ЦІКАВО ЗНАТИ



ЦІКАВО ЗНАТИ

І. Акімушкін

ЛЮДИНА НАРОДИЛАСЯ*

Людина народжується раніше, ніж з’являється на світ. На дев’ять місяців раніше, коли один з 200 мільйонів батьківських сперматозоїдів, напружуючи всі свої мікросили, спрямовується (зі швидкістю 7,5 сантиметра на годину) до материнської яйцеклітини й, прорвавши кордони її оболонки, буквально вливається в неї. Щаслива мить! Через півгодини їх ядра поєднуються назавжди в одне єдине й нове диплоїдне ядро – людина народилась.

Вона ще одноклітинна зигота: без рук, без ніг, без усяких

органів. Але все її майбутнє, залежне від спадковості, усі гарні й погані якості, особливості характеру, розуму й статури відтепер визначені. Злиття ядер гамет і з’єднання генів батька й матері дають життя новій індивідуальності, увесь шлях розвитку якої запрограмований у нових комбінаціях хромосом.

Початок усіх справ людських, перший крок у світ – поділ заплідненого яйця.

Розвиток починається відразу: запліднившись, яйцеклітина незабаром ділиться навпіл. Через десять годин – знову мітоз і поділ: майбутня людина складається вже із чотирьох клітин.

Через десять годин – другий крок, другий поділ.

Через

тиждень їх сто. Важать вони близько грама, і “купа” клітин, іменована відтепер ембріоном, у поперечнику… з наперсток? Ні, менше. Навіть набагато менше шпилькової голівки – 0,2 міліметра!

Отут відбувається щось дуже важливе: досить значна в житті людини подія – переселення в матку.

Яйцеклітина, залишивши жіночий яєчник, спочатку потрапляє неначебто в грамофонну трубу. (Точніше, потрапляє вона спочатку в порожнину тіла, а потім мерехтливі війки яйцепроводу разом з током порожнинної рідини заганяють її у фаллопієву трубу.) Прорвавши його оболонку, яйцеклітина спрямовується у світ нескінченних перетворень, що очікують її за порогом.

Цю трубу називають фаллопієвою. Іншим своїм кінцем вона вростає в матку. Так ось, у фаллопієвій трубі, або, інакше кажучи, у яйцепроводі, сперматозоїд наздоганяє яйцеклітину й, злившись з нею, народжує людину.

Через тиждень зародок, сповзаючи вниз по фаллопієвій трубі, переселяється у матку. Тут його зовнішні клітини зростаються з пухкою поверхнею матки й утворюють плаценту, або дитяче місце. Цей губчатий шматок плоті слугує людині у перші дев’ять місяців його життя і легенями, і шлунком, і печінкою, і нирками.

У плаценті кровоносні судини тісно стикаються з кров’ю матері (але не змішуються з нею!). Із крові в кров, від матері до дитини, дифузно поширюючись, тече кисень: ним зародок дихає. Течуть і поживні речовини – уже через годину після того, як мати їх перетравить. Через плаценту ембріон викидає геть непотрібні йому продукти. Вона ж, як гарний фільтр, не пускає до нього мікроби й отруйні речовини.

Але, на жаль, не всі. Нікотин і алкоголь, сифіліс і віруси краснухи (краснуха – найнебезпечніша на першому місяці життя (ембріонального): вона тоді уражує ускладненнями – вади серця, катаракта, глухота й недоумкуватість – майже половину заражених нею ембріонів, через два місяці – лише 8-9 відсотків) обходять сторожові пости плаценти й часто прориваються до беззахисного ще зародка, отруюючи його на все життя. Між 28-м і 49-м днями після зачаття зародок особливо сприйнятливий до всяких хімікалій і отрут, і, знаючи про це, мати не повинна у цей період приймати навіть ліки, якщо може без них обійтися.

До кінця третього місяця плацента вже цілком зріла й функціонує на повну силу. А до цього, поки вона ще зріє, відбуваються такі події.

