Економіка перехідного періоду



Регіональна економіка

Глава I

ПОНЯТТЯ І СКЛАДОВІ ЕКОНОМІКИ ПЕРЕХІДНОГО ПЕРІОДУ

1. Економіка перехідного періоду

Економіка перехідного періоду як наука вивчає економічні відносини і закономірності становлення відтворювальних процесів виробництва, ефективність основних напрямків розвитку продуктивних сил та забезпечення життєдіяльності суспільства в умовах переходу до повноцінних конкурентних ринкових відносин. Її завданням є: чітке визначення взаємозв’язків між виробництвом і потребами соціально-економічного розвитку

держави; рекомендації щодо поточних та перспективних напрямків структурної перебудови господарства; прогнозування розвитку виробництва і його відтворювальних процесів на основі впровадження нових технологій, інвестування в нове обладнання і техніку для виробництва конкурентоспроможної продукції, надання виважених пропозицій щодо розвитку продуктивних сил як у державі, так і в окремих її регіонах; моделювання єдиної територіально-галузевої системи виробничих, фінансово-кредитних, цінових, природних та інших чинників, направлених на стабілізацію і зростання виробничих і соціально-культурних процесів
розвитку країни; розробка основних вимог до приватизації, інвестування і ведення господарської діяльності держави; обгрунтування положень по вдосконаленню системи прогнозування, програмування перспектив розвитку продуктивних сил, проектів капітального будівництва виробничої сфери та технічного переобладнання виробництва; розробка фінансово-кредитних і передусім податкових і бюджетних важелів стимулювання виробничих процесів тощо.

Глибокий і всебічний аналіз нашої власної економічної еволюції доби незалежності та досвіду інших так званих транзитивних країн свідчить, що успіх досягається лише за умов органічного поєднання парадигмально-теоретичних моделей і концепцій з широким арсеналом практично-політичних заходів розв’язання важливих економічних завдань.

Нині визрівають необхідні передумови, що дають шанс політикам і урядовцям здійснити перелом у переході від невпинного спаду і стагнації виробництва до його пожвавлення і поступового зростання. Для цього, на наш погляд, слід у синхронному режимі задіяти основні економіко – організаційні блоки, які формують зростання виробництва і добробут народу.

Економічне зростання й добробут потребують політичного поліпшення інноваційної діяльності.

Інновації – явище, в, якому досягнення науки й техніки тісно переплітаються з розвитком економіки, характеризуючи єдність у відображенні організаційних процесів. Основними особливостями інноваційних процесів є циклічність, постійна реалізація нововведень, а також великий ризик. Віддача від направленого в інноваційний процес капіталу може бути дуже низького рівня.

Інноваційна діяльність має пройти ряд етапів: дослідження, розробку, підготовку до виробництва та виробництво і збут. Поряд з цими процесами має існувати чітка інформація про дані етапи. Проходження названих етапів повинне опиратись на відповідні умови (стабілізацію економіки через організаційні, інвестиційні, інституаційні перетворення) згідно з потребами ринкової економіки.

Перехід до ринкових форм господарювання супроводжується порівняно тривалим трансформаційним спадом. Імпульси для пожвавлення виробництва у ринковому середовищі посилає ринок, який неупереджено фіксує стан економічної кон’юнктури в регіоні, країні та у світі взагалі. Завдання державної економічної політики й полягає у створенні сприятливих макроекономічних, тобто загальнодержавних, передумов для активізації суб’єктів господарської діяльності, передусім на власній території. Йдеться про те, що не лише відносно невеликий національний капітал не повинен відтікати за кордон, як це відбувається зараз, а й зарубіжні інвестори мають вкладати свої інвестиції в економіку України.

Визначальний вплив на стан економіки справляють такі макроекономічні параметри, як інфляція, ціни і облікова ставка Національного і комерційних банків, дефіцит держбюджету, обмінний курс національної грошової одиниці. Слід сказати, що світові інфляційні хвилі періодично накочувалися на економіку, спочатку спустошуючи її, а потім викликаючи прогресивні структурні зрушення і підвищення продуктивної сили праці й капіталу.

Основною рушійною силою трансформаційного процесу є інституціональні перетворення, що охоплюють приватизацію державної і комунальної власності, формування нових ринкових структур і механізмів, наповнюють новим змістом існуючі державні та економічні інституції – починаючи від вищих органів законодавчої і виконавчої влади і закінчуючи підприємствами, фірмами та іншими суб’єктами господарської діяльності.

