Кант (Kant) Іммануїл



Політологічний словник

Кант (Kant) Іммануїл (22.04.1724 – 12.02.1804) – німецький філософ, засновник німецької класичної філософії і політичної думки, теоретик агностицизму і апріоризму, непізнаних “речей у собі”, системи етики, стрижнем якої є апріорний моральний закон – категоричний імператив. Народився і прожив усе життя в Кюнігсберзі (нині Калінінград), де закінчив університет (1745 p.), а потім працював у ньому доцентом (1755 – 1770 рр.) і професором філософії (1770 – 1796 pp.). Соціальні та політологічні ідеї викладені у творах: “Критика

чистого розуму” (1781), “Критика практичного розуму” (1788), “Критика здатності судження” (1790), “Про основоположення метафізики звичаїв”, “Пролегомени”, “Ідеї загальної історії з космополітичної точки зору”, “Ідея всезагальної історії у всесвітньо-громадянському плані” (1784), “До вічного миру” (1795), “Метафізичні засади вчення про право” тощо.

К. виклав основи німецької школи суспільного договору, досліджував проблеми природних прав людини, правової держави, нормативізму, громадянського суспільства, свободи особистості, співвідношення свободи, права і моралі, взаємовпливу

моралі і держави, поділу влади, мистецтва політичного управління народом, питання зовнішньої політики.

Вихідний принцип соціально-політичної філософії К. – принцип свободи, що досліджується у двох аспектах – морально-етичному та філософсько-історичному. Людина, за К., – двоїста, суперечлива істота: поєднує в собі розум і чуттєвість. Як істота розумна вона мусить виконувати загальні моральні закони, як чуттєва – прагне до особистої мети і власного щастя. Як істота емпірична вона підпорядковується закону причинності і не може бути вільною. Як “річ у собі” людина цілковито вільна і діє згідно із законом свободи, моральним законом – категоричним імперативом, який виступає у Канта основним законом розуму і подається у трьох формах: 1) моральний закон вимагає діяти всупереч особистим нахилам, керуючись загальним і необхідним обов’язком; 2) людина є абсолютною цінністю і метою сама по собі, а не засобом для інших людей; 3) суспільство, яке складається з таких осіб, є “царством мети”, реалізація практичного, тобто морального розуму. Оскільки такій реалізації суперечать особисті інтереси, то потрібні духовні зусилля, щоб їх подолати. Наявність таких зусиль є ознакою наявності свободи волі як основної особливості людини.

Мислитель виводить правила категоричного імперативу: 1) “поводься лише згідно з такою максимою, керуючись якою ти водночас можеш побажати, щоб вона стала всезагальним законом”; 2) “поводься так, щоб ти завжди ставився до людства і у своїй особі, і в особі будь-якого іншого також як до мети і ніколи не стався до нього лише як до засобу”. Іншими словами, за К., людина може бути засобом тільки для досягнення власної мети, а сама по собі є абсолютною метою, втіленням гідності, чистої свободи волі, волі у собі і для себе, незалежно від походження, суспільного статусу, втіленням чеснот, тобто вічних моральних правил, які є загальноприйнятими і загальнообов’язковими для всіх часів і народів, багато з яких стають загальновизнаними законами.

К. вважав, що метою людства має бути розвиток і здійснення свободи громадян, рівності й справедливості, створення процвітаючого громадянського суспільства, тобто досягнення всезагального правового громадянського стану. Мету громадянського суспільства К. вбачає у щасті громадян, втіленні принципу самоцінності кожної особистості, а мету держави – в торжестві ідеї права і пріоритеті норм закону. Категоричний імператив вимагає, щоб держава стала виключно правовою організацією, де влада належить суверенному народу. Але, проголосивши принцип суверенітету, К. водночас зазначає, що він не є прибічником справді широкої демократії. На підтвердження своєї позиції він пропонує диференціювати всіх громадян на активних і пасивних (позбавлених виборчого права). До категорії останніх він зараховує тих, хто змушений здобувати собі засоби існування, лише виконуючи розпорядження інших, тобто соціальні низи.

За К., право не залежить від суспільних відносин і грунтується на природному всезагальному законі свободи, що постає як загальнообов’язковий для всіх моральний закон, який детермінується внутрішнім регулятором – моральним обов’язком. Керуючись ним, люди спрямовуватимуть свої дії в межах моральної поведінки. Якщо ж особа керується у своїх вчинках іншими мотивами або нормами, то такі дії вже будуть не моральними, а легальними, тобто підпорядкованими праву, яке поділяється на природне і позитивне, публічне і приватне. Найсуттєвіша відмінність права від моралі – примус, який застосовується державою для відновлення порушеної справедливості. Справжнє ж призначення права – надійно гарантувати моралі той соціальний простір, в якому б вона мала можливість себе нормально виявити, в якому можна було б без перешкод реалізовувати свободу індивіда. Саме в цьому полягає сутність кантівської ідеї про моральне підгрунтя права.

