

У подальшому (V-IV ст. до н. е.) серед піфагорейців набула поширення філософська тенденція самоусвідомлення. Найбільш відомими піфагорейцями були Філолай, Евріт, Архіт, Алкмеон. Поштовхом до створення власної філософської системи було вирішення проблеми взаємозв’язку Порядку і Хаосу, яке відрізняється від традиції мілетської школи. Основою вирішення цієї проблеми, як і у мілетців, була ідея протилежностей, спочатку єдиного та множинного, потім межі та безмежного (або ж оформленої та неоформленої речовини). Внаслідок змішування, поєднання протилежностей – безмежного та межі – утворюються усі речі, які ототожнювалися піфагорейцями з числами. Це ототожнення було можливим за умов невіддільності чуттєво даного і не даного в уявленні. Наділення чуттєво не даного властивостями утворювати закони для чуттєво даного фактично призвело до створення вчення про виникнення Космосу із Логосу, а не першоречовини. Чуттєво не даним, але реально існуючим, що підкоряє своїм законам усе чуттєво дане, є число, взаємовідношення чисел. Тому піфагорейці вважали, що тільки математика може дати знання законів Космосу (1 – це точка, 2 – лінія, 3 – площина, 4 – тіло тощо). Винайдення числових закономірностей світу спонукало до формування суто ідеалістичної філософії. Таблицю множення, теорему Піфагора і т. ін. піфагорейці розглядали саме як доказ їхньої теорії світу.

Елейська школа

Виникла в м. Елеї на півдні Італії у VI-V ст. до н. е. Головними її представниками були Ксенофан, Парменід, Зенон Елейський, Мелісс Самоський, Горгій.

На відміну від мілетської та піфагорейської традицій розглядати дійсність як узгодження, єднання протилежностей, елеати аргументовано критикують всі вчення, де визнається рухома, мінлива першооснова речей. Елеати обгрунтовують поняття про незмінну сутність істинного буття, позірність усіх помітних змін та відношень між речами, бо в іншому випадку будь-яке вчення про ту чи іншу річ стає просто марою, жодне не є знання опорою ані в теорії, ані в практичному житті.

Елейська школа вперше розрізнила мислення (і мислиме буття) та чуттєві дані (і буття, що сприймається чуттєво), виділила буття як поняття про дійсність. Завдяки цьому вперше був здійснений поділ між поняттям і тим, що воно означає, поняття стає окремим предметом дослідження. Елеати змогли сформулювати поняття єдності, єдиного буття як неперервного, незмінного, неподільного цілого, однаково наявного в усіх елементах чуттєво даної дійсності. Поняття “буття” стало одним з головних для класифікації відомої дійсності, для побудови перших логічно обгрунтованих систем знання за принципом поєднання відомих уявлень у висловлювання, які не суперечать одне одному. Здійснені перші спроби аналізу понять, що використовувались філософами, призвели до відкриття феномену обмеженості, суперечливості понять. Так, відомі апорії Зенона засвідчили, що поняття “єдине – множинне”, “обмежене – необмежене” та інші неспроможні відобразити дійсність, яку за своїми визначеннями вони повинні відображати. Завдяки цьому відкриттю постала проблема створення нових понять, більш придатних для пізнання Космосу. Перш за все це проблема відображення засобами логіки зміни, руху, процесів.

