Літопис С. Величка



Політологічний словник

Літопис С. Величка – найбільший український історико-літературний твір XVIII ст., написаний колишнім військовим канцеляристом Самійлом Васильовичем Величком у 1720-х роках. Складається з

Двох самостійних частин: “Сказание о войне козацкой с поляками через Зеновия Богдана Хмельницкого…” (1648 – 1659 pp.) та “Повествование летописное о малороссийских и частично других событиях…” (1660 – 1700 pp.)). Охоплює події 1648 – 1700 pp. в Україні та європейських країнах, проте згадує й раніші та пізніші (до 1725 p.). Зберігся

оригінал та один список JI. В. Вперше виданий у чотирьох томах у 1848 – 1864 pp. Автор Л. В. використав значну кількість опублікованих та рукописних документів, літературних джерел та преси.

С. Величко – прихильник монархії, обмеженої станово-представницькими органами. Певним орієнтиром для нього є політико – правовий устрій Речі Посполитої. Монарх, на його думку, є намісником Бога на Землі і має відповідні якості: справедливість та милосердя до підданих. Відносини монарха з підданими, об’єднаними у стани, є договірними. Такі договори укладаються при обранні монарха, містять права та обов’язки сторін

і затверджуються взаємною присягою. Порушення таких договірних відносин з боку короля звільняє підданих від присяги і дає їм право на різні форми спротиву, включно перехід – особистий або, за рішенням станів (насамперед дворянства) певної території, колективний разом із територією – у протекцію до іншого монарха. Українська нація для автора – насамперед соціально-політичний організм, уособлюється у шляхті та козацтві. Козацтво через свою військову службу з охорони Речі Посполитої від зовнішніх ворогів (насамперед Оттоманської Порти та Кримського ханства) здобуло спадкові станові права, рівні з шляхетськими. Тому основним змістом подій 1648 – 1654 pp. для С. Величка є рішення козацтва на чолі з Б. Хмельницьким як станової корпорації українських земель, про вихід з протекції польського монарха – короля та прийняття протекції іншого монарха – московського царя – разом із своєю територією – Україною (її Л. В. обмежує Середньою Наддніпрянщиною). Таку політичну націю – козацтво – Л. В. виокремлює як функціональний елемент з “руського” етносу, який охоплює українські та білоруські землі (що перебували у межах Речі Посполитої до 1648 р.).

Л. В. не вважає, що Визвольна війна середини XVII ст. призвела до зміни соціальної організації українського суспільства, вважаючи її традиційною. Система адміністрації Війська Запорозького для автора повністю відповідає традиційному козацькому самоврядуванню. Загалом автор не бачить альтернатив перебуванню України під владою того чи іншого монарха – при безумовному дотриманні прав українських станів, до яких включає право на самоврядування та використання податкових коштів на місцеві потреби. Основним обов’язком України (як території, підконтрольної козацькому стану) щодо суверена – монарха С. Величко вважає військову службу, захист від зовнішніх ворогів. Автор розглядає Переяславський договір 1654 р. як вічний. Державно-правові відносини Війська Запорозького з Російською державою в інтерпретації Л. В. загалом відповідають конституційній моделі тогочасної Речі Посполитої і визначаються як “союз і протекція”. Автор засуджує звуження автономних прав Війська Запорозького царським урядом, проте вважає, що питання їх відновлення слід вирішувати шляхом не повстання, а відповідного аргументованого звернення до монарха – царя.

Політику незалежності України (у Л. В. – “нейтралізм”) автор вважає тимчасовою, що має закінчуватися вибором станами того чи іншого монарха. Тривале провадження такої політики, на думку Л. В., нелегітимне і навіть згубне для України. Таку політику у Війську Запорозькому Л. В. приписує тільки П. Дорошенку. Більшу прихильність автор виявляє щодо тогочасної концепції “вільного народу”, що мала автономістичний зміст. Не відмовляючись від ідеї соборності “руських” (українських та білоруських) та “українських” (Середня Наддніпрянщина) земель, автор вважає політику соборності у тогочасних умовах нездійсненною і закликає відмовитися від неї задля запобігання громадянській війни та іноземному втручанню, збереженню автономії частин України під владою різних монархів.

