Перші державні об’єднання на півдні України за часів ранньої залізної доби

Історія України
Історія України від прадавніх часів до середини XVI ст.

Життя людей на теренах сучасної України у прадавню добу (1 млн років тому – початок нової ери)

Перші державні об’єднання на півдні України за часів ранньої залізної доби

Застосування міцніших і гостріших за бронзові залізних знарядь спричинило швидкий прогрес у всіх видах виробництва. Спосіб добування сиродутного заліза з руди було винайдено близько XVIII ст. до н. е. на Закавказзі, Малій Азії та Месопотамії. Сліди найдавнішого виробництва заліза в Україні

виявлені на її крайньому північному сході у поселенні, яке датується XV-XIV ст. до н. е. Наприкінці II тис. до н. е. залізні предмети використовували в степовій зоні України. У XI-IX ст. до н. е. залізоробні майстерні з’являються в праслов’янських культурах Правобережної України, а починаючи від VIII-VII ст. до н. е. залізо вже витісняє з ужитку бронзу.
Для українських земель тисячолітній період ранньозалізної доби насичений багатьма історично важливими подіями. У степовій зоні відбувся перехід до кочового скотарства. Південна Україна стала центром життя кочових народів, які хвилями змінювали один одного. Стосунки
між кочовиками причорноморських степів і землеробами лісостепової зони загострилися. Осілі племена праслов’ян через постійну загрозу нападу степовиків мусили об’єднуватися, краще організовувати військову справу, укріплювати поселення. Поява союзів племен створювала передумови виникнення державних об’єднань.
Перші державні об’єднання на степовому півдні України за часів ранньої залізної доби були утворені кіммерійцями, таврами, скіфами, сарматами, а також греками-переселенцями.

Кіммерійці

Для території України початок залізної доби пов’язаний з культурою кочовиків кіммерійців. У поемі Гомера “Одіссея” північне узбережжя Чорного моря назване землею “людей кіммерійських”. Це, напевне, і є найдавніша писемна згадка про землі України. Походження кіммерійців остаточно не з’ясоване. Одні дослідники вважають, що це був давньоіранський кочовий народ, який потрапив до південноукраїнського степу з Кавказу. Інші вважають прабатьківщиною кіммерійців нижнє Поволжя. Існує також точка зору про спільне походження кіммерійців і фракійців.
Кіммерійці жили в степах від Дону до Дунаю. Найдокладніше і найдостовірніше про них написав давньогрецький історик Геродот. Раннім кіммерійцям були відомі постійні оселі та землеробство, але від Х ст. до н. е. вони стали кочовим народом. Розводили переважно коней. Кіммерійський народ складався з племен, об’єднаних у союзи на чолі з царями-вождями. Усі згадки про кіммерійців у давніх писемних джерелах пов’язані з їхніми військовими походами. Сильне кіммерійське військо, що складалося з рухливих загонів вершників, озброєних залізними мечами i кинджалами, луками i стрілами, бойовими молотами i булавами, наводило жах на сусідів. Праслов’яни мужньо i вдало оборонялися, захистивши південні кордони своїх земель фортецями i створивши власні бойові загони на зразок кіммерійських. Вплив кіммерійської культури простежується в предметах озброєння i кінській упряжі.
Археологічні пам’ятки, залишені кіммерійцями на території України, – це здебільшого підкурганні поховання воїнів зі зброєю i кінським спорядженням та кам’яні надмогильні стели-обеліски, що зображують постать воїна, оперезаного бойовим поясом з підвішеною зброєю. Постійних поселень кіммерійці не мали, жили в тимчасових таборах i зимівниках. Власної металургійної бази кіммерійці також не мали i для виготовлення зброї користувалися залізом, добутим лісостеповими або кавказькими племенами.
На початку VII ст. до н. е. в українських степах з’явилися племена скіфів, які переважали кіммерійців кількістю і рівнем військово-політичної організації. Утікаючи від скіфів, кіммерійці на чолі з царем Тугдамме (Лігдамісом), перейшовши Кавказ уздовж Чорноморського узбережжя, оселилися у південному Причорномор’ї. Частина кіммерійців потрапила, можливо, i на захід, про що може свідчити назва міста Кіммерій в Італії. Ті кіммерійці, які залишилися в українських степах, загубилися серед нових прибульців – скіфів.
Греки-переселенці, які з’явилися в українському Причорномор’ї в VI ст. до н. е., зберегли пам’ять про кіммерійців у географічних назвах (Боспор Кіммерійський (сучасна Керченська протока), місто і гора Кіммерік).

