Етнополітнчні конфлікти (динаміка і типологія)



Політологічний словник

Етнополітнчні конфлікти (динаміка і типологія) – для будь-якого Е. к. характерна стадіальна динаміка розвитку. Перша, передконфліктна стадія (виникнення гострих суперечностей) є латентною (прихованою) і має дві фази. Початкова фаза супроводжується нагромадженням невдоволення через глибокі розбіжності інтересів, цінностей етносуб’єктів конфліктної ситуації. Вона характеризується такими основними рисами: 1) зростання егоцентризму (крайня форма індивідуалізму та егоїзму); 2) посилення функціонування в суспільстві

негативних стереотипів та приписування людям інших національностей невластивих їм рис та вчинків; 3) зниження соціальної та етнічної толерантності; 4) наростання соціальної напруженості, агресивності; 5) небажання пошуків компромісних рішень конфліктної ситуації. Друга фаза починається з інциденту, коли одна із сторін починає діяти, зачіпаючи інтереси іншої сторони. На цій фазі формується психологічна готовність конфліктуючих сторін до боротьби. Наступна конфліктна стадія визначається зміною первинного суперництва відкритим протиборством конфліктуючих сторін, лінія поведінки яких може бути такою: досягнення
своїх цілей за рахунок іншої сторони, що зазвичай доводить конфлікт до кризової ситуації (війни, революції, партизанські війни, тероризм); внаслідок взаємних поступок відбувається зниження рівня напруженості, переведення конфліктної ситуації в більш приховану форму; пошук шляхів повного розв’язання конфлікту.

Третя стадія – врегулювання етноконфліктної ситуації. Вона характеризується тим, що на ній, по-перше, відбувається зміна об’єктивної і суб’єктивної ситуації і здійснюється пошук компромісу, при якому перебудовується свідомість – образ ворога перетворюється на “образ партнера”, а психологічна установка до боротьби – на орієнтацію до співпраці. По-друге, на цій стадії досягається консенсус, тобто взаємна згода щодо припинення конфлікту. Етнополітичні конфлікти проявляються у різних формах: міжетнічна напруженість, протистояння, конфронтація, національно-визвольний рух, міжнаціональна криза, воєнна конфронтація і протиборство.

За характером дії конфліктуючих сторін Е. к. можна класифікувати як ненасильницькі і насильницькі. До ненасильницьких форм належать мітинги, демонстрації, пікети, акції громадянської непокори, голодування, прийняття інституціональних рішень. В останніх конфліктах, коли у суперечність заходять норми конституції, законодавства, які реалізують інтереси конфліктуючих сторін, головними дійовими особами є владні структури, політичні партії й об’єднання, громадські рухи. Насильницькі конфлікти відбуваються у вигляді відкритих зіткнень за участю регулярних військ, а також бойових дій озброєних ополченців, що нерідко супроводжуються жертвами. Етнополітичні конфлікти можна класифікувати за основними цілями та змістом вимог, які висувають конфліктуючі сторони. Таку типологію конфліктів запропонувала в 1992-1993 рр. російська дослідниця Л. Дробижева. Грунтуючись на аналізі досвіду кінця 80-х – початку 90-х років, вона вирізняє такі типи конфліктів. Перший тип – статусні інституціональні конфлікти в союзних республіках, які переросли у боротьбу за незалежність. У процесі розвитку національних рухів в Естонії, Литві, Латвії, Вірменії, Україні, Грузії, Молдові етнонаціональні вимоги перетворились у вимоги державної незалежності. Основною формою конфліктів цього типу була інституціональна. Другий тип конфліктів – статусні конфлікти в союзних й автономних областях, які виникли в результаті боротьби за підвищення статусу республіки або його отримання. Це характерно для частини колишніх союзних республік, що бажали конфедеративного рівня відносин. Наприклад, про це заявляло керівництво Казахстану, а також окремих колишніх автономій, які прагнули піднятися до рівня союзних республік, зокрема Татарстану. Конфлікт завершився підписанням Договору міждержавними органами Російської Федерації і державними органами Татарстану, який містить елементи як федеративних, так і конфедеративних відносин. До цього типу конфліктів Л. Дробижева зараховує етнонаціональні рухи за створення власних національних утворень, наприклад, інгушів у Чечено-Інгушетії, ногайців і лезгинів у Дагестані, балкарців у Кабардино-Балкарії. Автономістські вимоги висувались елітою Башкортостану, Туви, таджиками Узбекистану, узбеками Киргизстану, киргизами Горного Ба – дахшану в Узбекистані. Третій тип конфліктів – етнотериторіальні. Четвертий тип – конфлікти міжтрупові (міжобщинні). До цього типу можна зарахувати конфлікти, які були в Якутії (1986 р.), в Туві (1990 р.), а також російсько-естонський в Естонії, російсько-латиський у Латвії, російсько-молдавський у Молдавії. Масові міжгрупові насильницькі зіткнення спостерігалися в Азербайджані, Вірменії, Киргизстані, Узбекистані.