Якою ж мірою сприяють економічному зростанню інституціональні фактори і структури? На превеликий жаль, в Україні засоби інституціональної політики виявилися неефективними з точки зору впливу на подолання економічної кризи і формування передумов економічного піднесення. У процесі приватизації не вирішено двох основних завдань економічного зростання: створення ефективного, конкурентоздатного власника та стратегічно сильного сучасного інвестора. Внаслідок сертифікатної приватизації велика кількість державних підприємств перейшла у власність дрібних акціонерів, переважно трудових колективів, шляхом створення закритих акціонерних товариств, що не створює економічних підвалин для їх розвитку. Крім того, така форма підприємства ускладнює доступ до нього ефективних власників із числа вітчизняних фінансових організацій та іноземних інвесторів. За даними Держкомстату, в 1997 р. у промисловості України кількість підприємств державної власності становила 25,9 відсотка, колективної – 73,5, а приватної – лише 0,4 відсотка.

Отже, переважання колективної власності, близької за своїм змістом до колишньої колгоспної, ставить на порядок денний проблему приведення структури власності у відповідність з нагальними завданнями економічного зростання. Очевидно, що економічний маневр має спрямовуватись на підтримку, по-перше, великих акціонерів, які на приватній основі володіють контрольним пакетом акцій і мають змогу концентрувати необхідні ресурси в рамках фінансово-промислових груп національного і міжнародного характеру, по-друге, – на зміцнення державних підприємств стратегічного значення на основі створення ефективної системи корпоративного управління державною власністю і, по-третє, – на підтримку іноземних інвесторів, які гарантують зростання виробництва на сучасній техніко – технологічній основі.

Новостворені фінансово-ринкові інституції, яких налічується близько 1,5 тис., а особливо інвестиційні фонди та інвестиційні компанії і комерційні банки зорієнтовані переважно на посередницько-спекулятивні операції, а не на сприяння виробництву. Об’єктивним чинником цього є гіпертрофовані внутрішні запозичення з боку Міністерства фінансів шляхом емісії облігацій внутрішньої державної позики (ОВДП) і перетікання на цій основі фінансових ресурсів до бюджетної сфери.

Нині навіть найсприятливіші макроекономічні передумови автоматично не сприяють економічному пожвавленню і зростанню виробництва. Для цього погрібний відповідний ресурсний потенціал у вигляді інвестицій, інновацій, сучасних технологій, кваліфікованої робочої сили, менеджменту, маркетингу тощо.

Історична практика свідчить, що без накопичень, які виділяються з прибуткової частини будь-якого підприємництва, економічний поступ неможливий. Отже, основною підоймою економічного зростання і своєрідним пусковим механізмом є активізація інвестиційного процесу, модернізація виробництва на основі новітньої техніки й технології. Статистичні дані вказують на тенденцію як відносного, так і абсолютного скорочення капітальних вкладень в економіку України за останні п’ять – шість років. Тому суть проблеми полягає в оперативному вжитті неординарних політико – економічних заходів з метою нейтралізації негативних тенденцій, що склалися в інвестиційному процесі, і його енергійного спрямування у конструктивне, творче русло. Передусім йдеться про мобілізацію всіх наявних джерел інвестицій, залучення додаткових внутрішніх і зовнішніх коштів, сукупна критична маса яких засвідчить наявність позитивних зрушень в інвестиційному процесі.

Серед традиційних джерел інвестування активнішу роль мають відігравати відрахування з прибутку підприємств та амортизаційні кошти; бюджетні інвестиції повинні спрямовуватись у стратегічні галузі і виробництво загальнодержавного значення. З поліпшенням фінансової ситуації можна розраховувати на збільшення середньо – та довгострокових кредитів комерційних банків. Основну ж роль детонатора інвестиційного процесу мають відіграти додаткові ресурси, що виникають в економіці внаслідок її ринкової трансформації. Це зростання коштів від грошової приватизації; використання можливостей внутрішнього і зовнішніх фондових ринків; створення сприятливих економічних умов для залучення вільних грошових заощаджень населення до інвестиційної сфери; поступове й неухильне запровадження іпотечного кредитування під заставу нерухомості та землі; і нарешті, активне використання іноземних інвестицій.

Основні канали надходження інвестицій – прямі інвестиції приватних фірм, портфельні інвестиції зарубіжних банків, страхових компаній та інших інвесторів – нерезидентів.

Аналізуючи сказане, можна зробити висновок, що основу економічного розвитку України, і передусім відтворювальних процесів, становлять фінанси. Вони є економічною категорією, заснованою на використанні вартості та її форм, що виникають на основі функціонування грошей у системі товарно-грошових відносин. Іншими словами, окремо від грошей і руху грошових ресурсів при розподілі і перерозподілі валового внутрішнього продукту у грошовій формі не можуть існувати фінансові відносини та створюватись фінансові ресурси.

Існування фінансів обумовлене товарним виробництвом і грошовими відносинами, дією закону вартості і необхідністю використання вартості та її форм у процесі розширеного відтворення і функціонування держави.

