Об’єднання Німеччини



Політологічний словник

Об’єднання Німеччини – згідно з рішенням керівників трьох великих держав – переможниць у Другій світовій війні – СРСР, США і Великобританії на Потсдамській конференції 1945 р. було заявлено про те, що післявоєнне облаштування Німеччини повинно відбутися на демократичних і миролюбних засадах, виходячи з визнання її як єдиного політичного й економічного цілого. Однак усупереч основним рішенням Потсдамської конференції кожна із сторін: Радянський Союз – зі свого боку, та держави Заходу – США і Великобританія,

а пізніше і Франція – з іншого, проводили кожна свою лінію, більше того, кожна із сторін по-своєму тлумачила демократичні засади облаштування та розвитку повоєнної Німеччини. Політична лінія держав-переможниць у відповідних окупаційних зонах переможеної Німеччини вилилася у курс на політичне та економічне розчленування цієї країни та розкол німецького народу.

Проблема державної єдності німецького народу перебувала у контексті проблем континенту та воєнно-політичного протистояння на Європейському континенті і у світі в цілому. Німецьке питання у вузькому плані – це проблема єдності німецької

нації, а в широкому – це проблема місця і взаємовідносин Німеччини у повоєнній Європі та світі, що стало турботою не одного покоління. Кожен поворот у європейських відносинах двох наддержав – СРСР і США вельми відчутно позначався на німецькому питанні. Сам розкол Німеччини й наступне невизнання з боку ФРН НДР як іншої країни німецького народу відображали протиріччя і протиборство між двома соціальними системами. Більше того, німецька територія стала основним плацдармом їхнього прямого протистояння. Прорахунки обох сторін, обох блоків у німецькій політиці повоєнного періоду дорого коштували не одному поколінню європейців.

Для Радянського Союзу вступ ФРН до НАТО у 1955 р. і відповідно НДР до Організації Варшавського Договору поставили під сумнівів різні проекти возз’єднання Німеччини. Водночас уряд ФРН тривалий час претендував на одноосібне представництво всіх німців на міжнародній арені, з 1949 по 1969 р. ФРН всіляко протидіяла прийняттю НДР до ООН, навіть ціною власної відмови від вступу до цієї авторитетної міжнародної організації.

СРСР та НДР жорстко придушили невдоволення та демонстрації протесту робітників, інтелігенції та інших верств населення у 1953 р. Проте жодна з цих країн не могла ігнорувати об’єктивну тенденцію, що відображалася в прагненні німців до відновлення своєї національно-державної єдності. Дві держави – і ФРН, і НДР вели боротьбу за майбутнє німецького народу. Результати цієї боротьби значною мірою залежали від того, яка німецька держава виявить свою значно більшу життєздатність і тим самим справить вирішальний вплив на розвиток нації.

Вирішення німецької проблеми й умови досягнення єдності німецького народу багато в чому пов’язувалися із забезпеченням європейської безпеки. Саме тому соціально-ліберальний уряд ФРН пішов у 70-х роках на врегулювання німецько-німецьких відносин. Цьому сприяли Чотиристороння угода держав – переможниць у Другій світовій війні щодо Західного Берліна 1970 р., нова східна політика Бонна та Берлінський договір про засади взаємовідносин між двома німецькими державами 1972 р. й наступне міжнародне визнання цих країн.

Розв’язання німецького питання й подолання дводержавності повоєнної Німеччини багато в чому залежали від позицій держав-переможниць загалом та особливо від позиції Радянського Союзу. Відомі події в СРСР, пов’язані з горбачовською “перебудовою”, вельми своєрідно позначилися на всіх країнах так званого соціалістичного табору, у тому числі і на НДР. Відновлення єдності Німеччини було об’єктивно невідворотним. Досить важливо й те, що в період розрядки було не лише врегульовано взаємовідносини поміж двома німецькими державами, а й досягнуто радикально відмінного від попередніх десятиріч становища на континенті й сприйняття як ФРН, так і НДР. На шляху до возз’єднання німецька нація менш за все боролася з зовнішніми силами, навпаки, вона дедалі більше вдосконалювала саму себе. Німці НДР та ФРН своїм прагненням до миру і безпеки в Європі зробили можливим повернення власної державної єдності після тривалого шляху роз’єднання, каяття і спокути. Німецький народ, його найкращі представники зуміли переосмислити національні цінності і цілі, зважившись на радикальний розрив із багатьма віковими традиціями. Оновлення суспільства та відповідна політика ФРН і НДР уможливили зміну образу німців із ворога на союзників та партнерів, інтеграція ФРН у євроатлантичну спільноту не лише примирила німців з їхніми сусідами, а й зробила можливим конструктивний підхід до проблем Європи 90-х років XX ст.

Водночас процеси, що сприяли збереженню німецької національної спільноти, були постійною й вельми важливою умовою життя в обох німецьких державах. Прискорений розвиток вони отримали в період урегулювання німецько-німецьких відносин та в період з вересня 1987 р. – після державного візиту Е. Хонеккера до ФРН. У цей період щороку відбувалися кілька-мільйонні відвідування східних німців своїх рідних у ФРН та Західному Берліні, зростала кількість емігрантів із НДР до Західної Німеччини, економічне становище НДР спиралося на чималі кредити уряду ФРН, політичне керівництво екс – НДР не поділяло нових підходів СРСР. Було зрозуміло, що відновлення єдності німецької нації вже стоїть на порядку денному.