Суперечність обов’язку і схильності розв’язується, за К., у нескінченному прогресі. Але людина – скінченна істота, тому потрібна більша арена для здійснення свободи. Такою ареною є всесвітня історія як розвиток суспільства – “царства мети”. Історія сповнена суперечностей. Люди прагнуть до особистої мети, певного “плану природи”. К. розкриває основні риси механізму соціально-історичного розвитку. Соціальна історія має закономірний характер, її призначення – розвиток усіх задатків людини. Ці задатки всебічно розкриваються не в індивіді, бо час його життя короткий, а в роді, внаслідок передачі досвіду від покоління до покоління.

Своєрідність людини в розумі і діяльності, праці, а всі здобутки – “плоди її рук”. Завдяки праці утворюється поступальний хід історії. Засобом, яким здійснюється розвиток усіх задатків, є соціальний антагонізм, “недоброзичливе спілкування людей”, їхня схильність вступати в співробітництво, пов’язане з постійним опором, що загрожує суспільству роз’єднанням. Цей антагонізм притаманний природі людини: без спілкування людина не може розвинути здібності, але при цьому вона виходить з власних потреб, а не з потреб інших. Отже, здійснюється рух від грубості до культури – соціальної цінності людини. Для її розвитку потрібен особливий тип суспільства – правове громадянське суспільство, де можна поєднати власну свободу зі свободою всіх людей. Таке суспільство передбачає правові відносини і між усіма державами, ідея громадянства поширюється К. на все людство. Основна риса ідеального ладу – унеможливлення війн, гостинність, вічний мир між народами. Внутрішніми умовами К. вважав республіканський устрій у кожній державі, свободу і рівність, загальнообов’язковість законів, а не примх окремих осіб. Зовнішня умова – федералізм держав, вільних та рівноправних. Соціально-історичні ідеї К. зберігають свою теоретичну і практичну актуальність і в умовах сьогодення.

Форми політичного правління К. поділяє на деспотичні, автократичні, аристократичні, демократичні й республіканські, віддаючи перевагу автократії у вигляді абсолютної монархії за наявності “короля з великим злетом душі, котрий вміє загнуздати себе справедливістю”. Демократія для мислителя – “дуже складна” форма політичного правління. Перехід від абсолютної до конституційної монархії бажаний, але виключно за умов мирного реформування і дарування народу Основного закону самим монархом.

Мислитель вважав, що поділ влади на законодавчу, виконавчу і судову повинен здійснюватись за принципом взаємопідтримки і координації владних гілок, а не за принципами стримувань і противаг. Мирне реформування має здійснювати не законодавча, а виконавча влада. Найголовніший обов’язок державної влади, за К., полягає в охороні приватної власності громадян.

К. розумів, що процес історичного розвитку призводить до необхідності змінювати політико – юридичні інститути. Але здійснювати такі зміни, на його думку, потрібно не поспішаючи, повільними реформами зверху, унеможливлюючи збройну боротьбу, яка небезпечна для народу і країни тим, що може призвести до хаосу анархії і злочинів. Канта з повним правом можна вважати одним із ранніх і типових ідеологів соціального реформізму.

У сфері міжнародної політики К. обгрунтовував принципи недоторканності кордонів, територіальної цілісності, невтручання у внутрішні справи інших держав, правомірності виключно оборонних війн, недопустимості застосування жорстоких засобів ведення бойових дій, гуманного поводження з військовополоненими, шпигунства, таємних вбивств, пограбування мирного населення тощо. Мислитель, виходячи з права народів на “вічний мир”, висував ідеї нейтралітету, обгрунтовував право коаліцій, право гарантій у міжнародних відносинах, підтримував міжнародний розвиток торговельних і культурних зв’язків.

К. висуває проект встановлення “вічного миру”. Але досягти його можна лише у віддаленому майбутньому за умови створення федерації самостійних рівноправних держав, побудованих за республіканським типом. На переконання філософа, створення такого космополітичного союзу врешті-решт неминуче. Запорукою цього мають слугувати просвітництво і виховання народів, розсудливість і добра воля правителів, а також економічні, комерційні, культурні й духовні потреби націй.

Асмус В. Ф. Иммануил Кант. – М., 1973, Баскин Ю. Я. Кант. – М., 1984; Гулыга А. В. Кант. – М., 1977; Длугач Т. Б. И. Кант: от ранних произведений к “Критике чистого разума”. – М., 1990; Антология мировой политической мысли: В 5 т. – М., 1991; История политических и правових учений / Под. ред. В. С. Нерсесянца. – М., 1996; Философский энциклопедический словарь / Редкол.: С. С. Аверинцев, Э. А. Араб-Оглы, Л. Ф. Ильичев и др. – 2-е изд. – М., 1989; Філософія політики: Короткий енциклопедичний словник / Авт.-упоряд.: В. П. Андрущенко та ін. – К., 2002;

Г. Калінічева


1 Звезда2 Звезды3 Звезды4 Звезды5 Звезд (No Ratings Yet)
Loading...


Натрій та його сполуки.
Ви зараз читаєте: Кант (Kant) Іммануїл