Рух матеріальних благ у процесі відтворення проявляється переважно через грошові відносини, утворення, розподіл і використання доходів і накопичень. Фінанси виражають одну із важливих сторін виробничих відносин, їх суть і призначення правильно розкриваються лише при розгляді їх як економічної категорії. Гроші, ціна, доходи, кредит – це ті економічні важелі, за допомогою яких здійснюється використання вартості і її форм у процесі розширеного виробництва.

Рух матеріальних цінностей валового внутрішнього продукту, створюваного у процесі виробництва як вихідного продукту споживання та як завершального етапу, опосередковується товарно-грошовими відносинами і втілюється у грошовій формі.

Розглядаючи фінанси як визначену систему грошових відносин, наприклад, опосередковане надходження коштів через податки в бюджет, слід зауважити, що не будь-які грошові відносини можуть розглядатися як фінансові відносини. Вартісна форма не може бути основою для поширення фінансів на всю систему грошових відносин. Останні поняття ширші, оскільки фінанси підприємств відображають економічні відносини, пов’язані з мобілізацією і використанням грошових доходів і накопичень, які створюються під час їх виробничої діяльності.

Організація грошового обігу, система ціноутворення, реалізація і купівля товарів населенням засновані на грошових відносинах, на використанні вартості та її форм. Однак вони від цього не стають відносинами фінансовими.

Отже, із усієї сукупності різнобічних грошових відносин важливо відокремити ті, які характеризують специфіку фінансів. Зауважимо, що зараз, в умовах переходу до ринкової економіки, товарна маса реалізується навіть через бартерний обіг, але такий вид відносин не можна ототожнювати з фінансовими. Ці тимчасові явища породжені економічною кризою та інфляцією. Вони зруйнували грошову систему. До того ж навіть бартерний обмін здійснюється на основі вартості товарів, вираженої у грошовій формі. За фінансовими відносинами завжди стоять реальні матеріальні цінності, оскільки рух фінансових ресурсів відображає процес створення, розподілу і використання валового внутрішнього продукту і державного бюджету, бо саме в державному бюджеті зосереджується істотна частина фінансів держави і через нього накопичуються фінансові ресурси і здійснюється фінансування соціально-культурних заходів і всього народного господарства.

Нині накопичення фінансових ресурсів в Україні відбувається надто напружено. Це напруження посилюється в міру просування до ринкової економіки; і це закономірно, бо зміна старого способу виробництва змінює природу й призначення фінансів, методи й форми організації фінансових відносин. Адже кожній історичній формації відповідає певна організація державних фінансів, свої форми і методи мобілізації та використання ресурсів.

Природно, що перехід до ринкової економіки потребує розробки проблем фінансових ресурсів, передусім вивчення питань стабілізації товарно-грошових та інших економічних процесів, які суттєво впливають на стан фінансів держави. Конче необхідно дослідити виробничі відносини, пов’язані з рухом грошових ресурсів, із створенням грошових доходів і накопичень.

Система виробничих відносин у суспільстві синтезує два начала – усуспільнення і відособлення – і обумовлена станом виробничих сил, змістом і характером праці.

Усуспільнення є найважливішим фактором кооперації праці, і без нього неможливо з’ясувати специфіку суспільних і виробничих відносин та їх складової частини – фінансових відносин. Поряд з цим неможна ігнорувати й економічну відособленість праці, виробництва, окремих соціальних груп, класів та професій. Чим вищий ступінь фінансово-економічної відособленості і повніша самостійність окремих регіонів, тим ширша можливість вибору способів дії, а також вищий рівень відповідальності, ініціативи, притаманних ринковій економіці.

Основу функціонування ринкової економіки як саморегулюючої системи становить закон вартості, що виступає регулятором збалансування попиту і пропозиції, пропорціональності розвитку шляхом територіального і галузевого перерозподілу фінансових ресурсів і виробничих сил. Отже, основою дії закону вартості є саморегулювання ринку. Таке тлумачення може спричинити повну відмову від планового управління економікою, коли розвиток економіки здійснюється на основі єдиного народногосподарського плану. Разом з тим, усі промислово розвинуті країни нині діють на принципах регульованої ринкової економіки, що досягається завдяки застосуванню системи фінансових важелів: податків, амортизаційних відрахувань, державних дотацій, субвенцій і субсидій, кредиту тощо. Ефективність їх застосування проявляється тільки через ринкову економіку.

Відмова від централізованого планування і від розробки заходів щодо чіткої системи фінансових важелів призвела до руйнування встановлених економічних зв’язків між регіонами і підприємствами, до спаду виробництва та нестримного зростання цін.