Російські політологи Е. Паїн і А. Попов пропонують іншу типологізацію конфліктів. По-перше, це конфлікти стереотипів, тобто та стадія конфлікту, коли етнічні групи ще чітко не усвідомили причин суперечностей, але щодо опонента створюють негативний образ “недружелюбного сусіда” “небажаної групи”. По-друге, це “конфлікти ідей”, характерною рисою яких є висунення тих чи інших претензій. По-третє, це конфлікти дії, до яких вчені зараховують мітинги, демонстрації, пікети, прийняття інституціональних рішень, аж до відкритих зіткнень.

Класифікують етнополітичні конфлікти за особливостями суб’єктів супротивних сторін. У цьому разі вирізняють конфлікти між етнічною групою і державою (Абхазія і Нагарний Карабах до створення самопроголошених держав) і конфлікти між етнічними групами (погроми турків-месхетинців у Фергані, конфлікт між киргизами і узбеками в Ошській області).

Можна поділити етнополітичні конфлікти за сферами проявів та причинами виникнення: етнотериторіальні, етноекономічні, етноісторичні, етнокультурні, етноюридичні, етнопсихологічні, ентноідеологічні.

Науковці всі етнополітичні конфлікти на пострадянському просторі поділяють на такі основні типи: територіальні конфлікти, нерідко тісно пов’язані із возз’єднанням роздрібнених етносів, джерелом яких виступають внутрішньополітичні, здебільшого і озброєні зіткнення між урядом і національно-визвольним рухом або сепаратистським угрупованням, що має військово-політичну підтримку сусідньої держави (Нагарний Карабах, Південна Осетія, північно-східні регіони Казахстану, Південний Дагестан та ін.); конфлікти, породжені прагненням етнічної меншості реалізувати право на самовизначення у формі створення незалежного державного утворення (Абхазія, Придністров’я); конфлікти, пов’язані з відновлен ням територіальних прав депортованих народів (між осетинами та інгушами за Пригорний район, кримськими татарами й іншими етнічними групами Криму); конфлікти, в основі яких лежать претензії тієї чи іншої держави на частину території сусідньої держави; конфлікти, джерелами яких є наслідки довільних територіальних змін, здійснених у радянський період (проблеми Криму, територіальні врегулювання у Закавказзі і Середній Азії); конфлікти, породжені багаторічним перебуванням депортованих народів на території інших республік (турки-месхетинці в Узбекистані, чеченці в Казахстані та ін.); конфлікти, пов’язані з абсолютизацією і протиставленням принципів права народів на самовизначення і територіальною цілісністю держав, з прагненням легітимізації соціально-політичного верховенства “корінної” (“титульної”) нації певної держави або національно-державного утворення над іншими народами; конфлікти, в яких за лінгвістичними дискусіями (про державну мову) нерідко приховуються глибокі суперечності між різними національними групами.

Дробижева Л. М. Этнополитические конфликты. Причины и типология (конец 80-х – начало 90-х гг.) // Россия сегодня. Трудные поиски свободы. – М., 1993; Политология: Учеб. пособие для техн. и-тов / Под ред. М. А. Василика. – СПб., 2000.

О. Антонюк


1 Звезда2 Звезды3 Звезды4 Звезды5 Звезд (No Ratings Yet)
Loading...


Множення і ділення іменованих чисел.
Ви зараз читаєте: Етнополітнчні конфлікти (динаміка і типологія)