Класична антична філософія. Атомізм Левкіппа i Демокрита

Філософія Левкіппа (бл. 500-440 рр. до н. е.) вперше поєднала поняття “буття” і “першоелемент” в понятті про атом – неподільну частинку, яка рухається в порожнечі. Про Левкіппа не збереглося майже ніяких відомостей, однак про Демокрита, його видатного учня, існує досить велика кількість суперечливих фактів. Діяльність Демокрита (460-370 рр. до н. е.), за свідченнями античних авторів, була спрямована на розвиток вчення Левкіппа. Тому вчення про атомізм розглядається як теорія Левкіппа-Демокрита. У ній зберігається елейська концепція вічного, сталого і непорушного буття (як і самі атоми). Зберігається й характер чуттєвого існування (лише в уяві, а не в думці) розмаїття навколишнього світу: “Лише в уяві існує колір, солодке, гірке. Насправді ж існують лише атоми і порожнеча”. На відміну від елеатів, змушених заперечувати реальність даного в чуттях руху, Демокрит приймає ідею Емпедокла та Анаксагора про множинність фундаменту світу. Поділ дійсності на нескінченну множину атомів (неподільні елементи), однакових за своєю структурою, але відмінних за формою, вагою, і нескінченну порожнечу як реальну умову руху атомів дозволяє теоретично розв’язати проблему єдиного буття і різноманітності даної в чуттях дійсності. В понятті атома знаходить своє відносне завершення принцип індивідуалізації (розділення на нескінченну множину часток, серед яких немає жодної абсолютно тотожної іншій) цілісно-мінливого (у іонійців) або цілісно-незмінного (у елеатів) Космосу.

Атоми рухаються й утворюють найрізноманітніші з’єднання, які сприймаються людьми як різні речі, процеси, що виникають і зникають. Але це розмаїття, стверджує Демокрит, удаване: немає різних речей, процесів, є лише різні з’єднання одних і тих самих атомів. Атомізм можна розглядати як філософське усвідомлення реальної життєвої ситуації в рабовласницькому суспільстві, адже атоми тотожні своєю неподільністю й відрізняються лише зовнішньою, тілесною формою, як і люди тотожні у своїй “людяності”, проте різні за зовнішністю. Ці атоми рухаються відповідно до необхідності в порожнечі, так і люди рухаються відповідно до свого місця в суспільному житті. Соціальний підтекст атомістичної теорії яскраво демонструє римський переклад грецького слова “атом” – “індивід”.

Якісно новим для античної філософії є поняття “нескінченності”, “незнищенності” Космосу, в якому існує багато різних світів. Ці світи не відрізняються істотно від світу, в якому ми безпосередньо живемо. Розуміння дійсності в уяві Демокрита підпорядковано принципові необхідності. Ця необхідність абсолютна настільки, що не визнає навіть теологічної її інтерпретації: “Боги не потрібні Космосу”. Виявлення причин і наслідків, які простягаються у нескінченний ланцюг, і є, з точки зору Демокрита, головним предметом пізнання. Там, де виникали питання про можливість, випадковість, він вбачає проблему пошуку невідомих причин. Так, його концепція ейдосів – чуттєвих образів, виявляє себе як спроба знайти причину розбіжностей між поняттям про атомарну будову Космосу і чуттєвими даними. Ейдоси виникають як проміжне утворення між об’єднанням атомів (конкретною річчю) і відповідним органом чуття людини. Кожна річ виділяє у середовище щось подібне до предмета, котре проникає в око, тактильні органи, вухо тощо. Власне образ предмета виникає у просторі між предметом й органом чуття, потрапляючи до суб’єкта як відбиток. Вирішення проблеми причини невідповідності між уявною картиною буття і чуттєвими даними стає головним предметом розвитку у класичній античній філософії.

Софістична філософія

В античній софістиці дуже важко знайти цілісну концепцію чи течію, вона має розмаїття вчень, поглядів різних її представників. Проте її спільною ознакою можна вважати суспільне становище софістів. Розквіт софістичної філософії припав на період Пелопонеської війни (431-404 рр. до н. е.). Найбільш відомими із старших софістів визнають Горгія, Протагора, Гіппія, Продіка, Антифонта.

Горгій (бл. 483-373 рр. до н. е.) висунув три найбільш відомі тези:

1) нічого не існує;

2) якщо щось існує, то його неможливо пізнати;

3) у випадку, коли ми можемо щось пізнати, то неможливо ці знання передати чи пояснити іншій людині.

Докази цих тез будуються на чіткій логічній фіксації визначень понять. Уся конструкція базується на прийнятті відповідного положення, з якого виводяться висновки, що суперечать поширеним точкам зору.