У будь-якій державі світу ціну виробництва становлять виробничі витрати разом з середнім прибутком. Саме ціна виробництва є основою коливання ринкових цін. При цьому норма прибутку як рушійна сила виробництва визначається через відношення до всього авансованого капіталу (постійного і змінного). За умов конкуренції товарів власник, щоб одержати більший прибуток, змушений постійно дбати про скорочення витрат виробництва і поліпшення якості продукції або переміщення капіталу в іншу галузь. Цьому сприяє й чітка система фінансових важелів, яка перешкоджає одержувати необгрунтовано високі прибутки. При цьому дуже важливо враховувати, що за умов здорової ринкової економіки, як правило, попит відповідає пропозиції, тобто витримується їх баланс.

Чи є ж баланс і пропозиції в нашій державі? Звісно, – нема. Труднощі, які переживає економіка України у зв’язку з переходом до ринкових відносин, визначаються розбалансуванням економічних зв’язків, значним перекосом цін, що і породжують дедалі складніші інфляційні процеси.

Отже, управління господарством держави неможливе без фінансів, бо саме вони дають йому можливість створювати цільові фонди грошових ресурсів суспільного призначення, необхідні для виконання його функцій. Для цього слід чітко усвідомлювати економічне вчення про товарно-грошові відносини, про розширене відтворення, природу і функції держави. Тим часом закономірності розширеного відтворення визначають й особливості функціонування фінансів, оскільки основна маса грошових доходів держави формується у сфері матеріального виробництва, а через фінанси держава активно впливає на процеси відтворення.

Товарно-грошові відносини і та економічна категорія, що їх відображає, – фінанси, за умов ринкової економіки виступають найважливішим засобом контролю за виробництвом і розподілом продуктів. Економічним законом товарного виробництва, за яким виробництво і обмін товарів здійснюється відповідно до необхідних затрат, є закон вартості. Він же й ефективний фактор, який стимулює науково-технічний прогрес і виробництво товарів підприємствами, а також їх реалізацію і створення валового внутрішнього продукту (ВВП).

Через фінанси здійснюється розподіл і перерозподіл ВВП.

Для існування і розвитку суспільства необхідно, щоб з новоствореного ВВП не тільки систематично відшкодовувалися спожиті у процесі його виробництва засоби виробництва, але й певна частина його спрямовувалася на розширення виробництва, задоволення соціально-культурних потреб, на утримання органів державної влади і управління, на надання суспільної допомоги непрацездатним і малозабезпеченим громадянам, а також на створення фондів непередбачених видатків.

В умовах товарного виробництва розподіл ВВП і задоволення особистих і суспільних потреб може здійснюватися через створення, розподіл і використання грошових доходів або накопичених грошових ресурсів. Разом з тим як при соціалізмі, так і при переході до ринкової економіки задоволення суспільних потреб неможливе лише за рахунок окремих концернів, асоціацій, підприємств і організацій. Воно потребує централізації у безпосередньому розпорядженні держави частини грошових доходів і накопичень, створення державних грошових ресурсів, які використовуються через державний бюджет України, бюджет Автономної Республіки Крим і бюджети місцевих рад з метою фінансування народного господарства, соціально-культурної сфери, утримання органів державної влади і управління, утримання збройних сил тощо. Економіка і фінанси України не в силі витримати важкий тягар економічної кризи. Адже якщо економічні кризи капіталістичних країн, і зокрема США, виникали в результаті перевиробництва товарів, то наша держава потрапила у кризове становище через голод на передові технології, сировину, матеріали тощо. Економічна непристосованість наших промислових підприємств до умов ринку, невміння працювати в режимі конкуренції та інші причини гальмують впровадження ринкових механізмів у промисловості. Враховуючи, що наша держава тільки підступає до ринку, треба правильно оцінювати і наполегливо працювати над питанням переходу підприємств до фінансової незалежності і самостійності.

Разом з діючими підприємствами в період переходу до ринку створюються й такі економічні структури, як спільні підприємства, приватні, кооперативні, і, відповідно, комерційні банки, біржі, що є проявом поступу економіки до ринкових відносин Ці економічні структури мають подвійний характер, оскільки вони вже зараз діють в умовах передринкової економіки, що обумовлює стан непевності і дедалі більшого ризику. Вони мають постійно аналізувати попит на продукти виробництва, бо споживачі невідомі. Це змушує їх контролювати динаміку ринку, рівень і специфіку продуктів виробництва конкурентів, чітко визначати міру і строки використання готової продукції, прискорювати науково-технічні нововведення через скорочення часу використання устаткування, самої готової продукції, яка потребує додаткових фінансових витрат, та змінювати напрямки своєї діяльності під впливом розширення економічних зв’язків з іншими державами.

Хоч всі новостворені економічні структури більше пристосовані до виживання в умовах ринку, ніж традиційні, однак вони потребують активної державної фінансової підтримки.