Через місяць зародок – завдовжки з ніготь мізинця, вже має зачатки рук і ніг і разом з ними… хвіст і зябра. Ну не зовсім зябра, а так звані зяброві щілини – атавістичний дарунок наших предків – риб. Потім вони заростають, частково перетворюючись у зобну й щитовидну залози, у вуха й тканини обличчя. А хвіст, хоч він і справжній, теж потихеньку деградує, і залишається від нього тільки куприк.

Але скелета в місячного зародка ще немає. Є тільки серце (воно починає пульсувати на 18-й день і б’ється без відпочинку до самої смерті!) (У місячного зародка серце в 9 раз (відносно ) більше, ніж у дорослої людини, і б’ється 65 раз на хвилину) і зачатки легенів, печінки, нирок, нервів, очей і вух.

Два місяці. Перед нами вже закінчена людина. Вірніше, крихітний гомункулюс (так у в Середньовіччі називали крихітну людинку, яка, на думку алхіміків, могла самозароджуватися): росту в ньому лише 2-3 сантиметри. Але всі його органи (навіть пальці на руках і ногах) у цілому сформовані.

Три місяці. Ембріон ще підріс: 5-9 сантиметрів. Уже перші кістки підпирають м’язи, і нерви, як дроти, розгалужуються в ньому. Можна визначити навіть стать: жіноча чи чоловіча. І з цього знаменного моменту ембріон називають плодом.

Чотири місяці. Плід може комфортабельно розміститися на долоні: його довжина 10-16 сантиметрів, вага 40-50 грамів. Плацента товстим млинцем зрушилася до матки (дотепер вона оточувала зародок). Маленька людина, як у целофан, загорнута у прозору й тонку зародкову оболонку. Видно, як вона немов парить у ній і, морщачи личко, “дихає” навколоплідною рідиною, набираючи її в легені й викидаючи з них. Це тренування для легенів: насправді ж плід дихає не ними, а пуповиною, яка через плаценту постачає його кров киснем. (Можливо також, що, “вдихаючи” навколоплідні води, плід одержує з них необхідні речовини й віддає непотрібні.)

Мати вже почуває, як він там штовхається ніжками у неї всередині {втім, рухатися ембріон почав ще на третьому місяці, але тоді навколоплідна рідина амортизувала поштовхи, і мати їх не відчувала).

…П’ять місяців. Людина важить близько фунта (0,4 кг) і проявляє свій поганий або добрий норов. Вона вже чує голосні лементи з гучного світу, в якому живе його мати, по-своєму їх лякається, або, навпаки, якщо характер у нього агресивний, гнівається й погрожує. Вона вже реагує на мамині настрої й, очевидно, навіть на її ніжні слова й пещення.

Якщо трапляться передчасні їюлоги, плід може й вижити. Щоправда, доля дає йому на це лише один шанс зі ста. Але все-таки, якщо лікарі не пошкодують сил, таке можливе: одна п’ятимісячна дівчинка в Данії народилася у вазі курчати: 675 грамів! Її відразу уклали в купіль із живильним розчином, і вона вижила.

Шість місяців – людині вже тісно в мамі, і вона готується залишити її. Повертається вниз головою – так зручніше вибиратися. Але попереду ще вісім-дев’ять довгих безтурботних тижнів, повних не затьмареного насильством задоволення (так запевняє Фрейд). Потім почнуться всякі придушення інстинктів і бажань, а поки, у непокинутому ще раї, безтурботно блаженствуючи й смакуючи радості вдоволеного апетиту, майбутня дитина… ссе великий палець.

Сім місяців – плід відкриває очі! І хоча там, де він живе, дуже темно, дивиться, не стуляючи повіки, немов не терпиться йому побачити барвисті картини, які скоро відкриє перед ним життя.

Сім місяців і вага не менше кілограма – дві неодмінні умови, які дають лікареві надію (не дуже, втім, тверду), застосувавши все своє мистецтво, врятувати життя недоношеної дитини.

Через місяць такої надії майже не буде. А ще через місяць людина народиться й виживе без допомоги лікаря. Перший вдих дитини – найбільш важкий: в її легенях немає повітря, їх стінки опалі, як порожній мішок.