Горгій досить чітко вирізняв значення слів, використовував зміни значень у різних контекстах. Ця маніпуляція мовою, її логічною і граматичною структурою характерна для всіх софістів.

Протагор (прибл. 481-373 рр. до н. е.) відомий як один з найбільш популярних учнів Демокрита. Відстоював традиційний для софістів релятивізм. Є автором знаменитої тези: “Людина є мірилом усіх речей, існуючих – що вони існують, неіснуючих – що вони не існують”. Указану тезу у Протагора допомагають зрозуміти пояснення Секста Емпірика про те, що “Протагор… мірилом називає критерії, речами – справи…, що людина є критерій усіх справ, діянь”. Повне роз’яснення концепції Протагора принципово суперечить ученню Аристотеля про збіг висловлювань з дійсністю. Ці дві різні концепції антиномічні, вони не можуть заперечити одна одну. Висновок, що судження, які ведуть людину до успіху при завершенні певної справи, – істинні, а успіх у справах є універсальним людським мірилом знань, будується на абсолютно протилежному Аристотелеві вченні про істину. Для софістів тільки досвід може слугувати джерелом знання, а не “нус”, “абстрактне мислення”, “ідея”.

Найбільш відомими молодими софістами були Фразімах, Критій, Алкідам, Лікофон, Полемон. Практична розробка проблем риторики, граматики, логіки стала для них домінуючою, бо софісти вбачали своє місце саме у навчанні, напучуванні молоді. Спираючись на своє переконання про важливість мови для впливу на людей, вони здійснили головний крок на шляху виникнення філології. Протагор першим почав визначати роди іменників, здійснив поділ мови на чотири види: прохання, питання, відповідь, вказування – і назвав їх коренями мови. Продік відомий своїми міркуваннями про синоніми.

Практичне спрямування школи софістів призвело до розмежування в античній філософії течій практицизму та споглядання, усвідомлення суті буття.

Філософія Сократа

Остаточне усвідомлення місця філософії у суспільстві було здійснене Сократом (469-399 рр. до н. е.). Він першим дійшов висновку, що філософія – це діяльність з усвідомлення, осмислення та визначення ставлення людини до дійсності. Філософ – людина, яка змінює своє ставлення до світу відповідно до змін обставин буття.

Сократ гостро полемізує із софістами, хоча сам він фактично продовжує розпочату ними справу в утвердженні людини як головної теми філософських міркувань. Негативне ставлення до софістів Сократ пояснював тим, що вони “продавали знання за гроші будь-кому”.

Сократ рішуче повертає філософські дослідження від вивчення Космосу, природи до людини як духовної істоти. “Пізнай самого себе” – такою є головна теза сократівського філософствування. I таке знання можна здобути в практичній зустрічі умів. Сократ принципово відмовляється від записування своїх думок, вважаючи дійсною сферою знання, мудрості живу бесіду з опонентами, живу полеміку. Саме він запровадив поняття “діалектика” (уміння вести бесіду, сперечатися).

Розкриваючи проблему людини, він ставив питання про такі характеристики, як “мужність”, “розсудливість”, “доброта”, “краса” тощо. Суперечності у відповідях співрозмовників, що їх виявляв Сократ, свідчили про неможливість звести загальний зміст понять до їх конкретно-індивідуальних проявів. Відкривши неможливість існування загального як конкретного та індивідуального існування (“краси” взагалі поряд з красивою дівчиною, вазою, краєвидом, свинею і т. ін.), Сократ фіксує нову для філософії проблему, визнаючи: “Я вічно блукаю і не знаходжу виходу”.

Філософія Сократа – своєрідна межа в історії античної філософії. В усіх досократівських мислителів (“досократики”) світ виступає у вигляді цілісності, яка підпорядковує собі людину – одну з частин Космосу. Сократ же вирізняє людину, визначаючи предметом філософії відношення “людина-світ”.