Скіфи

Ранні скіфи – північно-східні давньоіранські племена, які походили зі степів між Каспієм, Уралом та Кавказом, – були войовничим кочовим народом. Агресія скіфів спочатку була спрямована проти давньосхідних держав. Вплив цивілізацій Ассирії, Вавилона, Лідії відбився на скіфській культурі.
Війна для скіфів була головним заняттям, джерелом збагачення. Усе їхнє життя було пронизане військовими традиціями і звичаями. Успіхи скіфів у воєнних діях значною мірою зумовлювалися наявністю у них найдосконалішої на той час зброї. Ударну силу складала кіннота. Головним засобом захисту воїна-скіфа був панцир, хоча використовувалися і звичайні шкіряні куртки. Воїн мав бойовий пояс і щит, голову захищав шолом. Захищеним був також бойовий кінь. Основною зброєю був лук складної конструкції: за невеликих розмірів він відзначався далекобійністю. Збереглося свідчення про те, що стріла, випущена зі скіфського лука, пролетіла понад 521 м. Використовувалися списи, дротики, сокири, кинджали, короткі мечі. Скіфи застосовували тактику раптових, блискавичних нападів і не любили довгих облог і оборон. Відзначалися вірністю до бойових побратимів і жорстокістю до ворогів. Вони пили кров першого вбитого ними воїна, робили чаші з ворожих черепів та сагайдаки зі шкіри правих рук убитих, прикрашали кінську збрую людськими скальпами.
Наприкінці VII ст. до н. е., зайнявши причорноморські степи, скіфи завершили там політичне формування власної держави. У VI ст. до н. е. Скіфія розділилася на три царства, одне з яких було головним, але кожне царство мало свого царя. Переміщення політичного центру скіфів у Нижнє Подніпров’я і степовий Крим надало їм можливість контролювати торговельні шляхи, які сполучали античний світ із землеробськими районами Лісостепу. Встановлення такого контролю сприяло значному збагаченню скіфської знаті. Частина скіфів поступово змішувалася з місцевими, у тому числі праслов’янськими, племенами. Великий вплив на розвиток культури і суспільного ладу Скіфії справила грецька колонізація Причорномор’я, яка сприяла поширенню досягнень античної цивілізації.
У 512 р. до н. е. скіфи, об’єднавшись із сусідніми народами, перемогли перське військо на чолі із царем ДаріємI. Поразка Дарія принесла скіфам славу непереможних воїнів. Розквіт Великої Скіфії припадає на часи, коли там правив цар Атей, який загинув у віці 90 років у битві проти Македонії 339 р. до н. е. Військо македонців тоді очолював батько Александра Македонського Філіпп II. Міць Скіфії похитнулася, і на межі IV-III ст. до н. е. почався поступовий занепад скіфської держави.
Скіфська держава об’єднувала багато різних племен. Власне скіфами, азійським народом були племена царських скіфів і скіфів-кочовиків, які жили в причорноморських та приазовських степах. Вони панували над іншими племенами. Дніпровське лісостепове Лівобережжя заселяли скіфи-землероби, а на захід від Дніпра жили скіфи-орачі, або сколоти. Це були не етнічні скіфи, а осілі хліборобські племена праслов’ян, підвладні скіфам. Вождь царських скіфів мав величезну владу. Він очолював раду царів і військо, був верховним суддею. Царство поділялося на номи (округи), на чолі яких стояли вихідці із царської родини. Вищим органом влади були народні збори, які могли усувати царів від влади й обирати нових із представників царської родини. Більшість скіфів були вільними воїнами. Із часом серед скіфів зростала майнова нерівність. Грабунки сусідніх племен збагачували головним чином владну верхівку. Накопичені багатства перетворювали на коштовності: у грецьких містах Причорномор’я багато ювелірних майстерень виконували замовлення багатих скіфів. Згодом золоті речі потрапляли до усипальниць знаті.
Скіфська біднота й перетворені на рабів полонені працювали в господарстві багатіїв. Провідною господарською галуззю було скотарство. Воно забезпечувало людей усім необхідним для життя: м’ясо, молоко, шкіри. Скіфам доводилося весь час пересуватися степом у пошуках пасовиськ. За житло їм служили вкриті повстю вози. Осілі лісостепові племена розташовували свої поселення на високих, зручних для оборони пагорбах, займалися орним землеробством – вирощували пшеницю, ячмінь, жито. Серед ремесел було поширене ковальське, гончарне, ткацьке, бронзоливарне.
Скіфи вірили в існування багатьох богів. Головними вважалися богиня домашнього вогнища Табіті та повелитель неба й родоначальник скіфів Папай. У жертву богу війни Арею приносили людей – військовополонених і рабів. У скіфів існувала привілейована каста жерців і ворожбитів, були особливі священні місця для проведення великих загальних свят.
Скіфи шанували та оберігали могили предків. Віра в потойбічне життя створила складний і пишний поховальний обряд. Воїнів ховали разом зі зброєю, одягом, посудом, їжею, часто в жертву приносили дружин і рабів. Особливим ритуалом відзначалися похорони скіфських вельмож і царів. Бальзамоване тіло померлого возили по всіх скіфських племенах протягом сорока днів, потім ховали у великій могильній ямі, кладучи туди багато коштовних речей, зверху насипали величезний курган. Дослідження в Україні таких грандіозних скіфських курганів, як Чортомлик, Солоха, Огуз, Куль-Оба, Гайманова могила, Товста могила, відкрили світові чудові зразки мистецтва, для якого був характерним так званий звіриний стиль. Зброю, вуздечки, предмети побуту, коштовності прикрашали зображеннями фантастичних грифонів, пантер, вовків, оленів, баранів, птахів, риб тощо.
Наприкінці III ст. до н. е. Велика Скіфія припинила своє існування через всезростаючий наступ сарматів – кочового іранського народу, який походив зі степів Нижнього Поволжя. Певний час ще існували дві Малі Скіфії: у степах Кримського півострова зі столицею в Неаполісі (сучасний Сімферополь) і на Нижньому Дунаї.
Вирішального значення в етнічному та культурному розвитку праслов’ян скіфи не мали, хоча скіфський стиль в озброєнні, прикрасах, кінському спорядженні, а також частина скіфських звичаїв та релігійних уявлень поширилися на тодішні праслов’янські племена.

