Політична культура



Політологічний словник

Політична культура – 1) якісний склад політичного життя суспільства, що визначається історичними, соціально-економічними і політичними умовами і відображає рівень засвоєння суб’єктом – суспільством, групою, особою – відповідних політичних відносин, способів діяльності, норм і цінностей, ступінь соціокультурного розвитку людини та ступінь її активності у перетворенні політичної, соціальної дійсності; 2) сукупність індивідуальних позицій і орієнтацій учасників системи, політичного процесу; суб’єктивна

сфера, що лежить в основі політичних дій і надає їм відповідного значення. Те, що називають нині П. к., свого часу було предметом особливої уваги Платона, Аристотеля, Ш. Монтеск’є, Н. Макіавеллі, К. Маркса, К. Мангеймата багатьох інших учених. Як категорія П. к. стала систематично вживатися в 50-х роках XX ст. Передвісником терміна “політична культура” був термін “національний характер”, який трактувався як комплекс політичних, моральних, культурних та інших уявлень, що властиві окремій нації та закріплені в її національній культурі і традиціях. Після 60-х років С. Верба, Г. Алмонд, Т. Парсонс, Р. Такер, інші
автори тісніше пов’язують сутність П. к. з традиціями, історичною пам’яттю, мотиваціями, цінностями, символами тощо. Існує кілька основних загальних підходів до трактування цього поняття. Перший: П. к. вважають систему цінностей соціуму та його громадян, систему політичних інститутів і відповідних способів колективної та індивідуальної політичної діяльності. Другий: П. к. – це певна сукупність переконань, поглядів, орієнтацій та зразків поведінки. Третій: П. к. являє собою процес формування та реалізації певних сил таких соціальних суб’єктів, як класи, групи, особистості, у процесі їхньої суспільно-політичної діяльності. Четвертий: П. к. – об’єктивне відображення і реалізація у процесі протиборства корінних класових інтересів, політичних принципів і гасел, які проголошуються політичними партіями, окремими політиками, державою. П’ятий: вважають, що П. к. характеризується як система переконань, ідей, уявлень, установок, моделей поведінки, що склалися історично. За таких різнобічних трактувань поняття “П. к.” важко простежити наявність єдиних або часто повторюваних елементів, що її утворюють. Найімовірніше, слід вважати, що значною мірою всі ці елементи можна зарахувати до феномену “П. к.”. Існує кілька видів типології, і ще більше типів П. к. Так, американські політологи, зокрема С. Верба, виокремлюють три типи П. к.: патріархальну, підданську та активістську. Патріархальна характеризується відсутністю інтересу до політичного життя, розподілу і чіткого визначення політичних ролей у суспільстві. Підданська пов’язана з досить сильною орієнтацією на політичну систему, її діяльність, функціонування. Активістська культура характеризується помітним інтересом громадян до діяльності держави та різних суб’єктів політичного процесу, їх високою громадсько-політичною активністю.