Платон

Платон (427-347 рр. до н. е.) – перший з античних філософів, чиї праці збереглися. Учень Сократа, Платон у 397 р. до н. е. заснував в Афінах філософську школу, відому під назвою Академія (тому що вона знаходилась у парку, присвяченому міфічному героєві Академу). Свої праці він писав у вигляді діалогів – “Учта”, “Горгій”, “Держава” та ін.

Платон свої головні зусилля зосереджував на вирішенні порушеної Сократом проблеми існування загального (“краси” взагалі, “мужності”, “добра” тощо). Він не мав сумнівів щодо існування загального реальним чином, а як воно саме існує – нікому ще не відомо. Тому Платон відшукує аргументи, котрі повинні довести скептикам реальність існування загального. Так, він відзначає, що закони держави не існують у вигляді конкретних речей (текст закону ще не є законом), але реально впливають на життя суспільства. Платон долає проблему, що зафіксована Сократом, завдяки створенню гіпотези про існування специфічних предметів, відмінних від речей навколишнього світу. Припустивши існування реальних предметів, Платон розглядає загальне як ідеальний предмет, ідею. Ідеї, що внаслідок своєї досконалості виявляють себе як еталони, справжня реальність, є чимось первинним відносно конкретних речей як копій ідей. А чуттєво даний світ конкретно-індивідуальних речей є відбитком загальних речей. Отже, речі повсякденного світу є спрощеним варіантом іншого світу, більш досконалого – ідеального. Здатністю до безпосереднього контакту з ідеями наділена людська душа, яка після смерті тіла відділяється від нього і повертається до безтілесного царства ідей, бо для існування тіла і душі повинна бути відповідна ідея, яка керує процесами в дійсності. Душа, з’єднуючись із тілом, втрачає свою ідеальність (відповідність ідеї), забуває все, що споглядала у світі ідей. Але у відповідному стані (уві сні, коли душа не залежить від тіла) вона здатна пригадати забуте. Тому в теорії Платона пізнання, в ході якого формуються загальні поняття (про будинок взагалі, добро взагалі, трикутник взагалі), є процесом пригадування.

Платон першим увів у філософію поняття матерії, яке в нього означає небуття, ніщо. Матерія – це те, чого не існує. Завдяки введенню даного поняття йому вдається узгодити у своїй теорії наявну реальність із тією, яка була до неї. Вживаючи поняття “матерія”, Платон утримує у свідомості принцип, відкритий Гераклітом: “Із нічого може виникнути лише ніщо”. Все, що існує, виникло із чогось, але саме тепер того, із чого все виникло, немає, тому ми кажемо, що воно – матерія. Цим поняттям знімається проблема пізнання того, що було: його вже немає. Ця властивість матерії перетворюватись у небуття і перешкоджає створенню світу, що повністю відповідає ідеальному царству. Взаємодія матерії та ідей призводить до пошкодження, деформування ідей, до втрати конкретними речами тієї досконалості, яку мала “чиста” ідея.

Взаємодію ідеї та матерії Платон фіксував математично. Він дуже цінував філософію Піфагора, вважаючи, що піфагорейці першими усвідомили роль ідей.

Усі свої дослідження природи, суспільства, пізнання, мислення Платон підпорядковував принципові визначення міри прояву ідей у конкретних речах, де фіксація загального визначення ідеальної конструкції посідала головне місце. Він шукає ідеальну державу, ідеальний метод пізнання тощо, розглядаючи реальність як прояв ідеального. Тому саме з Платона починає формуватись усвідомлена процедура здійснення послідовної дедукції.

Аристотель

Аристотель (384-322 рр. до н. е.) у 17-річному віці прибув до Афін, став учнем Платона. Згодом він став учителем сина македонського царя Філіппа II Олександра. Найбільш відомими роботами є “Метафізика”, “Топіка”, “Етика Нікомаха”, трактат “Про душу” та інші.