Через фінанси можна впливати і відчутно активізувати розвиток виробництва та інших ринкових і позаринкових структур за допомогою податкових важелів, використання прогресивних методів фінансування цільових програм тощо. Фінанси в загальному їх трактуванні означають застосування різноманітних прийомів розподілу сукупного суспільного продукту на централізовані та децентралізовані фонди грошових ресурсів. Фінанси у вузькому їх значенні – це застосування різноманітних прийомів і методів для досягнення максимального прибутку підприємств, фірм, корпорацій, іншими словами, – збільшення загальної вартості капіталу, вкладеного у справу при мінімальному ризику. В такому значенні фінанси є засобом вивчення шляхів ефективного управління капіталом, удосконалення методології фінансового обліку, аналізу фінансово-господарської діяльності, способів використання вільних коштів в активах чи розробки проектів стосовно одержання високих доходів при найменшому ризику.

Процес використання коштів з найменшим ризиком передбачає його попереднє планування, розробку нових важелів, чітке розуміння суті фінансів та їх контрольних і розподільчих функцій. Через розподільчу і контрольну функції фінанси активно впливають на процес відтворення та накопичення фондів і раціональне їх використання. Розподільча функція пов’язана із створенням, розподілом і використанням, що здійснюється через фінансову систему. По відношенню до підприємств ця функція реалізується в обороті фондів виробничого призначення та через інвестування розширеного відтворення виробництва.

Варто наголосити, що через державний бюджет національний доход розподіляється у двох формах: у формі платежів у бюджет та формі виплат з фінансової системи. По суті, йдеться про розподіл грошових доходів та накопичень і забезпечення грошовою масою кругообороту в державі. Це дві сторони одного процесу розподілу ВВП у грошовій формі.

Функції фінансів можна порівняти з функціями грошей, оскільки в процесі використання їх окремими галузями гроші не набувають додаткових функцій, як і в процесі господарської діяльності підприємств усіх форм власності. Тобто фінанси обумовлюють грошові відносини через накопичення, розподіл і використання грошових надходжень, що є процесом обігу фондів. Через розподільчу і контрольну функції фінанси активно впливають на процес відтворення, опосередковуючи створення фондів накопичення і споживання, додержання пропорцій обігу натуральних і грошових ресурсів та їх раціональне використання. Це знаходить своє відображення у зростанні валового продукту, що потребує фінансового контролю.

Контрольна функція фінансів реалізується через контроль над виробництвом, розподілом і використанням валового продукту та аналіз діяльності виробничої сфери за допомогою аудиту. Можна виділити три напрямки фінансового контролю: контроль при складанні і виконанні державного та місцевих бюджетів; внутрішній фінансовий контроль підприємств та їх взаємовідносин з іншими підприємствами; контроль кредитуванням підприємств і організацій через комерційний та державний кредити банків. Всі види контролю взаємно пов’язані і мають спільну основу та спрямованість. Разом з тим кожний з них має свою особливість і специфіку, обумовлені сферою їх дії та поставленими завданнями.

Знання функцій фінансів дозволяє чітко відстежувати і використовувати позитивні процеси, що відбуваються в обігові капіталу та відтворенні виробництва, а також негативні явища, які стосуються виробництва і накопичення капіталу.

Розвинута система грошових відносин обумовлює необхідність існування різних гілок фінансової системи: фінансів підприємств усіх форм власності, державного і місцевого бюджетів та позабюджетних фондів. Перехід до ринкових відносин започаткував зміну фінансових відносин, які грунтувалися на принципах державного планування і централізованого керівництва з боку бюджетної системи, державного соціального страхування, а через міністерства – всіх галузей і підприємств. Єдність фінансової системи раніше забезпечувалась завдяки дії принципу демократичного централізму та єдності центральних і місцевих органів влади, що продовжують діяти й сьогодні. Наприклад, усі фінансові органи підпорядковуються по вертикалі вищестоящому органу, а по горизонталі – місцевій Раді, тобто діє принцип подвійного підпорядкування, що забезпечує єдине керівництво всією роботою фінансових органів з боку міністерства фінансів згори донизу та єдину спрямованість їх діяльності. Так, місцеві фінансові органи повинні забезпечувати виконання місцевих бюджетів і контроль за підвідомчим господарством та за фінансово-господарською діяльністю підприємств даної Ради. Тобто міністерство фінансів проводить свою діяльність значною мірою за рахунок місцевих фінансових органів у частині мобілізації коштів у бюджет та періодично контролює виконання завдань.

Єдиною централізованою системою планування бюджету та його виконання є міністерство фінансів. Основною ланкою фінансової системи є бюджетна, яка організаційно залежить від форми державного устрою і, як правило, складається з двох ланок – державного і місцевих бюджетів. їх відношення будувалися на основі єдності бюджетної системи і фінансової політики держави. Відповідно визначалися й бюджетні права, віддані різним органам державної влади і державного управління, а також взаємні відносини, які виникали з використання цих прав. Кожна область, місто, район, селище, село в особі їх Рад мають свій бюджет, що був складовою частиною державного бюджету, а нині – зведеного бюджету держави.