І тоді людині, щоб, відкривши рот, вона наповнила їх, дають першого ляпаса. І вона кричить, тому що не любить, коли кривдять. Цей лемент, кажуть матері, – перший і останній плач дитини, який не турбує, а радує.

Переклад С. В. Межжеріна, 2011

ЛІТ ДО СТА РОСТИ НАМ БЕЗ СТАРОСТІ

Найбільш довголітнім представником роду людського за всю його історію, очевидно, варто було б вважати біблійного героя Мафусаїла. Як стверджує Біблія, цей старець прожив 969 років. Однак Біблія, хоч і найдавніший документ, але, на жаль, не найбільш достовірний. До того ж сучасні тдослідження показали, що в цьому випадку просто відбулася плутанина з календарним відліком. У часи Мафусаїла рік календаря, за яким визначали “життєвий стаж” поважного старця, за кількістю днів дорівнював лише одному нашому місяцю. Майже тисячолітній “мафусаїлів вік” – це нинішні 78 років. Так що, наприклад, у Грузії Мафусаїл сьогодні міг би зійти за парубка.

Загалом, як не спокусливо було б усвідомлювати, що один із синів людських, нехай навіть у біблійні часи, прожив майже десять століть, випадок з Мафусаїлом треба віднести до курйозів і звернутися до фактів більш достовірних.

Майже два століття – 186 років – прожив абат Кентингерн*, який вмер у 600 році. Угорський землевласник Петро Зортай народився в 1539, а помер в 1724 році, проживши також 185 років. 180 років ходила по землі осетинка… Тенсе Абзиве. Дещо менше її прожив Джон Равель (172 роки). Його дружині Сарі Равель у рік його смерті було 164 роки. До речі, це приклад найбільш тривалого шлюбного союзу. Разом вони прожили 126 років. Албанець Худиє прожив 170 років. І за цей час кількість його нащадків досягла двохсот.

Англійський селянин Фома Парра прожив 152 роки. Помер Фома у 1721 році від завороту кишок, що стався після бенкету при королівському дворі, влаштованого на його честь: король побажав ушанувати найстаршу людину в Англії. Знаменитий лікар Гарвей після розтину заявив, що це була надзвичайно міцна людина, яка мало піддалася старості. Син Фоми Парра помер 127-річним.

У Грузії дуже популярний хор столітніх старих. А танцюрист Л. Шарія в 112 років одержав навіть премію за кращий танець.

Загалом цей перелік можна продовжувати. Випадки виняткового довголіття спостерігалися за всіх часів і в усіх народів. Цікаво, що для досягнення такого похилого віку, очевидно, не завжди обов’язково, щоб життя було спокійне.

Так, 146-літній Дракенберг провів життя досить важке й тривожне: 91 рік він прослужив матросом і 15 років був у неволі в африканських піратів. Не завжди, імовірно, потрібна й особлива помірність життя. Іноді люди, які досягли столітнього віку, відрізнялися великою нестриманістю. Хірург Політиман, який прожив 140 років, починаючи з 25-літнього віку мав звичай щодня напиватися. Ірландський хлібороб Браун, який помер 120-річним, заповів зробити такий надгробний напис: “Він завжди був п’яний і такий страшний у цьому стані, що сама смерть його боялася”.

Один паризький єпископ, який прожив 115 років, прославився нестримними гульбами. У сто років він перейшов до “помірного способу життя” і в

* У суто науковій літературі цей та інші випадки довголіття, наведені у статті, піддаються сумніву, адже на той час не було достовірної реєстрації ані дня народження, ані дня смерті. Найбільша тривалість життя у людини за сучасними підтвердженими даними – 118 років.

Книзі про причини свого довголіття серйозно писав, що “з тих пір він з’їдав у день не більше фунта м’яса й випивав не більше літра вина”.

Зі сказаного, зрозуміло, ніяк не випливає, що алкоголь – відмінний засіб продовження життя. Навпаки, зловживання спиртним руйнує організм. Довголітні п’яниці прожили б ще довше, якби не пили. їхній приклад доводить лише, якою величезною життєздатністю іноді наділяє природа людину.

