Чи можна взагалі уникнути політичних конфліктів?

36 Чи можна взагалі уникнути політичних конфліктів?

Конфлікт (від лат. conflictus – зіткнення) – певна завершальна ланка механізму розв’язання суперечностей у системі суспільних відносин.

Інакше кажучи, конфлікт – це не відхилення від норми, а норма співіснування людей у соціумі, певна форма встановлення і зміни пріоритетів у системі інтересів, потреб, суспільних відносин взагалі. “У світі є лише одне місце, де немає конфліктів, – це цвинтар”, – писав відомий учений Б. Гурней.

Тут ми розглядатимемо конфлікт як засіб

саморегулювання стабільності суспільства, бо, з одного боку, конфлікти є дестабілізуючим явищем, а з іншого – сприяють чіткішому усвідомленню та формуванню групових інтересів, гасел тощо.

Людство зіткнулося з конфліктами від моменту свого виникнення: суперечки та війни супроводжували його протягом усього історичного розвитку. І лише в середині XX ст. у Статуті ООН з’явилася стаття 33 “Мирне розв’язання суперечок”, якою передбачено, що “сторони, які беруть участь

у будь-якій суперечці, продовження якої може загрожувати підтриманню міжнародного миру і безпеці, повинні перш за все намагатися розв’язати її шляхом переговорів, обстеження, посередництва, примирення, арбітражу, судового розгляду, звернення до регіональних органів або угод чи іншими мирними засобами за власним вибором”. Проте, незважаючи на усвідомлення небезпечності конфліктів, на засоби щодо їх попередження, уникнути їх, на жаль, не вдається.

Перші наукові дослідження конфліктів з’явилися у VII – VI ст. до н. е. Китайські філософи вважали, що джерело розвитку всього сущого – це суперечності між позитивними (янь) та негативними (інь) сторонами, які належать матерії. Давні греки залишили нам учення про протилежності та їх роль у виникненні речей. Геракліт (кінець VI – початок V ст. до н. е.), намагаючись пояснити причини руху, стверджував, що рух треба уявляти як процес, який відбувається внаслідок боротьби протилежностей. Соціальний конфлікт у вигляді війни Геракліт вважав першопричиною всього сущого, тоді як Платон розглядав його як велике лихо. У І ст. до н. е. Цицерон, усвідомлюючи неминучість конфронтації в суспільному житті, намагався довести існування “справедливого” та “несправедливого” насильства.

Великий флорентієць Н. Макіавеллі вважав конфлікт універсальним і неперервним станом суспільства. Одним із перших науковий аналіз причин внутрішньополітичних конфліктів здійснив англійський філософ Ф. Бекон (1561 – 1626). А. Сміт (1723 – 1790) дослідив конфлікт як соціальне явище. На його думку, основою будь-якого конфлікту є поділ суспільства на класи й економічне суперництво. Вивчали конфлікти І. Кант, Г. Гегель, К. Клаузевіц, а також Ч. Дарвін, головна ідея якого полягала в тому, що розвиток живої природи – це постійна боротьба за існування. Погляди Ч. Дарвіна знайшли розвиток у деяких соціологічних та психологічних теоріях конфлікту.

Перші спроби створення соціологічної теорії вдосконалення соціальної системи, яка досліджує роль конфлікту, з’явилися у другій половині XIX ст. у працях англійського соціолога Г. Спенсера (1820-1903). Він обгрунтував тезу про те, що конфлікти встановлюють у суспільстві певну рівновагу, забезпечуючи процес суспільного розвитку. К. Маркс розглядав переважно класові конфлікти, абсолютизуючи роль економічних відносин у виникненні їх.

Німецький соціолог Г. Зіммель (1858 – 1918) – основоположник функціональної теорії, за якою конфлікт – універсальне явище, тобто невід’ємна складова соціальних відносин.

У першій половині XX ст. набула розвитку системно-функціональна школа Т. Парсонса, який розглядав конфлікт як причину дестабілізації та дезорганізації суспільно-політичного життя. Вчений визначав конфлікт як аномалію суспільного життя, вбачаючи головне завдання у підтриманні безконфліктних відносин між різними елементами суспільства, що зможе забезпечити соціальну рівновагу, взаєморозуміння та співробітництво. На рівні соціальної системи інтегративну функцію мають виконувати правові інститути, релігія та звичаї, тому з часом, на думку Т. Парсонса, суспільство стає менш конфліктним.