Зміни в економіці, керівництві господарством держави і зміни у структурі і функціях державної влади та управління торкаються й бюджетної системи, змінюють співвідношення між різними ланками бюджетів, змінюючи при цьому їх обсяг і внутрішню структуру.

Структура бюджетної системи закріплюється Конституцією. В ній та в Законі про бюджетні права – окреслені права держави та місцевих органів влади і управління на затвердження своїх бюджетів, диференціювання доходів і видатків між різними ланками бюджетної системи, порядок їх складання, розгляду та затвердження.

Нові економічні відносини, які запроваджуються в Україні, потребують змін і в бюджетній системі. Щодо вирішення цієї проблеми існують різні підходи:

– зберегти, бюджетну систему і бюджетний устрій до виходу з економічної кризи, щоб мобілізувати використання фінансів в державі з метою подолання кризових явищ за рахунок розвитку пріоритетних напрямків виробництва і стабілізації національної валюти;

– при збереженні централізованої бюджетної системи надати право місцевим органам влади і управління розпоряджатися коштами, що надходять від комунальної власності підприємств через податки, регулюючи бюджети за рахунок загальнодержавних податків та доходів, а також надати самостійність місцевим бюджетам.

Розглядаючи питання збереження бюджетної системи та бюджетного устрою, слід зазначити, що за умов переходу до ринкової економіки в державі продовжують зберігатися затратні функції, які супроводжуються спадом виробництва, інфляційними процесами і зменшенням доходів. Нестача коштів на фінансування соціально-культурної сфери, будівництво, оборону та інші заходи у державному бюджеті поповнюється за рахунок централізованого розподілу коштів між ланками бюджетної системи, що, безперечно, є позитивним моментом. Негативним тут є те, що централізований порядок складання, розгляду, затвердження і виконання бюджетів, які входять до бюджетної системи України, породжує в органах влади і всіх ланках управління споживацьке ставлення до них і не стимулює їх діяльності на пошуки додаткових коштів у господарствах областей, міст і районів. Саме місцеві органи влади і управління повинні розробляти відповідні заходи щодо поліпшення економічного стану своїх сіл, селищ, районів, міст і областей та пошуків можливостей додаткового залучення коштів до їх бюджетів та підтримку діючих установ охорони здоров’я, освіти, культури та фінансування інших заходів, передбачених бюджетами. Адже якщо держава мобілізує кошти для фінансування пріоритетних напрямків економічного розвитку, то вона не зможе достатньо забезпечувати позики, субвенції і субсидії місцевим бюджетам, і ті змушені будуть скорочувати видатки саме за рахунок мережі установ культури, освіти, охорони здоров’я, що не може вважатись позитивним явищем.

Те, що реформування спонукає органи місцевої влади і управління до розробки невідкладних заходів щодо пошуку засобів для фінансування інфраструктури, є позитивним моментом, оскільки з державного бюджету місцевим органам влади та їх бюджетам виділяється мінімум допомоги.

Прийняття зведеного бюджету, до складу якого входять всі види бюджетів бюджетної системи, підлягає значним навантаженням на місцеві органи влади і управління, вимагає від них повної відповідальності за стан справ при виконанні бюджету. Позитивним у бюджеті є те, що бюджетна системи спиратиметься на економічно і юридично врегульовану сукупність Державного бюджету України, республіканського бюджету Автономної Республіки Крим, обласних, міських, районних, селищних та сільських бюджетів, тобто при цьому передбачається повна самостійність місцевих бюджетів і всіх його ланок, обумовлена наявністю власних та закріплених доходних джерел і правом визначення напрямків їх використання. Негативним моментом є те, що в умовах постійного скорочення виробництва і доходів повна самостійність місцевих Рад при формуванні бюджетів ще більше поглиблює кризові явища в економіці регіонів.

Як бачимо, бюджет – це форма планомірного накопичення і використання коштів для забезпечення функцій, які здійснюють органи державної впади, регіонального та місцевого самоврядування. Планомірне накопичення коштів відбувається у галузях виробництва, а тому підприємства всіх форм власності є ведучою ланкою у створенні фінансів держави: їх фінанси опосередковують грошові відносини, що виникають при створенні і використані грошових доходів для формування основних і обігових фондів, розрахунків з державою через систему податків та обслуговування обігу коштів підприємств і зміну форм вартості у процесі цього кругообороту. Якщо фінанси підприємств обслуговують процес виробництва валового продукту, його розподіл всередині підприємств і нагромадження капіталу для розширеного відтворення та розрахунків з державою через податкову систему, то загальнодержавні фінанси використовуються для розподілу і перерозподілу з метою задоволення потреб загальнодержавного споживання через державний та місцеві бюджети.

Таким чином, фінансову систему України представляють фінанси підприємств усіх форм власності, відрахування до бюджету та різні фонди і державний та місцевий бюджети.