Взагалі важко зараз точно визначити, у чому причини виняткового довголіття названих людей, але, безумовно, перше місце тут належить спадковості. Одні родини наділені від природи винятковим довголіттям. В інших, навпаки, усі живуть недовго.

Цікавий випадок “сімейного довголіття” наводить у своїй книжці “Продовження життя” академік А. А. Богомолець: “31 липня 1654 року кардинал Д’арманьяк побачив, проходячи вулицею, 80-літнього старого, який плакав. На запитання кардинала старий відповів, що його побив батько. Здивований кардинал побажав побачити батька. Йому представили дуже бадьорого старого 113 років. Старий пояснив кардиналові, що побив сина за неповагу до діда, повз якого той пройшов, не вклонившись. Увійшовши в будинок, кардинал побачив ще одного старця – 143 років.

Переклад С. В. Межжеріна, 2011

С. В. Межжерін, Ю. Р. Шеляг-Сосонко

ЖИТТЯ ПІД ЗНАКОМ ТОТАЛЬНОЇ ДЕГРАДАЦІЇ*

Песиміст:

-Усе, гірше вже не буде!

Оптиміст:

– Ні, буде! Ні, буде!

Щоб існувати успішно й довго, людство має використовувати лише ті ресурси, які можна відновити, у жодному випадку не допускати їх безповоротної втрати. Цей принцип дістав назву “стійкого розвитку” і став наріжним каменем “Порядку денного на XXI століття” – офіційного документа, прийнятого на конференції ООН з охорони довкілля й розвитку, що відбулася в червні 1992 р. у Ріо-де-Жанейро. Через п’ять років, на XIX спеціальній сесії Генеральної Асамблеї ООН, присвяченій проблемі стійкого розвитку людства, було констатовано, що попри низку позитивних результатів, загальні тенденції в галузі стійкого розвитку гірші, аніж були п’ять років тому.

За період своєї “життєстверджуючої” діяльності людство вже втратило близько 45 % земель, придатних для сільського господарства. Цей процес триває дедалі швидшими темпами – кожні двадцять років у Світовий океан

* Дзеркало тижня. – 2001. – № 15. – 14 квітня.

Змивається прошарок родючого грунту, еквівалентний всій орній землі США.

На сьогодні двом з половиною мільярдам людей бракує питної води.

Щороку вирубується 25 млн гектарів лісу (це відповідає площі лісів трьох територій України). Отже, в атмосфері кисню стає дедалі менше, а вуглекислого газу дедалі більше. За прогнозами, до середини XXI століття вміст вуглекислого газу в атмосфері збільшиться на 230 відсотків.

Якщо підсумувати весь втрачений грунт, воду і рослинність, то виявиться, що Європа “з’їла” себе вже кілька разів.

За найоптимістичнішими прогнозами, за існуючих темпів експлуатації природи людству вистачить вільних ресурсів до 2050 року.

Зрозуміло, що в планетарному масштабі людство далеке від перспектив стійкого розвитку. А чи можна вижити в одній окремо взятій країні? Які в цьому плані перспективи України – країни з багатющими в минулому природними ресурсами?

Природні ресурси України, попри падіння виробництва і зменшення площі оброблюваної землі, деградують такими ж темпами, що й за часів розвиненого соціалізму. І що найдивніше, за період нашої незалежності ця тенденція навіть збільшилася. Певне, глобальна криза тому і називається глобальною, що вона торкається всіх сторін буття.

Україну офіційно визнано країною з катастрофічним становищем навколишнього середовища. Це розуміють усі: і високі посадовці, і люди свідомі, і далекі від проблем біорізноманітності обивателі. Головна небезпека екологічної кризи пов’язана з деградацією природних джерел, що безпосередньо забезпечують життя людини: ресурсів грунту, прісної води, рослинного і тваринного світу.

Земля без шкіри

Наша країна – одна з найбільш розораних у світі. Навіть нині, у розпал кризи сільського господарства, під плугом перебуває понад 55 % її території. Наївно думати, що розорана земля – це грунт, приведений у порядок, удобрений, угноєний і позбавлений всякого сміття. Насправді розорана територія, образно кажучи, – “земля без шкіри”, що стає вразливою для ерозії і не до кінця реалізує свої біосферні функції, не забезпечуючи повної продуктивності рослин і тварин. Порівняйте: у Франції та Німеччині розорано не більше 33 % земель, в Англії – 18 %, а в США – 15%.