Аристотелеві належить пальма першості у здійсненні систематичного дослідження праць попередніх мислителів. Тому його називають першотворцем історії філософії. Найбільшу частину своїх праць він присвячує проблемам метафізики – науки про суще. Становлення Аристотеля як філософа відбувалося шляхом вирішення проблем, що виникали під час осмислення надбання його вчителя Платона. Перш за все, це проблема відношення матерії та ідеї. Послідовне продовження поглядів Платона призводило до виникнення суперечностей, котрі піддавали сумніву поділ дійсності на матеріальне та ідеальне. Зокрема, вічне, незмінне ідеальне, якому підкоряється кожна конкретна річ, не підкорює собі матерію-небуття. Отже, не повинно існувати навіть уявлення про матерію, якщо немає ідеї матерії. Як можуть непорушні ідеї бути причиною руху? Як можуть ідеї, якщо вони сутність речей, існувати окремо від останніх?

Критика Аристотелем Платона навіть у суспільній свідомості набула істотного значення у вигляді афоризму: “Платон мені друг, проте істина – дорожче”. Аналізуючи проблеми платонівської філософії, він усвідомив, що причина, сутність речей, загальне не може існувати окремо від одиничних речей. Тому треба, враховуючи цю обставину, вирішити порушену ще Сократом проблему неможливості існування загального як індивідуального за умови, що загальне не може існувати окремо від одиничного, індивідуального.

Розв’язання цієї фундаментальної проблеми було здійснено Аристотелем шляхом розвитку поняття “матерія”. Він розуміє матерію як пасивний “матеріал” буття, і тому вона може тільки мислитися. Матерія безпосередньо причетна до спричинення кожної речі, дана в чуттях річ завжди існує в якомусь матеріалі, а ідеї, поняття не мають матеріальності. Реальне ж існування матеріалу дійсності відбувається тільки у конкретних формах. Отже, безпосередньою причиною речі може бути форма. Форма реально існує тільки в тому чи іншому матеріалі – матерії, але не залежить від того, яка саме матерія оформлена. Тому форма визначається як сутність усіх речей, вона незмінна, вічна, цілком подібна до платонівських ідей, тільки не існує відокремлено від матерії (форма лише незалежна від конкретної матерії).

Таке вирішення проблеми загального й індивідуального породжує нову філософську проблему: яким чином матерія і форма поєднуються у кожному конкретному випадку? Цю проблему Аристотель вирішує шляхом залучення понять “можливість” і “дійсність”. Матерія постає носієм можливостей, а форма – дійсності. Таким чином, матерія в Аристотеля залишається поняттям про небуття, як це було у Платона.

У філософії Аристотеля вперше здійснюється розрізнення між дослідженням причини усього сущого як такого, що притаманне всім речам, та конкретними науками, які не досліджують загальну природу сущого. Саме останні вважають, що причини конкретних речей та усього сущого – ті самі. Виявлення причини усього сущого наводить Аристотеля на думку, що існує форма побудови усіх інших форм. Форма, котра будує усі інші форми, називається Аристотелем “формою форм”. Ця форма форм визначається як “першодвигун”, незалежне від матерії існування форми, вона цілком логічно визначена “божественною формою”.

Розвиваючи своє вчення про форми, Аристотель робить висновок, що саме знання форм побудови інших форм дає людині знання сутності речей.

Досліджуючи властивості людини, він наголошує на універсальній властивості будувати завдяки мисленню будь-які форми руху (тобто форми побудови інших форм). Так ним створюються підвалини нової науки про форми мислення – формальної логіки. Аристотель фіксує перші закони і правила логічного мислення. Йому належать класичні формулювання логічного закону суперечності, закону виключеного третього. Ним створена перша теорія логічного силогізму.