Розглядаючи фінанси як сукупність економічних відносин, пов’язаних зі створенням, розподілом і використанням коштів, слід торкнутися питання про “фінансове становище” підприємства, про наявність ресурсів та раціональне їх використання, яке визначається відносними показниками фінансової діяльності. Під фінансами підприємства ми розуміємо забезпеченість підприємства власними та позиковими коштами, а також ефективність їх використання при економічних відносинах, що склалися. З цієї точки зору, фінансова стратегія буде розглядатися як направленість дій підприємства по перерозподілу коштів, які надходять у його розпорядження.

Економічні відносини, які складаються у процесі виробництва, припускають наявність зв’язків підприємства з багатьма фінансовими інститутами. Актуальною стає проблема оцінки фінансового становища наявних та потенційних партнерів – промислових підприємств. Рішенням даної проблеми нині займаються в Україні банки, які мають для цього власні специфічні методичні розробки і оцінюють фінансовий стан своїх клієнтів з метою зниження ризику непогашення кредиту. У зв’язку з цим багато підприємств втрачають можливість отримання кредиту. Подальша їх фінансова стратегія полягає у прагненні створити додаткові виробничі запаси, що, в свою чергу, призводить до диспропорцій у складі коштів підприємства та джерел їх надходження. У багатьох випадках результатом такої фінансової політики є невиправдане скорочення виробництва.

Фінансове становище підприємства розглядається як результат впливу внутрішніх і зовнішніх факторів на їх фінансову систему. Мета розвитку такої системи – оптимальний перерозподіл фінансових ресурсів для забезпечення безперебійності виробничого процесу та можливості розширеного відтворення. Пропонується оцінку фінансового становища підприємства проводити за чотирма напрямками: фінансовою стійкістю, платоспроможністю, ефективністю діяльності та економічним потенціалом. Фінансова стійкість підприємства припускає таку організацію фінансового обігу, при якій можливі вимушені зміни в перерозподілі коштів мало впливають на фінансову стратегію підприємства. Платоспроможність підприємства визначає його можливості швидко і вчасно розраховуватись зі своїми борговими зобов’язаннями, не допускаючи невиправданих дебіторської та кредиторської заборгованостей. Ефективність діяльності підприємства полягає в отриманні максимального результату від діяльності господарюючого суб’єкта при найповнішому використанні його фінансових ресурсів. Економічний потенціал характеризує стабільність роботи підприємства, здатність до розширеного виробництва та найраціональніше використання коштів.

Розглядаючи прибуток як найважливіший показник діяльності господарюючого суб’єкта, ми виходимо з припущення, що саме величина прибутку, в першу чергу, впливає на організацію фінансових потоків на підприємстві. Обсяг реалізованої продукції, а звідси й величина прибутку значною мірою залежать від складу і структури коштів підприємства та їх джерел. У свою чергу величина отриманого прибутку чинить зворотний вплив на процеси його формування. З цієї точки зору ми розглядаємо підприємство як замкнену фінансову систему зі зворотним зв’язком. Для аналізу такої системи необхідно розімкнути зв’язки, тобто вилучити один або кілька факторів впливу. Виключення замикаючих ланок, на наш погляд, – необхідний акт, оскільки при цьому усуваються дублюючі показники. У даній монографії розглядаються фактори, що найбільше впливають на фінансове становище підприємства: оборотні активи, а в їх складі – запаси товарно-матеріальних цінностей та дебіторська заборгованість, джерела власних коштів, кредиторська заборгованість за короткостроковими зобов’язаннями, обсяг реалізованої продукції і отриманий прибуток від її реалізації.

Фінансова політика підприємства в умовах господарської самостійності має виходити з розробки власної фінансової стратегії, якій підпорядковується подальше прийняття рішень.

В усіх країнах кредит виступає системою грошових відносин, зв’язаних з тимчасовим перерозподілом частини вільних коштів підприємств, організацій і населення, як правило, у формі банківського кредиту. А банківський кредит є джерелом додаткових ресурсів підприємств усіх форм власності, який використовується для відновлення основних фондів і їх розширення, формування оборотних фондів і фондів обігу.

Для забезпечення постійного виробництва і його відтворення в дедалі більших розмірах і забезпечення постійного кругообороту капіталу підприємств необхідно мати резерв коштів, який використовується для проведення розрахунків по заробітній платі, оплаті за матеріали, сировину тощо. Якщо підприємство не має резерву коштів, то воно позичає гроші в кредит. Кредит виступає як прискорювач процесу відтворення виробництва, оборотності коштів, як регулятор грошового обігу, замінює готівку в обігу через безготівкові розрахунки та як забезпечувач раціонального використання грошових резервів. Кредитні відносини здійснюються в основному через банки, які своєю появою зобов’язані розвиткові торгівлі і появі торгівців грошима.