Наш народ традиційно пишається вітчизняними чорноземами, адже, за неофіційною статистикою, понад половина світових чорноземів зосереджена на території України. Тому, обираючи незалежність, наївний народ був твердо переконаний: хай там як, а з голоду ми не помремо, на наших грунтах і за нашого курортного (із точки зору Сибіру) клімату навіть палиця, встромлена у землю, заколоситься небувалим урожаєм. Насправді чорноземів на території нашої країни не так вже й багато: лише 4 % території колишнього СРСР. Крім того, володіння чорноземними грунтами в практичному відношенні дає не так уже й багато. Просто ресурси грунтів дозволяють українцям уникати внесення мінеральних добрив, які на бідних грунтах Західної Європи заповнюють відсутність природного гумусу. Таким чином, ми можемо уникнути забруднення грунту, але чомусь уперто цього не робимо, і наш народ постійно труїться нітратами. Чому ж відбувається те, що не повинно відбуватися, чому наша земля дедалі більше забруднюється?

Насамперед, це викликано розорюванням і знищенням степів і лук, які захищають грунт від ерозії. Зараз через незахищеність берегової лінії річок деградація грунтів сягнула просто загрозливих масштабів. Тобто гордість України – чорнозем – спливає в річки, перетворюється на мул. За розрахунками вчених, щорічні втрати грунту в Україні становлять 600 млн тонн, у тому числі гумусу – до 20 млн тонн. Мабуть, усі знають про те, що гітлерівська Німеччина під час Великої Вітчизняної війни вивозила українські чорноземи ешелонами. Уявіть: нині щорічно зі “станції” Україна в нікуди вирушає більше 100 тисяч повноцінних залізничних вантажних ешелонів із нашою землею. Щоб компенсувати втрату гумусу, на поля щороку має вноситись 400 млн тонн добрив. І це при тому, що промисловість України не здатна задовольнити навіть цю компенсаційну потребу. Але ж потрібні ще добрива для грунтів Полісся, що бідні самі по собі, без наших старань…

У результаті маємо забавну ситуацію – скільки землі спливає в море, майже стільки ж вноситься добрив. Тобто йде швидкий і рішучий процес заміни українських чорноземів мінеральними добривами. А тому можна сміливо прогнозувати: через 100 років такого господарювання українці житимуть на нітратних солончаках і розповідатимуть своїм дітям про те, що колись тут були грунти, котрі лопата різала, мов ніж масло.

Хвора “кров біосфери”

Вода – “кров біосфери”. Без води неможливе не лише життя рослин і тварин, а й життя самої сучасної цивілізації. Вода не лише живить промисловість і сучасні міста, а ще й чистить, виносячи із собою людські та промислові відходи.

Саме вода є найбільш недостатнім ресурсом України. Навіть якщо забути про енергійне втручання людини у всі природні процеси, у силу гідрологічних особливостей території України – країна має незмінний дефіцит води. На кожного жителя нашої держави реально припадає до однієї тисячі кубічних метрів прісної води на рік. Тоді як, за оцінками ООН, достатньою вважається величина на порядок більша, тобто 10-15 тис. м3.

З водяної безвиході є єдиний вихід: одна й та сама вода має використовуватися кілька разів. Для цього необхідно зупинити її біг до моря. Таке завдання виконує система зарегулювання річок. Це не лише каскад гігантських водосховищ на Дніпрі, а сила-силенна ставочків і ставків на струмках і річечках України, які за своєю площею й обсягом перевищують дніпровський каскад. Але не варто бурхливо радіти успіхам меліорації, що загатила Україну водосховищами. Зміна стоку річок так не минулася і призвела до загальної зміни гідрологічного режиму країни. У результаті майже на всій території держави підвищився рівень грунтових вод і почалося підтоплення земель, особливо помітне на Причорноморській низовині. А позаяк низовини найбільших річок України розташовані в сухому південному степу, то сталося диво природи – після невеликого дощу степ перетворюється на… болото.