Під час наукових досліджень явищ природи Аристотель скрізь шукає форму, яка призводить до появи тих чи інших речей. У випадку, коли йому вдається зафіксувати наявність такої форми, він формулює загальне визначення закону природи, який керує тим чи іншим процесом. Розглядаючи проблеми суспільства, Аристотель керується цією ж методологією. Він вважає, що вирішення суспільних проблем можливе лише після пізнання форм, що породжують ці проблеми. Поступово ним визначаються поняття про процес побудови держави, суспільства, що в завершеному вигляді стає теорією світової держави. Саме цю теорію використовував його учень Олександр Македонський. Однак сталося так, що діяльність царя Македонії завершилася його випадковою смертю від малярії. Сучасниками така несумісність досконалої, логічно обгрунтованої теорії з впливом реального малярійного комара на долю світової держави була сприйнята як доказ неспроможності раціональної мудрості бути помічником у реальному житті.

Посткласична антична філософія. Давньогрецький скептицизм

У розвитку філософії після Аристотеля відбулися досить глибокі зміни, пов’язані з кризою демократичного суспільства, поширенням диктаторських режимів у всьому еллінському світі. Коло інтересів освіченої частини грецького суспільства звужується, під впливом трагедії теорії світової держави Аристотеля відбувається замикання на питаннях приватного життя особи, правил приватної моралі. Послаблюється загальний інтерес до теоретичного знання, втрачається довіра до пізнавальної сили людського розуму. Замість універсальних завдань світогляду, що охоплювали всі галузі знання, питання науки та філософії, виникає прагнення звести наукові проблеми до практичних правил особистої поведінки людини, які мають забезпечити щастя (щастя розуміється як здатність до “незворушного” життя, як звичайна відсутність страждань).

З III ст. до н. е. до І ст. н. е. скептицизм як філософське вчення, що піддає сумніву власне можливість достовірного пізнання об’єктивного світу, був саме таким вченням. Найдовершенішої форми скептицизм досяг у вченнях давньогрецьких філософів Піррона, Енесідема, Агріппи, Секста Емпірика. Вони дійшли висновку, що марні спроби знайти остаточно встановлену істину свідчать про неможливість вирішити це завдання взагалі. Так, мислення здійснюється за відповідними формами, але для того, щоб вибрати найкращу, досконалу форму мислення, треба так само скористуватися певною формою. Отже, для відбору форми потрібно використовувати форму. А де ж критерій вибору логічної форми, яка стає критерієм вибору іншої форми мислення? Такої форми, відомої нам як найбільш універсальна, ми не маємо. Аналогічною до проблеми недосконалості мислення для встановлення істини є ситуація і з чуттєвим пізнанням. Людина не має такого чуттєвого органа, який перевіряє інші органи чуття.

Використовуючи логічні засоби здійснення доказів, скептики дійшли висновку, що будь-яка істина доводиться лише іншою істиною. А це призводить до створення кола доведень, або до довільного вибору аксіом, або до нескінченної низки запитань. Тому висновок, що встановлення причини неможливо довести, цілком слушний. На підставі цих міркувань, аргументів (скептики називали їх “тропами”) обгрунтовувалася рівнозначність протилежних тверджень, саме тому був проголошений головний принцип скептицизму – утримуватися від суджень.

Проте в житті постійно необхідно діяти, приймати певні рішення. Це змушувало визнавати, що за відсутності критеріїв істини слід керуватися критеріями практичної поведінки. Ці критерії мають спиратися на “розумну ймовірність”. Античний скептицизм постійно закликає слідувати тому, до чого нас ваблять відчуття та почуття (їсти, коли відчуваєш голод), слідувати законам та звичаям країни, де живеш, займатися певною діяльністю, якщо вона приносить тобі користь. Скептицизм констатує підкорення, “розчинення” індивіда як тілесної істоти у суспільно-історичному світо-порядку тією мірою, якою людина залишається природною істотою, і тому мусить їсти, спати, вмирати… Разом з тим, є внутрішній світ особистості, в якому людина (хай і обмежено) виявляє свою непідвладність зовнішнім обставинам. Звідси й позиція можливості “відгородитися” від світу зовнішньої необхідності і “втечі” від нього у внутрішній, духовний світ – “атараксія”.

