Політична система України



Політологічний словник

Політична система України – сукупність політичних відносин, правових і політичних норм, інститутів, ідей, пов’язаних с формуванням і здійсненням влади та управління суспільством в Україні. Складовими елементами П. с. У. є політичні відносини між суб’єктами (елементами) системи; політична діяльність; політична організація українського суспільства (політичні інститути); політична свідомість і політична культура українського суспільства; політичні і правові норми, закріплені в законах України; засоби масової

інформації.

На сучасному етапі розвитку України відбувається активний процес формування нової політичної системи в нашій країні. Складовими цього процесу є: утвердження принципів демократії та парламентаризму, політичного плюралізму; забезпечення прав і свобод громадян, поділ політичної влади на законодавчу, виконавчу та судову; визначення засобів масової інформації важливим елементом політичної системи; формування системи самоврядування тощо. Крім того, докорінних змін потребує функціонування ринкової економіки в Україні, здійснення системи законодавчих та інших заходів, спрямованих насамперед

на забезпечення соціального захисту населення.

Утворення нової політичної системи в нашому суспільстві відбувається складно і суперечливо. Після серпня 1991 р. почали складатися зовсім нові умови суспільного життя. Існуючі політичні інститути були неспроможні діяти ефективно, а нова політична система, покликана через відповідні інститути здійснювати управління суспільством, виробляється повільно.

Незалежна Україна обрала демократичний тип політичної системи суспільства, що й визначено в Конституції (Основному Законі) країни.

Україна відповідно до її Конституції є суверенною і незалежною, демократичною, соціальною, правовою державою. Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування.

Україна є президентсько-парламентською республікою. Конституція України визначає президента як главу держави, який виступає від його імені. Державна влада здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу і судову. Основним Законом визначається і гарантується самоврядування.

Отже, коли ми говоримо про модель державно-політичного устрою в сучасній Україні, то йдеться зрештою про устрій, де парламент приймає закони, президент є главою держави, прем’єр-міністр та його кабінет здійснюють виконавчу владу. Владні структури, насамперед законодавчі органи формуються за участю політичних партій. У такій державі чітко розподілено функції та повноваження законодавчої, виконавчої та судової влади. Основним у ній є верховенство закону в усіх сферах суспільного життя. Йдеться про правову демократичну державу та громадянське суспільство. Проте це в ідеалі. Україні до такої моделі ще надто далеко. Політична історія людства переконливо свідчить: розвиток суспільства відбувається від тоталітарного через авторитарний до демократичного суспільного устрою. Процес цей характеризується припливами і відпливами, але домінуючою є тенденція послідовної демократизації суспільного життя. Перехід від авторитаризму до демократії дає змогу виокремити загальні закономірності та орієнтовні етапи цього процесу, пов’язані з проблемами, які потрібно вирішувати політичному керівництву в означених умовах та у відповідній послідовності, щоб перехід відбувся плавно і завершився встановленням ефективно діючого політичного режиму.

Метою реформування політичної системи суспільства має бути підвищення ефективності державних органів; основоположними принципами реформування – поглиблення демократичних засад управління; пріоритетними завданнями тут є національна безпека держави і забезпечення добробуту її громадян.

Першочерговою передумовою ефективної діяльності владних органів є визначення стратегії демократичного облаштування. Сутність проблеми полягає в практичному втіленні в життя відомого демократичного принципу, відповідно до якого, за визначенням Авраама Лінкольна, йдеться про владу народу, владу, що здійснюється народом, і владу в інтересах народу. Владні органи повинні перебувати під реальним, а не уявним контролем народу і спиратися у своїй діяльності на його довіру і підтримку. Владні структури повинні обиратися не для того, щоб їм підпорядковувалися (підпорядковуватися необхідно закону), а для того, щоб вони служили громадянам. Отже, йдеться про будівництво справді демократичної, правової, соціальної держави з авторитетним президентом, ефективно діючим парламентом, професійним висококваліфікованим урядом, незалежними судовими органами.