Багаторазове використання однієї й тієї самої води призводить до жахливого її забруднення. Воду, яка пройшла промисловий кругообіг і міську каналізацію, неможливо повністю очистити.

Майже 90% опорних рік України мають водно-екологічний стан, оцінка якого вміщується в сумні межі від “поганого” до “катастрофічного”.

Замість повноцінного лісу – монокультура

Вважається, що 2000 років тому в межах України проживало 1,5 млн осіб, і вони зуміли знищити рослинність на площі, що займає не більше 2-3 % усієї території. У той час ліси займали понад 50 %, степ – 35 %, болота – 6 %, солончаки – 4 %, луки – 1 % території. Після наступу науково-технічної революції знищення рослинності пішло значно стрімкішими темпами. Нині в Україні розорано понад 55 % усіх земель, а це означає, що більш ніж на половині території знищено природну рослинність. Ліси сьогодні займають лише 14,3 %, луки – 9 %, болота – 3 %, а степи – 1 % території. За останні сорок років площа лук скоротилася на 2,5 млн гектарів, із них 1,4 млн гектарів (понад 60 %) ми втратили за останнє десятиліття! Найдивовижніше, що сталося це в період глобальної кризи і спаду виробництва, коли бензину бракує навіть для збирання врожаю!

Тепер частка лук в Україні становить 12,8 % від площі оранки. Це майже в сім разів менше за оптимальні значення. За світовими природоохоронними стандартами, частка лук має становити не менше 2/3 площі сільгоспугідь. Лише в цьому випадку луки здатні стримувати ерозію грунту.

Лісів в Україні теж дуже мало. Показники лісистості в нас набагато нижчі за середні по Європі. Якщо в нашій країні за різними оцінками площа лісів коливається від 14 до 16 %, то територія, зайнята лісами в Західній Європі, становить 24 % за середньоєвропейського показника – 41,3 % .При цьому на одного жителя Європи припадає 1,3 га лісу, а на українця – у 6 разів менше, усього 0,2 га.

Відчуття незадоволеності можна було б компенсувати тим, що частка пралісів (так би мовити, істинних лісів, що нагадують картини Івана Шишкіна) у нас, за європейськими мірками, ще висока. Ми можемо пишатися, що в Україні збереглися корабельні сосняки і трьохсотрічні діброви, а не лише соснові й тополеві посадки, як у багатьох “заліснених” країнах Західної Європи. Але саме зараз цим лісам загрожує сумна доля бути вирубаними…

Відомо, що існує неправда, брехня, нахабна брехня і статистика. Статистика говорить: вирубані ліси компенсуються посадками цього самого лісу, адже за існуючим законодавством у нас не може бути вирубано більше лісу, аніж посаджено. Однак вирубуються повноцінні ліси, а висаджуються монокультури (ті ж самі сосонки по лінієчці), із яких вийде все що завгодно, але тільки не ліс, який ріс на цьому місці. Хороший приклад такої необоротності показують праліси Карпат, що знищені майже скрізь, окрім заповідників. їх місце швидко заповнюють зарості ялиці чи ялини, котрі ростуть густо, але не мають розвиненої кореневої системи. Тому при буревіях валяться, створюючи непролазний вітровал.

Один на всіх чи всі на одного?

Цілком природно, що за активного знищення всіх компонентів середовища життя – води, грунту, рослинності – виснажуються і ресурси тваринного світу. Так, якщо в середині 80-х років на кожного жителя України видобувалося понад три кілограми біомаси аквакультури, риби і дичини, то нині видобуток не становить і кілограма. Насамперед скоротився вилов риби, що становить понад 90 % видобутої біомаси тваринних ресурсів України. Власне, за останні 50 років вилов риби в нашій країні зменшився в 10 раз! Але й це не все: за даний період кількість видів промислових риб скоротилася втричі.