Пізній скептицизм залишає позицію врівноваженої недовіри до відчуттів та мислення, надає перевагу чуттєвому пізнанню, бо спирається на практичний досвід. Давньогрецькі скептики розробляють поняття про умови, що підвищують вірогідність корисних знань, які є наслідком спостереження й експерименту. В цілому скептицизм був спрямований проти догматичного трактування формальних законів мислення, розвивав уявлення про відносність людського пізнання.

Філософія стоїцизму

Багато в чому протилежна епікуреїзму. У фізиці стоїки (Зенон з Кітіона, Клеанф, Хрісіпп – бл. III ст. до н. е.) повертаються до поняття першоречовини, використовуючи вчення Геракліта про вогонь як первинну стихію, з якої все походить. У світі панує невблаганна необхідність, вчать стоїки, і немає можливості протистояти їй, тому людина цілком залежить від процесів, що відбуваються у зовнішньому світі, природі взагалі. Проте слід уважно вивчати природу та її процеси.

Вивчення природи не здатне завадити сліпій необхідності, проте воно дозволяє, знаючи причини подій, коритися їм так, щоб зазнавати найменших страждань.

“Пневма”, “дух”, дихання, правогонь розливаються у світі, створюючи усе – тварин, людей, застигають у неорганічних тілах. Але правогонь – уже не сліпа стихійна сила (як це було в ученні Геракліта), а художньо-творча, тотожна ідеї Платона, яка розумно створює Космос, керує ним. Тому правогонь – це провидіння, рок, доля. Космос, знов як у перших філософів, вважається єдиним організмом, єдиним тілом. Це тіло живе, воно побудоване із різних функціональних частин, пронизаних пневмою. Зовні Космос має форму кулі, в якій все відбувається через необхідність і цілеспрямовано, інакше Космос розпадеться і стане мертвим. Відповідно, для кожної частки Космосу передбачено своє місце. У випадку, коли частка не виконує своєї функції, Космос її руйнує, використовуючи елементи, з яких складалась ця частинка, для побудови нової.

Згідно із ученням про Всесвіт, розроблена відповідна етика. В етиці стоїки також протистоять епікуреїзмові, насамперед у питаннях про розуміння мети життя, свободи волі. Для стоїків доля, рок – незаперечна істина, а свобода розглядається як ухиляння від законів Космосу, тому – неможлива. Дії людини різняться лише тим, яким чином – добровільно чи шляхом примушування – відбувається невідворотна необхідність. Доля веде й того, хто добровільно кориться, і силоміць притягує того, хто безрозсудно чинить опір. Мудрець (філософ) це той, хто любить свій рок, а тому справді вільний, бо діє через необхідність. Таке розсудливе життя, смиренне перед необхідністю, вгамовує афекти (пристрасті), дарує щастя.

Саме стоїки запропонували термін “логіка”, який сьогодні є загальновживаним. Вони розуміли його як словесне вираження чуттєвих даних про зовнішній світ, уявлення та загальні поняття. Логіка стоїків була спрямована на аналіз відношень, які панують у свідомості та мисленні.

Стоїцизм, поряд із скептицизмом та епікуреїзмом, був одним із най – впливовіших напрямків філософської думки античності у період заснування та розпаду світової держави Олександра Македонського.

Римський еклектизм

Процес поширення філософських знань у Стародавньому Римі характеризувався потужними процесами зближення філософських учень та шкіл. Це розпочалося ще у Греції приблизно в II ст. до н. е. Теоретичною підвалиною цього явища став скептицизм, котрий проголосив, що всі філософські школи мають рівне право на існування, тому що всі вони не вірні. Скептики на цей час були домінуючою течією в Академії, мали значний вплив на свідомість співвітчизників. Саме в умовах панування Риму, коли різні течії, які історично виникали в різний час, але прийшли одночасно як рівні між собою, почався процес зближення та взаємопроникнення різних напрямків філософії. Цьому сприяло те, що римляни самі не належали до родоначальників тієї чи іншої школи і мали змогу споглядати суперечності різних напрямків зі сторони. Недаремно більшість тих, хто сповідував еклектицизм, були не філософами, а державними діячами, ораторами, діячами мистецтва.