Основу сучасної західної соціології конфлікту було закладено у 1956 р. працею американського соціолога Л. Козера “Функції соціального конфлікту”, в якій він обгрунтував позитивну роль конфліктів у забезпеченні сталості соціальних систем. Теорія позитивно-функціонального конфлікту розглядає конфлікт як боротьбу за цінності та соціальний статус, владу, матеріальні та духовні блага. Це боротьба, в якій метою сторін є нейтралізація та знищення суперника. Проте ця боротьба виконує й позитивні функції: по-перше, надає можливість для виходу негативних емоцій, по-друге, під час конфлікту люди краще

Пізнають один одного, а взаємне пізнання може трансформувати ворожі стосунки у стосунки співпраці. На думку Л. Козера, соціальний конфлікт стимулює соціальні зміни, появу нових суспільних порядків, норм та відносин.

Автор теорії конфліктної моделі суспільства Р. Дарендорф стверджує, що класовий конфлікт визначається характером влади. Вважаючи марними спроби ліквідації глибинних причин соціальних антагонізмів, учений висловлює припущення щодо можливості впливу на зміну специфіки перебігу конфлікту. Це відкриває перед сучасним суспільством перспективу не революційних переворотів, а поступових еволюційних змін.

К. Боулдінг у загальній теорії конфлікту наголошує на існуванні двох моделей конфлікту – статичної та динамічної. Це дає підставу для висновку, що динаміка конфлікту – процес, який відбувається внаслідок реакції протидіючих сторін на зовнішні стимули.

Ми розглянули класичні соціологічні теорії конфлікту. На відміну від них політологічні теорії ще не здобули загального визнання. Сучасні політологи виокремлюють три напрями дослідження конфліктів: теорію політичних груп (структур), теорію політичної стабільності та етнополітичні теорії.

Представниками теорії політичних груп є В. Парето, Г. Моска, Ж. Сорель, Ф. Оппенгеймер, А. Бентлі. Її провідні ідеї – необхідність постійної зміни еліт, наявність сил, спроможних замінити правлячу групу, а також теза про те, що саме завдяки діяльності політичних груп з різними інтересами реалізується політичне життя суспільства.

Чинники, які можуть запобігти конфліктогенності суспільства, досліджує теорія політичної стабільності. У працях Дж. Блондела, Д. Істона, С. Ліпсета, Д. Сандерса аналізуються об’єкти підтримання політичної системи та чинник категорії “нормальності”, відхилення від якої призводить до конфліктів і яка пов’язана з рівнем масової свідомості. На думку цих учених, стабільними є тільки ті системи, які мають досвід перманентного стану політичної демократії та не мають значних опозиційних рухів.

В останній чверті XX ст. з’явилися етнополітичні теорії. Це так звана концепція внутрішнього колоніалізму М. Гектера, концепція “нерівномірного розвитку” Т. Нейрна та теорія Дж. Ротшильда, за якою у процесі модернізації відбувається політизація лідерів етнічних меншин, що призводить до політизації всієї спільноти.

Отже, проблема соціально-політичного конфлікту завжди була актуальною для будь-якого суспільства.

Політичні конфлікти є головним чинником дестабілізації, яким треба навчитися управляти мирними засобами, що за сучасних умов набуває особливого значення.

Існує дві основні галузі наукових досліджень щодо мирного, ненасильницького розв’язання конфліктів. Перша, що розвивається в межах правових дисциплін, спрямована на аналіз юридичних норм урегулювання конфліктів. Друга зорієнтована на дослідження пошуку консенсусу між учасниками конфлікту політичним шляхом. Цим і займається політична конфліктологія.

Політичний конфлікт як різновид соціального – це зіткнення протилежних сил або поглядів, зумовлене взаємодією політичних інтересів і цілей різних соціальних суб’єктів – народів, націй, держав, класів, соціальних груп, громадських об’єднань.

Проаналізуймо причини, типи, суб’єкти, шляхи попередження та способи і стратегії врегулювання політичних конфліктів, для яких у політично організованому суспільстві завжди є об’єктивні та суб’єктивні передумови. До об’єктивних належать: дефіцит цінностей та благ різних груп, закріплення державою нерівного становища людей. Суб’єктивні – це усвідомлення суб’єктами несумісності своїх цілей.