Гетьманський ранг Л. В. прирівнює до князівського. Автор виступає за обмеження повноважень гетьмана, зокрема у фінансовій сфері, на користь представницького органу – козацької ради (генеральної старшини та полковників). Зокрема, автор обгрунтовує необхідність відділення “військового”(що належить до Війська Запорозького) та гетьманського скарбів, скасування непідзвітного контролю гетьмана над першим. Вирішення такої ситуації Л. В. вбачає у запровадженні посади генерального військового підскарбія, підзвітного козацькій раді. Свої погляди щодо обмеження гетьманської влади на користь козацьких представницьких органів С. Величко непрямо висловив через включення до Л. В. видатної пам’ятки української політико – правової думки – анонімного вірша кінця XVII ст. “Ей, Іване, поповичу – гетьмане”.

Найбільшою загрозою існуванню Війська Запорозького Л. В. вважає громадянську війну, що спричиняється негативними рисами у ментальності українців – честолюбстві, користолюбством, невіглаством та простодушністю, схильністю до розбрату тощо, які автор засуджує, а також орієнтаціями населення на різних монархів. Автор приділяє значну увагу темам патріотизму, етнічного та релігійного відступництва.

Л. В. розділяє божественне і природне (або натуральне) право, обстоює невіддільність прав людини, наданих Богом (природних), та натуральних (що випливають з природи живої істоти) прав. Земні закони мають відповідати природному праву. Саме з позиції зору прагнення козацтва відновити порушені польським народом природні права людини Л. В. розглядає Визвольну війну середини XVII ст.

Л. В. приділяє значну увагу місцю Запорозької Січі в українському політичному процесі. У ньому найповніше розкрита політико – правова ідеологія Запорозької Січі початку XVIII ст. Січ постає як самостійний політичний організм, що разом із Військом Запорозьким підпорядковується гетьману, зберігаючи, проте, повну автономію. Гетьман як керівник цих двох автономних утворень має обов’язково виконувати політичну волю Запорозької Січі, виразниками якої є запорозька рада та кошовий отаман. Рішення Запорозької Січі є авторитетнішими, ніж Війська Запорозького, бо вона є давнішим утворенням, що поклало початок городовому козацтву. Запорозька Січ у разі незадоволення гетьманом її потреб або в разі незгоди з його політикою може визнати над собою владу іншого гетьмана або обрати власного, не пов’язаного з Військом Запорозьким. Для Запорозької Січі гетьман є посередником у її відносинах з монархом.

Л. В. містить оригінальний варіант сарматизму – теорії походження українців та поляків від давнього народу сарматів. Автор використовує цей виклад для підкреслення давності українців, їх етнічної та державної першості порівняно з поляками, справедливості Визвольної війни середини XVII ст. та легітимності особливих козацьких станових прав.

Л. В. є найбільшою українською збіркою автентичних документів, інкорпорованих у цілісний твір. Водночас він є одним з наймасштабніших у тогочасній українській історії літературі прикладів фальшування, і насамперед свідомого, документів. Загалом у повному обсязі та детальному переказі Л. В. містить понад 210 справжніх та не автентичних документів, що датовані 1638 – 1700 pp. Більшість з них є важливими джерелами для вивчення історії українських держави, права та політико – правової думки. З майже 100 документів, датованих до 1690 p., більша половина не є автентичними і є або фальшивими або викладеними із значним спотворенням тексту. Повністю сфальшоване листування, пов’язане із Запорозькою Січчю до 1687 р. Після 1690 р. (коли С. Величко вступив на службу до генерального писаря В. Кочубея і дістав доступ до документації Війська Запорозького) Л. В. є переважно збірником документів з невеликими коментарями. Документи, датовані 1690 р. та пізніші, є достовірними і переважно коректно поданими. Л. В. містить також значну кількість уривків та повних текстів наукових і літературних творів.

С. Величко. Літопис – К„ 1991. – Т. 1,2; Апанович Е. Рукописная светская книга XVIII ст. на Украине: Исторические сборники. – К., 1983; Дзира Я. Самійло Величко та його літопис // Історіографічні дослідження в Українській PCP. – 1971. – Вип. 4; Клепацький П. Г. Літопис Самійла Величка. – Полтава, 1926; Герасименко H. О. Історичні події 1648 – 1657 pp. в Україні у висвітленні С. Величка // Історична спадщина у світлі сучасних досліджень. – К., 1995.

О. Кресін


1 Звезда2 Звезды3 Звезды4 Звезды5 Звезд (No Ratings Yet)
Loading...


Назови слова с противоположным значением.
Ви зараз читаєте: Літопис С. Величка