Автономізація
Політологічний словник
Автономізація – процес, пов’язаний з набуттям статусу самоврядної території. На практиці здійснюється як політичний рух у напрямку реалізації права на самостійне розв’язання суб’єктом автономії – національно-етнічною громадою, адміністративно-територіальною чи національно-територіальною одиницею питань, що належать до внутрішньої компетенції цього суб’єкта. А. не обмежується виключно питаннями національно-територіального чи адміністративно-територіального устрою. Вона охоплює ширше коло
У політичній науці А. розглядається як рух чи процес боротьби, в основі якого – історичні, географічні та національні особливості територіальних, культурних чи конфесійних
Проте найбільш поширеним є різновид А., пов’язаний з політико – правовим характером організації влади. У цьому зв’язку, залежно від мети та завдань, що їх висувають “автономісти”, вирізняють кілька різновидів автономних утворень: національно-територіальну, національно-культурну, національно-персональну та територіальну автономії.
Національно-територіальна автономія здійснюється у двох формах: політичній та адміністративній. Вони відрізняються одна від одної характером та обсягом прав, компетенції і повноважень суб’єктів автономії. Так, національно-територіальна автономія характеризується наявністю власної конституції, вищих органів державної влади, за винятком судової тощо. Що ж стосується територіальної автономії, то вона охоплює лише сферу управління, а її права і компетенція визначаються вищими органами державної влади, у складі якої перебуває те чи те автономне утворення. Якщо з цього боку поглянути на Україну, у складі якої перебуває АР Крим, то її статус поєднує в собі як елементи національно-територіальної, так і суто територіальної автономії. Попри те, що Конституція України не визначає чітко цей статус, такі його ознаки, як наявність Конституції АР Крим, Верховної Ради АР Крим, Ради міністрів АР Крим дають підстави вважати, що вона має типові ознаки національно-територіальної автономії. Разом з тим єдність судової системи країни, юрисдикція якої поширюється на всю територію країни, політична, правова та адміністративна підпорядкованість рішень і дій органів влади АР Крим законодавчим та виконавчим органам влади України, а також конституційно фіксований статус державного устрою країни як унітарної держави свідчать, що рівень автономії Криму обмежується рамками децентралізації управління. Це дає підстави розглядати її як типове автономне утворення територіального типу. Виходячи з цього можна стверджувати, що Українська держава являє собою некласичний різновид державного устрою, де в умовах унітарного устрою існує автономне утворення, яке поєднує елементи національно-територіальної та суто територіальної автономій.
Враховуючи досить розмаїтий етнодемографічний склад АР Крим та ускладненість етнополітичних відносин на півострові, зумовлених репатріацією раніше депортованого народу – кримських татар, політична еліта яких прагне відродження втраченої державності на автономних засадах у складі України, можна зробити припущення, що процес А. Криму ще не завершено. Відкритим залишається питання, якої форми набере цей процес: буде в межах АР Крим створено ще одну субавтономію кримськотатарського народу на національно-територіальних засадах чи ні, покаже час. Але не викликає сумніву те, що є політичні сили, які консолідуються навколо цього гасла.
Історичний досвід автономізації показує, що в одних випадках це прогресивне явище, тоді як в інших, навпаки, – регресивне. Прогресивним можна вважати політичний рух за А., зумовлений втратою тими чи тими народами, наприклад, внаслідок колоніальних війн свого національного суверенітету. Регресивним же є випадок, коли в межах держави з демократичним політичним режимом та унітарним характером державного устрою інспіруються радикальні політичні об’єднання, консолідовані на ідеях сепаратизму та етнократії. Це загрожує виникненням гострого етнополітичного конфлікту, що нерідко призводить до втрати державної цілісності. Прикладом таких рухів А. є сьогодні Чечня – у Російській Федерації, Косово – у Югославії, Абхазія та Південна Осетія – у Грузії.
Україна у другій половині XVII ст., втративши національно-державну цілісність, спочатку у вигляді Гетьманщини – Лівобережної України перетворилася на автономію, а згодом була інкорпорована до складу Російської централізованої імперії наприкінці XVIII ст. Внаслідок цього, починаючи з 20-х років XIX ст. і закінчуючи національно-визвольними процесами, очолюваними Центральною Радою у 1917 р., рух за А. був провідним політичним мотивом для українських демократів. І лише після невдач досягти цієї мети політична ідея за А. трансформувалася в ідею боротьби за політичну незалежність і державну самостійність, яку вдалося реалізувати мирним демократичним способом у 1991 р.
Нольде Б. Автономія України з історичного погляду. – К., 1995; Корнієнко М. Обласна (регіональна) автономія: федералізація чи децентралізація? // Укр. право. – 1996. – № 1.
Л. Шкляр
(1 votes, average: 5.00 out of 5)
Loading...