Філософія людини



Філософія людини – проблеми пізнання сутності людини (в т. ч. як основної продуктивної сили), її місця в суспільстві, у процесі взаємодії з природою. Найвидатнішим філософом, який першим порушив проблему сутності людини в античній філософії, був Сократ. Він вважав, що людина є вільною лише тією мірою, якою пізнає себе, свої сили і здібності, а також здатна зробити правильний вибір на основі здобутих нею знань і досвіду. Він також стверджував, що основними етичними поняттями є добро і зло, а той, хто помиляється у виборі цих сторін, чинить це через

недостатність знань. Крім того, прагнення до зла означає шлях до нещастя; жодна людина, яка розуміє суть добра, не чинитиме погано. Водночас жодне знання не можна вважати моральним, а отже, істинним, якщо з нього випливає поганий вчинок людини, а тому наука і мораль не повинні суперечити одна одній. Арістотель вважав, що хоч природа і дає можливість людині стати доброчинною, але доброчинність формується і здійснюється лише в діяльності. Французький мислитель Ж.-Ж. Руссо вважав, що в далекому минулому всі люди були рівними, а пізніше в економічній сфері перехід від природного стану рівності до нерівності був зумовлений
приватною власністю. Крім того, у природному стані між людьми панували дружба і гармонія, а в сучасну йому епоху виникла цивілізація нерівності. Найважливішою ідеєю І. Канта щодо людини є твердження про те, що будь-яка особистість є самоціллю і не може розглядатися як засіб досягнення жодних завдань, навіть якщо вони стосуються загального блага. Тваринний інстинкт прагнення людини до насолоди стримує моральна і культурна вузда. З права людини Кант виводив приватну власність, але цю тезу заперечував М. І. Туган-Барановський, який вважав особистість верховною метою в собі, а приватну власність – причиною всіх бід. Найважливішими висновками вчення Гегеля про людину є те, що в основі життя індивіда, сім’ї та всього громадянського суспільства лежать насамперед економічні потреби, що лише шляхом сукупної праці людей виникає економічна система й адекватні їй відносини, які, своєю чергою, лежать в основі соціальної диференціації людей, що народ (нація як така) без державного устрою не має історії, а людина в державі отримує свою об’єктивність (звільнення від суб’єктивності). Ідеалом К. Маркса була вільна індивідуальність, яка є найсуттєвішою якістю людини і новим етапом людської свободи, що виступає основним елементом життєдіяльності людини, найвищою її цінністю. Тому всі інші форми життєдіяльності людини втрачають свою цінність без свободи, яка необхідна людині для утвердження всіх інших її сутнісних сил, а отже, є головною метою людського буття. Особливо важливу роль у розвитку людини відіграла праця, тому сутність людини К. Маркс пов’язував передусім з природною стороною людини у процесі праці. Так, характеризуючи роль природи у самому процесі праці, тобто в процесі техніко-економічного поєднання особистісного і речового факторів виробництва, К. Маркс писав, що “людина у процесі виробництва може діяти лише так, як діє сама природа, тобто може змінювати тільки форми речовин”. Сили природи при цьому як агент процесу виробництва привласнюються тільки завдяки машинам. Характеризуючи роль природи у налагодженні економічних зв’язків і відносин між людьми, Маркс зазначав, що “людська сутність природи існує тільки для суспільної людини, бо тільки в суспільстві природа є для людини ланкою, яка зв’язує людину з людиною…”; тільки в суспільстві природне буття людини стає для неї людським буттям і природа стає для останнього людиною. Водночас К. Маркс визначав людину як суто соціальну істоту, яка є сукупністю всіх суспільних відносин. Видатний український філософ Г. С. Сковорода виділяв у людині внутрішню (духовну) і зовнішню (матеріальну) природу, вбачаючи сутність людини в єдності цих сторін. Справжнє щастя людини, вважав Г. Сковорода, можливе лише за умови праці, що покладається з урахуванням природного нахилу, тобто у “сродній праці”. У своїй теорії ноосфери видатний український учений сучасності В. Вернадський розглядав діяльність людини як закономірний етап еволюції біосфери, він доводив, що в найвищій формі руху – соціальний – відбувається формування суспільної людини і суспільної культури. Така людина повинна органічно поєднувати приватні інтереси з колективними, суспільними та загальнопланетарними, а її праця як найвища цінність має бути розумною, вільною і добровільною (див. Вернадський В. І.). Отже, найважливішими елементами діалектичного методу дослідження людини перелічені філософи вважають: принцип суперечності (Сократ, Арістотель, Ж.