Якщо на початку 90-х років кількість промислової звірини сягнула рекордних для України показників, то, внаслідок безконтрольного полювання, вона почала падати, починаючи з 1995 року (на жаль, цей процес триває й досі). Тільки за офіційними даними, на кінець 90-х біомаса основних промислових видів знизилася в 1,5 раза.

Сьогоднішнє становище у тваринному світі нашої країни дуже нагадує ситуацію періоду громадянської війни, коли перестріляли всіх оленів, кабанів і лосів, зате розплодилася сила-силенна хижаків, насамперед вовків.

Ресурси тваринного світу України мають стійку тенденцію до виснаження. Нашій країні катастрофічно бракує розробленої програми з відновлення тваринного світу. А це – справа воістину державної ваги. За роки незалежності нашої держави втрати ресурсів склали не менше мільярда доларів США. Після нас справді буде потоп.

Вже багато років говорять про парниковий ефект, причиною якого є спалювання органічних сполук (а це – всі види палива). Накопичення в атмосфері вуглекислого газу перетворює планету на гігантську теплицю, створюючи так званий парниковий ефект. Очевидно, Землю очікує потепління клімату, і нинішня зима – пряме тому підтвердження.

Особливу тривогу викликає потепління води Світового океану, її тем: пература в тропіках уже перевищила +30 С. У результаті почався процес знебарвлення коралових рифів, за яким слідує їх вимирання. За своєю біорізноманітністю і продуктивністю коралові рифи – друга після лісів екосистема планети. Її загибель позначиться не лише на економіці п’ятдесяти острівних держав, що живуть за рахунок цих ресурсів, а й на добробуті всієї планети. Очікується, що в результаті ланцюгової реакції відбудеться глобальна втрата біопродуктивності Світового океану і подальше підвищення рівня вуглекислоти в атмосфері.

Не варто думати, що захована в глибині континенту Україна уникне особливих потрясінь, пов’язаних із потеплінням і зміною берегової лінії. На тлі наявних на сьогодні в Україні екологічних проблем руйнація системи природокористування породить просто небувалі труднощі. Адже підйом рівня Світового океану має викликати підтоплення Причорномор’я, а підвищення температури вкоротить зиму, що, безсумнівно, призведе до ще більшого дефіциту прісної води.

Особлива ситуація склалася в Чорному морі. Вже зараз через зарегулювання стоку Дніпра змінився гідрологічний режим моря. Адже Чорне – особливе море. Тільки 200 метрів його поверхневих вод становлять живий прошарок, нижче – мертва зона, заповнена сірководнем. Очікується, що за будь-яких глобальних пертурбацій сірководень підніметься на поверхню. Якщо таке трапиться, то Чорне море просто загине, а разом із ним загине все Причорномор’я. І такі прогнози – не кіношна страшилка, а дуже недалека реальність. Вже сьогодні сірководень час від часу виривається на поверхню Чорного моря, але поки, на щастя, у незначній кількості.

Яким же чином можна зупинити насування парникового ефекту? Відповідь проста: зменшити вміст вуглецю в атмосфері. Адже вся енергетична діяльність сучасної людини пов’язана зі спалюванням рідкого і твердого палива – переведення вуглецю з рідкого і твердого стану в газуватий. Зменшення виробництва має різко скоротити викиди діоксиду Карбону. Крім того, мало хто уявляє собі, що дерева – справжня панацея від парникового ефекту. Адже протягом усього світлового дня зелені рослини шляхом фотосинтезу перетворюють газуватий вуглець атмосфери у тверду речовину – деревину. Ось чому зараз, як ніколи, важливо зберігати і збільшувати ліси. Але, на жаль, принцип “Після нас хоч потоп”, схоже, став основним… Гігант сучасної індустрії США категорично відмовляється зменшити обсяг виробництва. Тож парникового ефекту не уникнути. Схоже, після нас у буквальному сенсі буде потоп…

ЦІКАВО ЗНАТИ

ЦІКАВО ЗНАТИ


1 Звезда2 Звезды3 Звезды4 Звезды5 Звезд (No Ratings Yet)
Loading...


Схема колообігу карбону.
Ви зараз читаєте: ЦІКАВО ЗНАТИ