Моє “Я” та якісна своєрідність “Іншого”



Філософія світ людини

Проблема “Я – Інший” як осереддя антропологічної рефлексії

Моє “Я” та якісна своєрідність “Іншого”
Життя сучасної людини стає що більш комунікативно насиченим. Це і безпосередні міжособистісні контакти, і опосередковані, особливо ті, що пов’язані із засобами інформації. Вони повсякчас ставлять кожного з нас віч-на-віч з малознайомими реаліями. Розважливо поводитися з ними, щоб і себе не втратити, й “Інше” по шанувати – нагальна житейська та водночас теоретико-антропологічна

й культурна потреба.
Злет етнографічних розвідок новітньої доби незмірно актуалізує питання про відчування й визнання якісної своєрідності етнічних спільнот і цивілізацій, відмінних од тих, що до них належить дослідник. Ще більше з’ясовується неприйнятність беззастережного егоцентризму, до котрого нерідко схильна сучасна людина і наслідком котрого є нездатність розуміти іншого – як у людськім середовищі (досить згадати про “європоцентризм” або його не менш однобічні антиподи в інших регіонах планети), так і, тим паче, у нашім ставленні до усього сущого.
Чи не тому видатний французький антрополог
Клод Леві-Строс у 60-ті роки минулої доби порушує питання, засадниче як для прикладних, так і для філософсько-антропологічних міркувань: про наявність теоретичних принципів, які мають вкрай важливу практичну значущість, оскільки вони є принципами справді людської комунікації (з іншими людьми, а у перспективі – зі світом загалом).
Саме таким є принцип “Я є Інший” та його зворотній іпостась – “Інший є Я”. В одного із засновників філософської антропології Г. Плеснера “іншість” фігурує як передусім “іншість самого себе”, котра випливає з ексцентричності людини – її здатності жити “з центру” (як і тварина), проте внаслідок усвідомлення цього центру переступати його. Відтак “Інший самого себе” стає світоглядно-психологічною передумовою подолання егоцентризму, пов’язаного із самозамиканням “Я”.
Щоб збагнути зміст принципу “Я є Інший” як ваго мого набутку сучасної гуманістики, варто передусім порівняти його з тим принципом, який переважав у класичних філософських уявленнях про людину. Маємо на увазі провідну світоглядну опозицію новоєвропейської філософії: “Я – не Я”.
Позитивна властивість погляду на людину, що ним наснажена згадана дихотомія, є усвідомлення невідчужуваної суверенності людської істоти. Класифікуючи само покладання (“Я єси”) як найперший вияв людської свободи (“Я”, що свобідне діє, створює у процесі активності, діяльності свою реальність), Йоган Готліб Фіхге ставить “яйність” (Ichheit) понад усе. Суверенному “Я” протистоїть “не-Я”. Але в цім разі останнє може бути “скасоване”. Аби такого не трапилося, філософське уявлення про наріжний принцип людинознавства передбачає наявність у людини здатності визначати міру впливу “Я” та “не-Я”. Отже, певні передумови для того, аби “яйність” не обернулася беззастережним егоцентризмом, у класичній філософії були.
Водночас “не-Я”, котре протистоїть “Я”, – то негативна, заперечувальна характеристика будь-чого за межами “Я”. Вживаючи дане словосполучення, ми на мовленнєвому рівні задаємо цю заперечувальну інтенцію (заперечується “яйність” “не-Я”, останнє ж, зі свого боку, виглядає як заперечення “Я”). І, хочемо того чи ні, така негативна характеристика сприяє субстанціалізації, абсолютизації “Я” як чогось самосущого й самодостатнього. (У німецькій класичній філософії окреслена тенденція (найшла своє втілення у Гегелевих уявленнях про “абсолютний розум”, “абсолютний суб’єкт” пізнавання або практичної діяльності, у недооцінці особистісного розмаїття соціуму. А в азійських або напівазійських різновидах практичного втілення марксизму – вчення, котре багато чого успадкувало від Гегеля, – недооцінка особистісної насиченості соціуму обертається безмежним “етатизмом”, абсолютизацією держави як самоцінності.)
“Інший” же, котрий співвідноситься з “Я”, – то вже позитивна, стверджувальна класифікація чогось, що виходить за межі “Я”. Стверджувальна спрямованість уявлення щодо іншого – у неухильнім наближенні до визнання його “яйності”.
Зауважимо, що такий підхід є дуже близьким до персоналістичних тенденцій української ментальності. В одній із попередніх лекцій ми вже вели мову про дуже дотичну до питання, котре нас зараз цікавить, ідею “конкордизму” (В. Винниченко) – націленість на узгодження усіх елементів буття кожної людини з буттям інших людей, усіх живих істот, усієї природи. Ще одна промовиста історико-культурна паралель: майже того ж самого року, коли К. Леві-Стросом було сформульовано наведене нами раніше теоретико-антропологічне кредо, відомий український поет – шістдесятник Василь Симоненко публікує у збірці “Земне тяжіння” (1964) своє бачення невідчужувано-особистісного статусу кожного з тих, кого донедавна публічно кваліфікували як “гвинтиків державного механізму” (відома теза Й. Сталіна):
Ти знаєш, що ти – людина,
Ти знаєш про це чи ні?
Усмішка твоя – єдина,
Мука твоя – єдина,
Очі твої одні.
Більше тебе не буде,
Завтра на цій землі
Інші ходитимуть люди,
Інші кохатимуть люди,
Добрі, ласкаві й злі.
Звернімо увагу, маніфестується не ствердження власного “Я”, але “яйність” іншого. Завершується цитоване спостереження підсиленням далебі не риторичного запитання: “Знаєш?”, – вольовим ствердженням: “Хочеш того чи ні”.
Разюча подібність світоглядних орієнтацій поета та вченого наштовхує на думку про одну вельми суттєву особливість того, що можна поіменовувать антропологічною рефлексією (від лат. reflexio – розмірковування, спрямоване на самого себе). Антропологічна рефлексія різновид розмірковувань, котрі є не лишень теоретико-концептуальними. Вона може здійснюватися також у художньо-образній, символічно-алегорійній та інших формах. Саме через це антропологічна рефлексія часто “спрацьовує” як неусвідомлювана її носієм світоглядова схильність до визнання (або ж невизнання) індивідуальної неповторності іншої істоти або особистісної своєрідності іншої людини.


1 Звезда2 Звезды3 Звезды4 Звезды5 Звезд (No Ratings Yet)
Loading...


Що таке ланцюг живлення та трофічні рівні.
Ви зараз читаєте: Моє “Я” та якісна своєрідність “Іншого”