Комунікативне спрямування у навчанні української мови



1.6. Комунікативне спрямування у навчанні української мови

Проблема комунікативного аспекту в навчанні рідної мови не нова. Вона тісно пов’язана з практичною спрямованістю, на яку орієнтують концепції мовної освіти, чинні програми з української мови. Вважається, що учні можуть засвоїти рідну мову як систему на основі засвоєння словникового складу, фонетичної і граматичної системи тощо. Набуті знання вони зможуть використовувати для спілкування. Однак : на практиці часто маємо протилежні наслідки: знаючи лінгвістичну теорію, діти не

набули комунікативних умінь і практичне володіння мовою залишається па низькому рівні, зводиться до примітивного повсякденного спілкування чи повної відмови від нього через використання російської мови або суржика двох мов. Як змінити ситуацію, щоб практична спрямованість у навчанні рідної мови забезпечила формування мовної особистості – людини, яка вільно і легко висловлюється з будь-яких питань, виявляючи високий рівень мовної культури, дбаючи про якості свого мовлення?

Відповідь на це треба шукати в методиці навчання рідної мови. Практична спрямованість її вивчення передбачає не лише кількісні переваги

практики над лінгвістичною теорією, а насамперед навчання діяльності спілкування, створення таких умов па уроці, які б сприяли бажанню дітей висловлюватися, взаємодіяти із співрозмовником (слухачем, читачем), впливати на нього. Треба створити умови ця свідомо-практичної мовленнєвої діяльності і залучити до неї учнів, мовленнєва практика яких повинна грунтуватися не тільки на мовній системі, а на діяльності

Спілкування. Навчання рідної (державної) мови повинно відповідати “сучасним суспільним і особистим потребам мовленнєвого розвитку учнів.”

Однак у практиці роботи вчителів переважає вивчення мови, а діяльність спілкування займає другорядне місце. Так, наприклад, після вивчення граматичної теми “Речення з однорідними членами” учитель пропонує завдання: складіть невеликий твір-опис “На березі Дніпра”, вживаючи однорідні члени речення.

Учні складають твір-опис, виходячи не з потреби описати місцевість, висловити своє сприймання рідної природи, аз граматичного завдання. Звичайно, такі вправи забезпечують лише засвоєння фактів української мови, але, як свідчить практика, навчитися якісно спілкуватися діти не можуть. Використання самих лише тренувальних вправ знижує пізнавальну активність дітей, їх інтерес до предмета. Навчання рідної мови, як бачимо, потребує комунікативного спрямування, щоб діти, займаючись навчально-мовленнєвою практикою з метою теоретичного і практичного засвоєння мови, тобто засобів спілкування, навчалися використовувати ці засоби для спілкування, для побудови усних і писемних висловлювань у певному стилі, враховуючи обставини мовлення. Виникає потреба в навчанні рідної мови, особливо формуванні мовленнєвих умінь і навичок, іти від мовлення, від комунікативних завдань, текстів. Цьому треба підпорядковувати й роботу над зв’язним мовленням учнів. Отже, для методики рідної мови актуальним є мовленнєве спілкування, що розглядається як процес впливу на співрозмовника, здійснюваного в формі мовлення. Змістовий бік цього впливу – ретельно відібрані і певним чином організовані думки (висловлювання, або продукт мовлення), а формальний бік – мовне оформлення цих думок. Останнє залежить значною мірою від специфіки впливу і від співрозмовника (адресата мовлення).

Для розуміння суті спілкування як поняття необхідно дати відповіді на такі три питання: чому я вступаю в спілкування? З ким я спілкуюся? Як я буду спілкуватися? Відповідь на перше питання розкриває причину потреби у спілкуванні:

– проінформувати співрозмовника, читача, висловити своє ставлення до цього; ” щось довести слухачеві, співрозмовникові, читачеві, у чомусь їх переконати;

– з’ясувати ставлення іншої людини – автора письмового тексту чи співрозмовника – до певних питань, проблем тощо.

Ці потреби, або цільові настанови, спричинені самим життям, і тому вони екстралінгвістичні (позамовні).

Розкриваючи зміст другого питання, відзначимо, що вибір адресата спілкування залежить від мовця. Саме він визначає, ким має бути його співрозмовник – конкретна людина – носій певної ролі чи група людей, до яких може звернутися мовець в усні й або писемній формі. Дітей треба учити спілкуватися з різними адресатами, а не тільки з учителями. Адже їх спілкування з учителем зводиться, як правило, до лінгвістичної мети навчання, реальне ж спілкування має позамовну мету – життєву ситуацію. Відповідь на третє питання: як я буду (повинен) спілкуватися з адресатом

Мовлення? – містить кілька аргументів. По-перше, це залежить від того, хто є співрозмовником (окрема людина – батько, брат, учитель, однокласник, група людей – класні збори, урок). По-друге, мовець обов’язково мусить урахувати мету спілкування. Відповідно до мети висловлювання будується його зміст і форма. Як бачимо, у спілкуванні необхідно враховувати адресата мовлення. Чому? Основна мета спілкування – вплив на слухача, співрозмовника, читача. Щоб впливати на співрозмовника, треба вступати з ним у контакт, тобто взаємодіяти. Вилив одного співрозмовника на іншого (інших) є складовою часткою їх взаємодії. Спілкування включає відповідні цільові настанови, які визначає для себе кожний мовець, розпочинаючи мовленнєвий акт. Структуру поняття “спілкування” можна показати такою схемою:

Комунікативне спрямування у навчанні української мови

Для того, щоб навчити дітей мовленнєвої взаємодії з різними адресатами, треба чітко уявляти, що є цікавим, цінним для різних вікових груп, міських і сільських дітей тощо. Адже відомо, що вони можуть виразити своє ставлення насамперед до того, що їх цікавить. Абстрактні теми бесід, що не мають прямого стосунку до дитини, не містять проблемних ситуацій, виконання вправ, що складаються з окремих речень, не сприяють формуванню умінь спілкуватися. Учні будуть виконувати лише вимоги вчителя. Отже, навчальний матеріал і цільові настанови необхідно добирати з урахуванням ціннісних орієнтацій учнів. Тільки тоді смисловий зміст і мовне наповнення навчальних текстів, конструювання власних висловлювань будуть цілеспрямованими, а засвоєння мови і формування мовленнєвих умінь і навичок будуть здійснюватися через реалізацію цікавих для учнів цільових настанов.

Саме тому комунікативна спрямованість навчання мови вимагає певної перебудови навчального процесу, насамперед змісту і структури уроків та системи роботи над зв’язним мовленням учнів. Основні положення комунікативної спрямованості і системи навчання спілкуватися рідною мовою покажемо в таблиці:

Комунікативне спрямування у навчанні української мови

Таким чином, суттю комунікативної спрямованості навчання мови є формування в учнів умінь розв’язувати комунікативні завдання з метою оволодіння спілкуванням, що сприяє формуванню мовної особистості, якою має стати кожний випускник середньої школи.


1 Звезда2 Звезды3 Звезды4 Звезды5 Звезд (No Ratings Yet)
Loading...


Загальні особливості української філософії.
Ви зараз читаєте: Комунікативне спрямування у навчанні української мови