Банки – це установи, спеціальною функцією яких є посередництво в кредиті, оскільки, з одного боку, вони мобілізують і концентрують вільні грошові кошти, а з другого, направляють їх через кредит в різні галузі господарства. Але функція банків полягає не тільки в посередництві, але й в тому, що доходи підприємств і збереження населення, накопичуючись, становлять кредитні ресурси, які направляються потім у формі кредитів на відтворення виробництва і поповнення обігових коштів.

Зберігаючи кошти підприємств і населення, банки виконують операції щодо збереження їх коштів, по проведенню за дорученням клієнтів платежів, здійсненню обліку, тобто проводять касові операції. Вони є найдавнішими і найпоширенішими кредитними установами, які виконують для своїх клієнтів операції по веденню депозитних рахунків, безготівковому перерахуванню коштів.

Збереженню заощаджень, видачі кредитів тощо. І саме тому банки відігравали і відіграють велику роль у розвитку економіки держав через проведення монітарної та кредитної політики.

Кредитна політика – це система кредитних заходів, націлених на забезпечення економічних інтересів держави. Цими засобами, як правило, є різні полегшення при наданні кредитів. Методами проведення кредитної політики є підвищення або зниження облікових ставок, обмеження розмірів кредитів, регулювання кредитних лімітів по біржових операціях з цінними паперами та збільшення чи зменшення частки споживаючого кредиту.

З розвитком фондової біржі і випуском державою цінних паперів в Україні розвивається купівля і продаж банками цінних паперів, що в одному випадку скорочує кредитні ресурси банків, а в іншому – збільшує їх.

Сукупність кредитних відносин, форм і методів кредиту та система кредитних установ держави становлять кредитну систему. У ринковій економіці кредитна система відтворює кредитні відносини, які виникають у зв’язку з перебігом тимчасово вільних коштів від банків (продавців) до підприємств, організацій, населення (покупців) на умовах повернення з обов’язковою виплатою відповідних відсотків за їх використання. В операціях купівлі – продажу кредитних ресурсів банки виконують подвійну роль. З одного боку, вони купують тимчасово вільні кошти, тобто проводять пасивні операції, а з другого, – продають їх, тобто виконують активні операції.

Виконання активних операцій банками, або ж продаж кредитних ресурсів відбувається з дотриманням чітких принципів: забезпечення і платності кредиту, строковості та цільового його характеру. Банки у своїй діяльності виконують такі операції:

– залучають і розміщують грошові вклади та кредити;

– здійснюють розрахунки за дорученням клієнтів, банків – кореспондентів та їх касове обслуговування;

– проводять рахунки клієнтів і банків – кореспондентів;

– фінансують капітальні вкладення за дорученням власників або розпорядників інвестиційних центрів і фондів;

– випускають платіжні документи і цінні папери;

– купують, продають і зберігають платіжні документи, цінні папери та проводять операції з ними;

– видають поручительства, гарантії та інші зобов’язання за третіх осіб, що передбачають їх виконання у грошовій формі;

– купують в організацій і громадян та продають іноземну валюту готівкою і валюту, що знаходиться на рахунках і вкладах;

– залучають і розміщують дорогоцінні метали на рахунки і вклади та виконують інші операції з цими цінностями відповідно до міжнародної банківської практики тощо.

Життя народу, його економічний, матеріальний і культурний добробут завжди розглядалися як найголовніший критерій правомірності тих чи інших суспільних перетворень. Ось чому одним з основоположних і дуже важливих напрямків стратегії реформи є такий порядок речей, який передусім викликає до життя хоча б трохи помітні поліпшення у становищі народних мас. Але суть питання не тільки в цьому. Постійне зниження частки споживання в суспільному продукті загрожує підірвати і поховати весь процес трансформування суспільних відносин у напрямку утвердження розвинутої ринкової економіки. Необхідно пам’ятати про макроекономічну залежність між виробництвом і особистим споживанням, відповідно до якої виробництво є первинним по відношенню до особистого споживання і якоюсь мірою незалежним від нього, однак ця незалежність обмежена. Врешті-решт, особисте споживання визначає розвиток виробництва: якщо процес суспільного виробництва не супроводжується зростанням особистого споживання, то за певними межами припиняється і сам цей процес. Якщо в даному зв’язку розглядати питання про падіння обсягів суспільного виробництва, то слід підкреслити, що це значною мірою зумовлено скороченням внутрішнього ринку, а воно, в свою чергу, визначається злиденним становищем переважної маси споживачів внаслідок зниження заробітної плати, незадовільного або невеликого, з точки зору умов життя, розміру пенсійного забезпечення та інших, особистих доходів населення.


1 Звезда2 Звезды3 Звезды4 Звезды5 Звезд (No Ratings Yet)
Loading...


Розбір числівник.
Ви зараз читаєте: Економіка перехідного періоду