Розгляньмо найістотніші причини політичних конфліктів. До глобальних причин належать суперечливість, несумісність і зіткнення національних та державних інтересів і цілей держав; екологічна криза; скорочення дефіцитних природних ресурсів тощо. Окремо слід зазначити економічні причини, передусім нерівномірність економічного розвитку країн, соціальних груп, осіб, різний рівень їх доступу до матеріальних цінностей і благ. На пильну увагу заслуговують історичні причини – минулі війни, загарбання, тривале поневолення однієї країни іншою, акти етноциду тощо.

Перелічені причини належать до зовнішньополітичних. Проте не менш важливі внутрішньополітичні конфлікти міжкласового, міжетнічного, міжконфесійного та міжпартійного характеру. Окремий вид конфлікту – конфлікт між гілками влади та їх лідерами. Треба розуміти, що тип суспільства і тип конфлікту взаємообумовлені. Політичні конфлікти пов’язані з нормованими інтересами учасників взаємодії, декларованими, наприклад, у програмних документах політичних організацій, партій і рухів.

Особливість політичного конфлікту полягає у боротьбі за політичний вплив у суспільстві. Зміст політичного життя держави, суспільства є особливою формою реалізації політичних інтересів осіб, класів, соціальних груп, партій тощо. Виявляючись у владних відносинах, політичне життя спрямоване на захист досягнень. Тому ознаками внутрішньополітичного конфлікту є боротьба певних прошарків суспільства, по-перше, за політичні інтереси, а по-друге – за політичне панування. При цьому друге може виявлятися в різних формах: від парламентської боротьби до громадянської війни.

Оскільки політичні конфлікти пов’язані з нормованими інтересами їх учасників, більшість сучасних дослідників характеризують владу як здатність реалізувати свої наміри всупереч небажанню підлеглих, а це означає, що влада є конфліктогенною за своєю природою. Проте такий аспект влади, як насильство, конфліктогенний лише за відсутності легітимності ролі володаря, норм його поведінки чи припустимих санкцій. Законність санкцій – проблема все ж таки більше правова, ніж політична, бо політика є системою соціальної мотивації, тоді як право – системою соціального контролю.

Розгляньмо основні типи внутрішньополітичних конфліктів.

1. Класові конфлікти виникають між суспільними класами і мають переважно антагоністичний характер. Подекуди такі конфлікти можуть розростатися до загальногромадянських.

2. Міжпартійні конфлікти відбуваються у межах конституційних норм, хоча іноді також можуть набувати драматичного характеру.

3. Конфлікти між різними групами за лідерство в країні чи партії, як правило, офіційно не оформлені, проте завжди пов’язані з боротьбою за владу.

4. Особливу групу становлять міжетнічні конфлікти, які мають чітку політичну спрямованість.

Суб’єктами політичних конфліктів можуть бути як особи, так і суспільні організації, політичні партії, держава та її органи, представники всіх гілок влади.

Ключовою проблемою для розуміння специфіки політичного конфлікту є його суб’єкт (за П. Бурдьє – агент політичного поля). Важливо, що суб’єкт конфлікту не існує в так званому готовому вигляді і не є соціальним суб’єктом. На це звертав увагу ще К. Маркс, який досліджував процес перетворення “класу-в-собі” на “клас-для-себе”. Під політичним суб’єктом розуміють певну групу, мобілізовану в політичному полі шляхом специфічних політичних технологій лідерів.

Будь-яку мобілізовану в політичному полі конфліктну групу слід розглядати в межах дворівневого аналізу – лідерів і послідовників. При цьому треба пам’ятати, що лідери можуть мати певні матеріальні інтереси, тоді як послідовники зазвичай мобілізуються на ціннісній основі. Це надзвичайно важливо для правильної ідентифікації конфлікту.

У політології прийнято розрізняти учасників конфліктів: підбурювачів, організаторів, пособників, посередників.

Підбурювач – це організація, рух, група або держава, які підштовхують сторони до конфлікту, докладають певних зусиль до його загострення. При цьому сам підбурювач може й не брати безпосередньої участі у конфлікті.

Організатор – розробляє тактику і стратегію розвитку конфлікту.

Пособник – сприяє розвитку конфлікту своєю моральною або матеріального підтримкою. Безпосередньої участі у конфлікті, як правило, не бере.

Посередник – залишаючись нейтральним, допомагає сторонам, що конфліктують, пом’якшити, локалізувати та врегулювати конфлікт.


1 Звезда2 Звезды3 Звезды4 Звезды5 Звезд (No Ratings Yet)
Loading...


Якої шкоди чорному морю завдає діяльність людини.
Ви зараз читаєте: Чи можна взагалі уникнути політичних конфліктів?