Країни, що розвиваються



Країни, що розвиваються, – більшість слаборозвинених та частина наближених до розвинених країн світу, економіка яких включає різні соціально-економічні уклади. К., що р., поділяють на такі групи: 1) країни ОПЕК – країни – експортери нафти, що отримують значні доходи – нафтодолари і за відносно невеликої кількості населення забезпечили його високий життєвий рівень (понад 10 тис. дол.), хоча й з істотною соціальною диференціацією; 2) нові індустріальні держави (за класифікацією ООН) – країни, які за багатьма економічними показниками

значно переважають інші країни, що розвиваються, а за деякими – конкурують з розвиненими країнами світу, до “першої хвилі” яких відносять Аргентину, Бразилію, Мексику, Сінгапур, Тайвань, Південну Корею та ін. Загалом до цих країн належать 50 з середнім рівнем доходу, який 2000 становив від 2,5 до 10 тис. дол. на людину. Решта близько 80 К., що р., – слаборозвинені, економічно відсталі, не пройшли стадії індустріалізації, їх населення переважно зайняте в сільському господарстві. Характерна ознака їх економіки – спеціалізація на виробництві окремих видів сільськогосподарської або мінеральної сировини, що призводить
до її нестійкості (значною мірою через негативний вплив постійних змін кон’юнктури на світових товарних сировинних ринках, особливо у 80-90-ті), і є загрозою для розвитку цих країн. Серед слаборозвинених виокремлюються близько 40 країн з низьким рівнем доходу (менше 500 дол. на рік) – найбідніші сільськогосподарські країни, які не мають значних джерел мінеральної сировини, їх економіка – у стагнації та деградації, сотні мільйонів людей хронічно недоїдають і голодують, постає проблема передусім їх виживання. До цієї підгрупи відносять насамперед країни Центральної та Південної Африки (див. Диференціація країн, що розвиваються) з нульовими та мінусовими темпами розвитку. Спільними економічними ознаками господарства слаборозвинених країн є, по-перше, низький рівень розвитку продуктивних сил (в т. ч. засобів виробництва, що базуються на ручній праці, зосереджених переважно в сільському господарстві); по-друге, монокультурний характер розвитку сільського господарства і гіпертрофований розвиток окремих галузей, які працюють на експорт; по – третє, багатоукладність економіки, з переважанням тих укладів, які базуються на натуральній формі господарювання; по-четверте, панування докапіталістичних форм власності; по-п’яте, наявність окремих форм державного втручання в економіку (державного підприємництва, перерозподілу частини національного доходу через державний бюджет, державного регулювання) та ін. Соціально-економічні уклади – особливі типи виробничих відносин і передусім відносин економічної власності, яким властиві специфічні закони розвитку. Такими укладами та їх різновидами в К., що р., є: 1) державно-суспільний сектор, який розвивається в інтересах всієї нації, виражає загальнонаціональні інтереси; 2) державно-капіталістичний сектор, що розвивається насамперед в інтересах іноземного капіталу; 3) капіталістичний сектор, який розвивається в інтересах національної буржуазії (промислової, торговельної, банкірів тощо); 4) кооперативний сектор, що розвивається в інтересах частини селянства, зайнятого товарним виробництвом; 5) дрібнотоварний сектор, розвиток якого виражає інтереси дрібних товаровиробників (ремісників, селян, кустарів, дрібних торговців та ін.); 6) натуральні форми господарства (общинно-патріархальна, напівфеодальна), що базуються на оренді землі значною частиною населення у великих землевласників; 7) змішані уклади. Провідна роль серед соціально-економічних укладів у цих країнах належить державному. Це зумовлено, по-перше, низьким розвитком економічної та соціальної інфраструктур, вирішальну роль у формуванні яких відіграє держава. По-друге, державі та державному сектору економіки належить провідна роль у боротьбі за економічну незалежність. По-третє, за відсутності численного й досвідченого класу підприємців, низького життєвого рівня населення держава мусить взяти на себе функції нагромадження капіталу, інвестора тощо. По-четверте, держава відіграє домінуючу роль у проведенні аграрної реформи, здійсненні структурних перетворень в економіці, розвитку базових галузей промисловості. По-п’яте, державний устрій є інтегративним фактором у взаємодії інших укладів і перетворенні дезінтегруючої системи в єдине ціле. По-шосте, державі належить вирішальна роль у протистоянні іноземному капіталу, в залученні іноземних інвестицій у національну економіку. По-сьоме, держава найбільшою мірою спроможна розвивати науку, оволодівати досягненнями НТП. По-восьме, на державу в усі часи покладалася функція забезпечення народного господарства грошима, проведення грошових реформ, регулювання грошово-кредитної системи. Для переважної більшості цих країн найважливішим напрямом подолання економічної відсталості є індустріалізація. Політика