Спрощено можна виокремити два основні підходи до визначення змісту поняття П. к., які, проте, часто об’єднують в єдине ціле. Згідно з першим підходом, П. к. розглядають як сукупність (систему) певних політичних знань, тверджень, духовних цінностей, принципів і способів політичної діяльності, політичного досвіду і традицій, а також відповідних політичних інститутів. Відповідно до другого підходу, у П. к. вбачають процес, спосіб, конкретні форми реалізації сутнісних сил людини, її знань, суспільно-політичних тверджень. За структурою П. к. є поєднанням політичної свідомості та політичних знань, які, у свою чергу, мають власну структуру та особливості. П. к. охоплює такі аспекти: знання політики, фактів, зацікавленість ними; оцінювання певних політичних явищ, оцінні судження щодо того, як має здійснюватися влада; емоційний бік політичних позицій (наприклад, патріотизм, любов до батьківщини); визнання у певному суспільстві зразків політичної поведінки, що визначають, як можна і як слід діяти. П. к. є підсистемою в глобальній культурі. Вона тісно пов’язана з усіма її складовими – економічною, релігійною, правовою, організаційною та іншими культурами. П. к. має свої суб’єкти і об’єкт. Суб’єкти П. к. – це індивіди; мала, середня, або велика група; регіон; держава; нація; партія; клас тощо. Об’єкт П. к.: політична система суспільства та її компоненти (політичний режим, соціальні інститути; організації; об’єднання; політичні партії тощо). П. к. – багатовимірне явище, що має своє коріння, історичні та психологічні засади й особливості. П. к. – складова політичної системи. При цьому П. к. впродовж певного історичного періоду модифікує, реально впливає на зміну політичної системи. Це означає, що її завжди можна визначати і характеризувати відповідно до рівня розвитку політичного життя. Розрізняють П. к. суспільства, суспільної групи і окремої особистості. Соціальні і психологічні особливості формування кожної з них мають певні відмінності. Так, індивідуальна П. к., окрім знань, емоційного сприйняття дійсності, багато в чому зумовлена психологічними особливостями людини. Помітними характеристиками П. к. є її динамічність, поліфункціональність, різнорівневість. Щодо останнього, то загалом можна погодитися з ученими, які виокремлюють у середньому чотири рівні такої культури: номінальні політичні знання та вміння їх використовувати у повсякденній суспільно корисній діяльності; наявність досить глибоких суспільно-політичних знань, уміння їх реалізовувати в конкретній і активній політичній діяльності; П. к., притаманна політичному діячеві великого регіону чи національного масштабу; П. к. людини, для якої політична діяльність фактично є професійною (президент, глава уряду, спікер, народний депутат, член уряду, лідер партії, об’єднання тощо). Можна також виокремити такі види П. к., як культура депутатської, парламентської діяльності; культура діяльності громадських організацій, політичних партій, груп, об’єднань громадян; культура електоральної політичної діяльності, або діяльності громадян під час виборів, референдумів, опитувань громадської думки, плебісцитів тощо. У житті суспільства П. к. виконує кілька важливих функцій. Пізнавальна функція: озброює людей знаннями, необхідними для діяльності у будь-якій, але переважно в політичній сфері. Це дає змогу людині (особистості, громадянинові) самовдосконалюватися, саморозвиватися, формувати активну життєву, громадянську позицію. Фактично ця функція є основною, значною мірою такою, що зумовлює реалізацію інших. Ідентифікаційна функція полягає у тлумаченні потреб людини з огляду на її групову (соціальну, етнічну, конфесійну) належність та відповідну участь в обстоюванні інтересів цієї спільноти. Орієнтаційна функція характеризує прагнення людини до змістовного відображення політичних подій і явищ при реалізації прав і свобод у конкретній, соціальній, політичній системі. Виховна функція: сприяючи інтелектуальному розвитку людини, П. к. формує стійкий інтерес і зацікавленість у суспільно корисній, суспільно-політичній роботі. Такий інтерес є найактивнішим збудником підвищення політичної активності людини. Регулююча функція П. к. проявляється у прямому чи опосередкованому впливі на поведінку людини, організації, оцінюванні існуючих суб’єктів політики, політичного процесу і прийнятті певних рішень. Комунікативна функція: завдяки П. к. напрацьовані у суспільстві досвід, традиції передаються від покоління до покоління. Інтегруюча функція: П. к. за будь-яких обставин і умов є базисною основою суспільства, його політичної системи, сприяє консолідації громадян, політичних сил, створюючи у такий спосіб засади для підтримки існуючого політичного режиму, системи влади. Функція соціалізації: сприяє відповідному засвоєнню норм – регуляторів суспільно-політичного життя. Йдеться про правові, соціальні та психічні норми політичної поведінки, системи цінностей політичної культури, властиві конкретному суспільству. В демократичній П. к. виокремлюють два основні види: консервативно-ліберальну і ліберально-демократичну. В автократичній П. к. також вирізняють два види культури – авторитарну (що не підтримує і не заохочує окрему людину і різні суспільні сили до активності у суспільно-політичній діяльності) і тоталітарну (коли існує культ вождів і лідерів, їхня роль штучно підтримується і пропагується). Взаємозв’язок політики і культури складний, неоднозначний. Політика може деформувати культуру, негативно впливати на її розвиток, як це було, зокрема, у колишніх країнах соціалістичного табору наприкінці XX ст. Тоді диктат політики над культурою мав надто велике значення. Історично раніше виникає культура взагалі, а потім, при поділі суспільства на класи, формується його політична організація, виникає політика, формується П. к. Оскільки політика і культура рівноправні, то між ними існують тісні взаємодія, взаємовплив, взаємозалежність. Принципового значення набула проблема особливостей формування П. к. громадян з урахуванням специфіки їх ментальності. Ментальність українців має кілька системоутворюючих ознак: українцям притаманна інтровертність у сприйнятті всього, що їх оточує, тобто відповідна зосередженість на фактах і проблемах внутрішнього, особистісно-індивідуального світу; для українців характерна кордоцентричність, яка виявляється в сентименталізмі, емпатії, яскраво вираженій любові до природи, культуротворчості і естетизмі життя. Поряд із переліченими особливостями українцям притаманні анархічний індивідуалізм, перевага чуттєвого над волею та інтелектом. Як народові українцям властиві такі риси П. к.: демократизм, волелюбність, толерантність, миролюбність і водночас схильність до анархізму, бунтів і міжусобної боротьби, намагання поставити особисті інтереси над загальнодержавними. Загалом, коли йдеться про особливості П. к. українців, то багато вчених схиляються до того, що за психологічним складом вони є народом західного, європейського типу, тоді як, скажімо, росіяни – східного, азіатського. Такий погляд на ментальність українців не є, однак, єдиним, сталим. Багато фахівців акцентують увагу на комплексах “меншовартості”, “селянської психології” українства, “некласичності” української ментальності та ін. Таке різноманіття ознак і характеристик ментальності зумовлене багатьма об’єктивними історичними обставинами: постійною боротьбою України за волю і незалежність; розташуванням України між різними державами – політичними полюсами; багаторічним перебуванням під гнітом інших держав, коли тотальному нищенню піддавалися національні культура і духовність, а свідомість заповнювалася чужими цінностями, традиціями, нормами тощо. На свідомість кожного громадянина наприкінці XX ст. вплинули глобальні події, що розділили наше світосприймання на “до” і “після”. Йдеться про Чорнобильську катастрофу, розпад російсько-радянської імперії, крах таких міфів тоталітарного суспільства, як “нова радянська людина”, “загальна рівність та братство”, “торжество пролетарського інтернаціоналізму” та ін. Кожний громадянин України опинився перед неминучою необхідністю вибирати подальший шлях: повернутися до патерналістської моделі, в якій за нас робить вибір якийсь “старший брат”, чи зробити рішучий крок до самостійного вибору подальшого життєвого шляху.

Бебик В. М., Головатий М. Ф., Ребкало В. А. Політична культура сучасної молоді. – К., 1996; Бебик В. М. Політологія: теорія, методологія, практика: Підручник. – К., 1997; Гаджиев К. С. Политическая философия. – М., 1999; Головатий М. Ф. Професія політик. – К., 2000; Кресіна І. Українська національна свідомість і сучасні політичні процеси: Етнополітологічний аналіз: Монографія – К., 1998.

М. Головатий


1 Звезда2 Звезды3 Звезды4 Звезды5 Звезд (No Ratings Yet)
Loading...


Грунтове середовище існування презентація.
Ви зараз читаєте: Політична культура