Античні міста Північного Причорномор’я

Грецькі міста й селища виникли в Причорномор’ї під час Великої грецької колонізації у VIII-VI ст. до н. е. Причини виникнення колоній полягали в перенаселенні Греції, нестачі земель, придатних для хліборобства, пошуках джерел сировини (металу, лісу, солі) та ринків збуту, військовій агресії лідійців та пepciв, у внутрішній соціально-політичній боротьбі.
Північне Причорномор’я приваблювало своїми природними багатствами i сприятливими для життя умовами: родючі землі, густі ліси, зручні гавані, великі річки, майже не заселене узбережжя. До того ж греки не зустрічали тут особливих перешкод.
Колоністи намагалися відразу стати політично та економічно незалежними від метрополії (міста-засновника колонії).
Першими грецькими поселеннями на півдні України стали засновані в VII ст. до н. е. у пониззі Південного Бугу на острові Березань місто Борисфен та в Буго-Дністровському лимані місто Ольвія. Пізніше в пониззі Дністра виникли Тіра, Ніконій, Офіусса, у Західному Криму – Херсонес Таврійський, Керкінітіда, Калос Лімен, на сході Криму 480 р. до н. е. постало Боспорське царство з містами Пантікапей, Фанагорія, Гермонасса, Тірітака, Кіммерік.
Грецька колонія складалася із центру – поліса та сільськогосподарських округів (хори), розташованих навколо міста селищ, хуторів, окремих садиб. Місто мало чітко сплановану забудову. Існували портові, торгові, адміністративні та культові райони, що поділялися на квартали. Ремісничі квартали та житла бідняків були винесені на околицю. У центрі міста знаходилася головна площа – агора. Навколо неї розташовувались адміністративні споруди, гімнасії, крамниці. До агори прилягала священна ділянка – теменос, на якій були сконцентровані храми, вівтарі, росли священні гаї. Поряд із містом знаходився цвинтар – некрополь. Міста оточувались міцними оборонними стінами з баштами. Грецькі міста були впорядкованими, мали спеціальні гідросистеми, у яких вода подавалася керамічним водогоном.
За формою правління міста-держави були республіками: демократичними (де вирішальну роль у політичному житті відігравав народ – демос) або аристократичними (де влада фактично належала рабовласницькій аристократії). Типовими демократичними полісами були Ольвія та Херсонес.
Наймогутнішим серед держав Північного Причорномор’я було Боспорське царство, яке виникло в V ст. до н. е. в результаті об’єднання більше як 20 міст. Столицею царства стало місто Пантікапей. Спочатку держава являла собою союз грецьких міст, кожне з яких мало елементи самоврядування. Але поступово вона трансформувалася в монархію. До Боспорського царства входили Керченський та Таманський півострови, Кубань. Поряд з греками тут жили скіфи, таври (у Криму), меотські племена (у Приазов’ї та на Кубані). У період свого розквіту (IV-III ст. до н. е.) Боспор вдався до спроби поширити свою владу на все узбережжя Чорного моря. Правлячими династіями були Археанактіди та Спартокіди. У 107 р. до н. е. під час повстання рабів та вільного населення під проводом скіфа Савмака було вбито царя Перкада V. Повстання негативно позначилося на Боспорській державі: спочатку вона ввійшла до складу Понтійського царства, згодом підпала під владу Риму, а в 70-х рр. IV ст. н. е. остаточно розпалася під ударами гунів.
Держави вели жваву торгівлю у двох напрямках – з Грецією i з північними сусідами (скіфами та сарматами). До Греції вивозили рабів, хліб, худобу, шкіру, хутро, сіль, рибу, мед, віск, бурштин, будівельний ліс. Основним предметом грецького експорту з України була пшениця, її вивозили до Греції у величезній кількості. Сусідам продавали вино, зброю, тканини, вироби мистецтва.
Важливе місце в господарському житті міст-держав посідали ремесла. Високий рівень розвитку набули металеве, керамічне, ювелірне виробництво, ткацтво. Займалися також землеробством: вирощували пшеницю, ячмінь, просо, виноград, яблука, груші та інше. Розвивалося стаціонарне та відгінне тваринництво (переважало розведення дрібної рогатої худоби). Головними промислами виступали рибальський, мисливський і солевидобувний.
Починаючи з III ст. до н. е. справи колоній поступово погіршуються. Настають неспокійні часи. Грецію i сусідні країни охоплює загальна криза, викликана багатьма причинами: розкладом рабовласництва, війнами, неврожайними роками. Погіршуються стосунки зі скіфами, які намагаються підкорити грецькі міста, і їм це часто вдається. Змінюється зовнішньополітична ситуація: відбувається розквіт Македонської держави, що прагне прибрати до своїх рук Північне Причорномор’я. І нарешті, Причорномор’я потрапляє під владу Римської імперії: Понтійський цар Мітрідат VI Євпатор, об’єднавши припонтійські держави, веде боротьбу проти Риму, але зазнає поразки. До того ж, на південних землях України з’являються нові войовничі племена – сармати, готи, які, здійснюючи постійні напади, руйнують i знесилюють колись квітучі міста греків-колоністів. До V ст. н. е. античні міста-держави припинили існування.
Культура античних колоній значною мірою вплинула на розвиток сусідніх народів, у тому числі слов’ян, прискоривши темп їх історичного розвитку.