Найбільш відомим римським еклектиком був Марк Тулій Цицерон (106-43 рр. до н. е.), славетний оратор та політичний діяч, який здобув філософську освіту. У Греції він відвідував диспути провідних філософів різних напрямків. Пізніше Цицерон написав ряд філософських праць, в яких намагався зробити популярний навчальний посібник для римських громадян, які вивчали основи різних філософій. Йому належить заслуга створення філософської термінології латиною.

У питаннях пізнання та вчення про буття Цицерон був близький до скептицизму. Політичні погляди його були досить консервативні. Влада, за визначенням Цицерона, є надбанням шляхетних народів, шляхетної верхівки народу, а простому людові достатньо й удаваної свободи. Ймовірно. тому однією з головних цілей філософії він вважав утішання людини.

Значним представником еклектицизму був також Марк Теренцій Варон. Він був послідовником Антіоха з Аскалону, відомого грецького еклектика. У своїх філософських дослідженнях наближався до стоїцизму.

Шператор Марк Аврелій, спираючись на сенеківську школу моралізаторства, створив свою систему еклектичної філософії, котра спиралася на ставлення до життя, розроблене грецькими кініками. Його спосіб міркувань дуже нагадує проповідь, одкровення пророка. У його філософському вченні відчувається досить сильна релігійна тенденція розвитку світогляду.

Неоплатонізм

Побудова Римської імперії супроводжувалася дуже сильними змінами у свідомості людей того часу. Посилювалося тяжіння до суто релігійного способу самоусвідомлення. Це позначилося на філософії III-IV ст. н. е., яка все більше набувала ознак теософського вчення.

Неоплатонізм виникає в античній філософії як остання спроба синтезувати уявлення про Космос та людину в одне вчення, переважно на підставах платонівської філософської традиції. Плотін, Порфирій, Прокл – найбільш відомі представники цього завершального в античній філософії напрямку думки.

Неоплатоніки конструюють вчення про ієрархічність будови дійсності. Основою буття є божественне (але безособове, на відміну від прийнятого у християнстві) “Єдине” як остання підстава існування будь-якого буття. Все інше існує, як і Єдине, вічно, тому питання про походження всього замінюється в неоплатонізмі питанням про залежність одного буття від іншого. I в цьому розумінні “Єдине” шляхом поступового послаблення в низхідному порядку зумовлює “розум”, потім – “душу”, “Космос”, “матерію” (під нею мають на увазі, як і у Платона, небуття). Чуттєвий світ у неоплатоніків – це єдність ідей розуму, душі та матерії. Цей світ протяжний, тривалий, неістинний. Душа людини не речовинна, безтілесна, вона пов’язана не тільки з тілом, але й із божественною душею. Мета земного життя – звільнення від тілесності, чуттєвості через вдосконалення морального життя і подальше після смерті злиття з божеством. Саме в неоплатонізмі вперше провадиться ідея тріадичного, низхідного розвитку будь-якого предмета, навіть Бога. Це: перебування в собі – вихід з себе – повернення в себе. Найбільш детально цю ідею опрацював Прокл, тому християнською церквою його було визнано святим.

Ідеї неоплатонізму про наявність ідеального світу, про втілення ідеї в матерію, про безсмертя душі, про пантеїстичний зв’язок божественного та світського не загинули разом із розпадом античного суспільства. Вони мали значний вплив на християнську теософію середньовіччя та на філософію епохи Відродження та Нового часу.

V. Підсумки уроку

VI. Домашнє завдання

Опрацювати конспект.


1 Звезда2 Звезды3 Звезды4 Звезды5 Звезд (No Ratings Yet)
Loading...


Задачі ізопроцеси.
Ви зараз читаєте: АНТИЧНА ФІЛОСОФІЯ