-Ж. Руссо, Кант, Гегель, К. Маркс); принципи розвитку та історизму (Арістотель, Гегель, Кант, К. Маркс); наявність економічного аспекту, зокрема процесу праці як проміжної ланки між біологічною та соціальною сутністю людини (Гегель і К. Маркс); кількісно-якісні зміни, нижчі та вищі форми розвитку людини (Гегель і К. Маркс); зокрема, роль суспільних, у т. ч. економічних, відносин (акцентування на важливій ролі потреб), громадянського суспільства і держави. Для більш чіткого наукового обгрунтування сутності людини в контексті сучасності слід використати методологію короткого, розгорненого і повного визначень. У короткому визначенні розкривається глибинна, внутрішня сутність з використанням принципу суперечності (поділу суперечності на дві найважливіші протилежні сторони); у розгорненому, системному, визначенні сутність розглядається як цілісна єдність основних якісних сторін людини, які є найважливішими характеристиками кожної з таких сторін суперечності, при цьому слід врахувати проміжну ланку між протилежними сторонами; в повному – системна сутність людини доповнюється додатковими протилежними аспектами в одній зі сторін і найхарактернішими властивостями окремих якостей людини як цілісності з включенням окремих протилежних проміжних ланок. Крім того, повне визначення може збагачуватися з урахуванням найбільших досягнень інших гуманітарних наук і конкретизуватися у визначеннях людини в різних суспільно-економічних формаціях. З урахуванням викладеного внутрішня сутність людини (найкоротше визначення) є такою: це соціобіологічна істота, в якій діалектично поєднуються соціальна і природна сторони, причому з розвитком людства від нижчих раціональних форм до вищих у процесі взаємодії цих суперечливих сторін поступово зміцнюється соціальна сторона. Системна сутність людини полягає у діалектичному поєднанні соціального і природного (в контексті діяння закону заперечення), що розгортається в суперечливій взаємодії рівності і нерівності, добра і зла, духовного і матеріального, антагонізм між якими можна подолати за допомогою встановлення реалізованої свободи, всебічного задоволення економічних потреб і розвиненого громадянського суспільства. Повне визначення сутності людини: це розвинена соціоприродна істота, між ними існує діалектична єдність, що розгортається у взаємодії рівності і нерівності, суперечність між якими вирішується у досконалому громадянському суспільстві (його сутнісною якістю виступає розвинена вільна індивідуальність), при цьому найважливішими аспектами соціальної сторони людини є суспільна справедливість, доброчинність, висока мораль і культура, наукова і творча праця та духовне виробництво. На підставі викладеного можна сформулювати такий закон розвитку людини в цілому: це внутрішньо необхідні, сталі і суттєві зв’язки між потребами та інтересами людини, з одного боку, та їх задоволенням, з іншого, внаслідок яких (зв’язків) протягом існування людської цивілізації в соціально-біологічній сутності людини поступово відносно зростає соціальна сторона і формується всебічно розвинена особистість, соціальна людина. У межах цього закону можна виділити закон зростання потреб, закон розвитку людини економічної, закон розвитку людини соціальної та ін. Водночас закони розвитку людини зазнають істотної модифікації в межах окремих суспільно-економічних формацій і діють лише щодо окремих класів. Так, за рабовласницького ладу розвиток рабовласників відбувається внаслідок деградації класу рабів; у феодальному суспільстві клас феодалів розвивається внаслідок зубожіння селян-кріпаків; за умов капіталізму клас капіталістів розвивається внаслідок жорстокої експлуатації найманих працівників, що найбільшою мірою властиво для нижчої стадії цього способу виробництва. Цю залежність значною мірою обгрунтував К. Маркс загальним законом капіталістичного нагромадження, згідно з яким із збільшенням національного багатства, обсягу та інтенсивності зростання функціонуючого капіталу, отже, й абсолютної кількості пролетаріату та продуктивної сили його праці, зростає відносна промислова резервна армія праці, тобто існують постійне перенаселення (злидні якого прямо пропорційні “мукам праці” (термін К. Маркса) активної робітничої армії) та офіційний пауперизм. Цей закон в означених К. Марксом формах діяв за його життя. Сутність цього закону підтверджували деякі авторитетні західні економісти навіть щодо періоду другої половини XX ст. в розвинених країнах.


1 Звезда2 Звезды3 Звезды4 Звезды5 Звезд (No Ratings Yet)
Loading...


Загальні хімічні властивості металів.
Ви зараз читаєте: Філософія людини