Таври

У середині I тис. до н. е. гори та узбережжя Криму заселяли племена таврів. Існують різні думки щодо їх походження: таврів пов’язують то з давнішим місцевим населенням, то з прибульцями з Кавказу, то з фракійцями, то з піратами із Середземноморських островів.
У таврів довго зберігався первісний родовий лад, мешкали вони в невеликих гірських селищах, іноді в печерах. У цього народу існували жорстокі звичаї. Войовничі племена жили головним чином за рахунок грабіжництва, полонених приносили в жертву, відрубуючи їм голови. Культура таврів була замкненою і відсталою попри близьке сусідство античних міст.
Від другої половини I тис. до н. е. в суспільстві таврів стала помітною майнова нерівність і почала формуватися державність. Держава Таврика існувала як рабовласницька. Таври довго боролися проти Боспору та Херсонесу, інколи в союзі зі скіфами, але греки, поступово освоюючи Причорномор’я, дедалі більше відтісняли таврів у гори. У I ст. н. е. таврійські племена підпали під владу Риму.

Сармати

У III ст. до н. е. на землі Північного Причорномор’я з поволзько-приуральських степів прийшли сармати. Уже в II-I ст. до н. е. вони повністю займали степи між Доном i Дніпром, а деякі їхні поселення сягали навіть Південного Бугу і Дунаю. Назва “сармати” походить від іранського слова “саоро-мант”, що означає “оперезаний мечем”. За легендою сармати походили від шлюбів скіфів з амазонками – безстрашними жінками-воїнами. Сарматські жінки вміли їздити верхи, не гірше за чоловіків володіли зброєю і разом з ними ходили в походи. У військовій справі сармати відрізнялися від скіфів ще більшою жорстокістю i непохитністю. Основним заняттям сарматів було кочове скотарство. Вони розводили велику рогату худобу, овець, коней. Окрім того, полювали на степових звірів i птахів, ловили рибу, займалися ремеслами.


1 Звезда2 Звезды3 Звезды4 Звезды5 Звезд (1 votes, average: 5.00 out of 5)
Loading...


Ви зараз читаєте: Перші державні об’єднання на півдні України за часів ранньої залізної доби