У той час об’єднання Німеччини, а саме – ФРН, НДР та Західного Берліна сприймали як досить спокійний і тривалий процес, обов’язковим етапом якого повинна була стати конфедерація. Однак політичні події в НДР восени 1989 – взимку 1990 р. змінили весь перебіг подальших подій. Знаковими подіями стали вимоги багатотисячних демонстрацій здійснити демократичні зміни й падіння 9 листопада Берлінського муру, а потім рух під гаслом: “Ми один народ”. Прискорення виборів до Народної палати та перемога політичних сил, що прагнули негайного демонтажу тоталітарного режиму на східнонімецьких теренах, визначили долю НДР. Події розвивалися вельми бурхливо і стрімко.

Альтернатива форсованому об’єднанню, безумовно, існувала. Це, як заявляв тогочасний голова Ради міністрів НДР X. Модров, “триваліший шлях стабілізації оновленої НДР через конфедерацію до єдності, цей шлях унеможливив би важкі випробування та негаразди тогочасного розвитку”.

Зовнішньополітичні аспекти об’єднання Німеччини вирішувалися у форматі переговорів “2 + 4”, тобто – ФРН і НДР та чотири держави – переможниці у Другій світовій війні: США, СРСР, Великобританія і Франція. Швидкість як переговорного процесу, так і вирішення проблем соціально-економічного розвитку східнонімецьких земель, їх політичного входження до ФРН визначали саме прагнення та устремління мільйонних мас східних німців. Водночас ці процеси відбувалися мирно, підводилася відповідна правова база. 23 серпня 1990 р. Народна палата НДР кваліфікованою більшістю прийняла рішення про приєднання НДР до ФРН. 31 серпня 1990 р. між НДР і ФРН був підписаний Договір про відновлення єдності Німеччини 20 вересня того ж року Народна палата НДР і Бундестаг ФРН ратифікували Договір про відновлення єдності Німеччини, а 3 жовтня 1990 р. у будинку Рейхстагу відбулася урочиста церемонія приєднання НДР до ФРН. З огляду на цілу низку причин возз’єднання Німеччини здійснювалося за західнонімецьким сценарієм і на засадах Основного Закону ФРН. Форсованому об’єднанню сприяла політика тогочасного уряду Західної Німеччини на чолі з федеральним канцлером Г. Колем, спільна позиція його у принципових питаннях з керівництвом США та інших союзників, а також відповідна політика радянського керівництва на чолі з М. Горбачовим. Врегулюванню зовнішніх аспектів об’єднання німців сприяли: спільна заява ФРН і НДР про визнання остаточними кордонів Польщі й трансформація підходів СРСР щодо членства об’єднаної Німеччини у НАТО. В Москві 12 вересня 1990 р. було підписано Договір про остаточне врегулювання щодо Німеччини. Тим самим було досягнуто консенсусу поміж двома німецькими країнами та чотирма державами – переможницями.

Об’єднання Німеччини привело до нового становища й набуття якостей країни і нації. Зросла ФРН активно підтримала демократичні зміни у східноєвропейських країнах, у СНД й, зокрема, в Україні. Бонн і Берлін виступають локомотивом інтеграційних процесів на континенті. Нове становище об’єднаної Німеччини потребує концентрації всіх сил і засобів державних структур для відновлення духовної та соціально-політичної єдності німецького народу. Без цього прогрес і подальше піднесення об’єднаної Німеччини неможливі. В роки відновленої державної єдності Німеччини спостерігається подальше зростання націоналізму й інших небезпечних виявів. Аналіз свідчить, що в об’єднаній Німеччині досить швидко мають взяти гору в економіці та в інших сферах позитивні тенденції. Це послужить загальному благу як цієї держави та її народу, так й інших країн та народів континенту.

Кузьмин И. Н. Германия єдина? – М., 1993; Кудряченко А. І. Європейська політика Федеративної Республіки Німеччина (1970- 1991 pp.). – К.,1996, Кудряченко А. /. Відносини ФРН – НДР: від визнання до єднання. – К., 1994; Нові політичні виміри об’єднаної Німеччини // Трибуна. – 2002. – № 9-10; Kleine Geschichte der Bundesrepublik Deutschland. – Bonn, 2002; Modrow H. Aufhbruch und Ende. – Hamburg, 1991; Dokumente der Widervereinigung Duetschlands. – Stuttgart, 1991; Dokumente zur Deutschland-politik. Deutsche Einheit. – Meunchen, 1998; EkkehardK. “Wir sind das Volk”. Die friedliche Revolution 1989. – 2000; Krenz £ Wenn Mauern fallen. Die friedliche Revolution. – Wien, 2000; Teltschik H. 329 Tage. Innenansichten der Einigung. – Berlin, 2003.

А. Кудряченко


1 Звезда2 Звезды3 Звезды4 Звезды5 Звезд (No Ratings Yet)
Loading...


З чим пов'язане явище зчепленого успадкування ознак.
Ви зараз читаєте: Об’єднання Німеччини