індустріалізації у більшості К., що р., забезпечила на макрорівні високі темпи зростання промислового виробництва (у 1951-2000 середні темпи зростання промисловості в розвинених країнах світу становили бл. 3,5%, а в К., що р., – майже 6%. Однак індустріалізація відбулася нерівномірно як щодо стратегії та пріоритетів, так і щодо форм і методів, темпів, розмаху та глибини, через неоднорідність історичних та економічних умов. У більшості К., що р., вона починається зі створення інфраструктури й розширення експортних галузей у сільському господарстві та добувній промисловості з метою збільшення нагромаджень у галузях легкої промисловості. “Нові індустріальні держави”, передусім східноазійська четвірка, спеціалізуються на технічно складних і наукомістких виробництвах. Водночас виробництво наукомісткої електроніки активно освоюється другим поколінням “нових індустріальних держав”, країнами – членами АСЕАН. Переваги у виробництві найпростіших працемістких виробів (текстиль, одяг, взуття та ін.) вдалося зберегти лише країнам з дешевшою робочою силою, які згодом стали на шлях експортної експансії (Шрі-Ланка, Індонезія, Філіппіни, Бангладеш та ін.). Не виправдала себе, як засвідчує досвід багатьох африканських країн, орієнтація на розвиток великомасштабних капіталомістких виробництв у автомобілебудуванні, металургії, хімії, які виявилися неефективними, дезінтегрованими з рештою господарств і цілком залежними від імпорту сировини та обладнання. Це зумовлено передусім тим, що індустріальний розвиток у низці цих країн набув форми “філіальної” індустріалізації, що спричинено діяльністю ТНК, політика яких спрямована на перенесення у К., що р., працемістких галузей. К., що р., залежать від розвинених країн світу економічно, фінансово, технічно, що виявляється у реалізації всіх форм господарських зв’язків між “центром” і “периферією”, зокрема основних: у зовнішій торгівлі, експорті капіталу, обміні технічними досягненнями, діяльності ТНК. Так, про сумарний вплив ТНК на економіку “нових індустріальних держав” свідчить те, що близько 1 /3 їх ВНП створюється в іноземному секторі. Така діяльність ТНК у К., що р., вигідна насамперед їм самим і країнам їх базування (вони отримують додаткові доходи за рахунок зменшення витрат виробництва, через нижчу вартість робочої сили у цих країнах, пільгове користування місцевими природними ресурсами, економію на основному капіталі та ін.). Зовнішньоекономічним відносинам К., що р., і розвинених країн властивий неоколоніалізм (див. Неоколоніалізм). Розвинені країни та їх ТНК, які розміщують свої філіали у слаборозвинених країнах, прагнучи зберегти свої позиції на ринках товарів нових наукомістких галузей, як правило, відмовляються продавати найновішу технологію цим країнам незалежно від політичної орієнтації та рівня соціально-економічного розвитку, оскільки така технологія є найважливішим джерелом переваги в конкуренції для ТНК. Тому майже 2/3 іноземної технології передається внутріфірмовими каналами, хоча останнім часом зростає роль комерційного передання і міжфірмовими каналами. Загалом передання технології, незважаючи на негативні аспекти, сприяє залученню К., що р., до системи міжнародного поділу праці та скороченню т. зв. технологічного розриву. Концентрована форма вияву неоколоніального типу світогосподарських відносин між промислово розвиненими країнами і К., що р., – криза заборгованості. На початку 2004 зовнішній борг К., що р., становив 2,6 трлн дол. Щоб звільнитися від неоколоніальної залежності, ці країни повинні об’єднати свої зусилля для здійснення експортних операцій паливно-енергетичними та сировинними ресурсами і ліквідувати диктат міжнародних монополій у процесі ціноутворення; домогтися списання зовнішніх боргів; нарощувати випуск готової продукції; зменшити і ліквідувати тягар гонки озброєнь; готувати національні кадри; проводити демократичні, політичні та соціальні реформи тощо. Аграрні перетворення у слаборозвинених країнах необхідно здійснювати через скасування панщини та заміну її орендою; викуп або націоналізацію державою частини земель великих землевласників та їх розподіл серед безземельних селян з наступною виплатою повної ренти; організацію кооперативних господарств; надання державою допомоги для поліпшення матеріально-технічної бази сільських господарств, пільгових кредитів, упровадження передових досягнень аграрної науки у виробництво та ін. Загалом розрив між розвиненими і слаборозвиненими країнами надалі зростатиме. Так, якщо 2000 ВВП на душу населення у перших був майже на 10000 дол. більшим, ніж других, то 2015, згідно з прогнозами, він зросте до бл. ЗО тис. дол. Дещо скоротити розрив з розвиненими країнами за останні 50 років XX ст. вдалося близько 15 країнам першої групи К., що р.


1 Звезда2 Звезды3 Звезды4 Звезды5 Звезд (No Ratings Yet)
Loading...


Зелені одноклітинні водорості.
Ви зараз читаєте: Країни, що розвиваються