Наступною передумовою ефективної діяльності владних органів є підвищення правової і моральної відповідальності керівників цих органів за стан справ у галузі, якою вони керують. Одна з проблем тут – викорінення проявів корумпованості в державному апараті. Для боротьби з корупцією недостатньо, хоча і важливо, щоб вищі посадові особи держави були порядними людьми. Небезпека криється в їхньому оточенні. Тут непоодинокі випадки вияву хабарництва, коли не без користі віддають цілі галузі наближеним кланам, на свій розсуд роздають ліцензії, визначають податкові і митні пільги. Але з беззаконням потрібно боротися з допомогою закону і тільки закону. Слід на загальнодержавному рівні привести у відповідність доходи, задекларовані посадовими особами, їх реальним прибуткам. Концептуальною основою нормативно-правових актів по боротьбі з корупцією має бути не документування наслідків цього негативного явища, а створення умов, які б виключали можливість корупційних проявів.

Ефективність діяльності владних органів вирішальною мірою залежить від рівня компетентності тих, хто управляє. У владних структурах повинні працювати тільки професіонали, які бажають і здатні самовдосконалюватися. Слід провести атестацію всього корпусу державних службовців на відповідність посадам, які вони обіймають. Управлінська еліта покликана мати політичну культуру, тобто професійно знати закони суспільно-політичного державного устрою, професійно вміти застосовувати ці знання в своїй сфері, професійно налагоджувати відносини з колегами по управлінню. Це стосується всіх гілок влади, але насамперед урядових структур. Слід врахувати, що економіка перехідного періоду має уряд з обмеженими юридичними і адміністративними можливостями. І це природно. Адже досвіду професійного впровадження ринкових реформ, необхідних управлінських навичок не мають ті, хто повинен це робити. В такій ситуації успіх справи визначається відбором до уряду, неодмінно за конкурсом, висококваліфікованих професіоналів, здатних діяти в умовах формування ринкових структур, керуючись розумом і порядністю, а не амбіціями і власною вигодою. Важливо на всіх рівнях здійснювати вибори посадових осіб, зокрема глав обласних і районних державних адміністрацій. Слід активно включити в процес державного управління молоду генерацію політиків і управлінців.

І, нарешті, ефективність діяльності владних органів вирішальною мірою залежить від публічності здійснюваної політики, її відкритості, прозорості. При цьому важливо забезпечити законодавче залучення представників політичної опозиції, засобів масової інформації до участі в діяльності владних інститутів, розробки, прийняття і відповідальності за реалізацію важливих державних законів. Запровадити постійні зустрічі (національна асамблея, круглий стіл) вищих посадових осіб держави, лідерів політичних партій, опозиційних рухів з обговорення і розв’язання конфліктних питань суспільного розвитку, визначення стратегії розвитку країни в політичній, економічній і міжнародній сферах. Цю стратегію повинні поділяти всі гілки влади, а разом з ними – підтримувати все суспільство.

У політичній сфері продуктивною вбачається модель соціально-правової держави, в основу політико – державної доктрини якої покладено громадянсько-правову ідею. За таких умов суб’єктом державотворення є політична нація, яка в Україні складається з українців, росіян, білорусів, румунів, угорців, євреїв, кримських татар, інших етнічних груп. Українці як корінне населення дають назву країні. Українська мова визначається державною. Така нація повинна і може складатись на загальних принципах соціально-правової держави і громадянського суспільства.

В економічній сфері більшість фахівців і вчених сходяться на моделі формування ринкової економіки у вигляді науково-технологічної доктрини, яка грунтується на інтелектуальному факторі, на розвитку науки і застосуванні новітніх технологій, відповідає світовим цивілізаційним тенденціям XXI ст. і спроможна забезпечити гідний рівень життя громадян. Кожна держава прагне сформулювати ідею, притаманну її громадянам і підтримувану ними, проект спільного життя громадян цієї держави. Формування національної ідеї – справа непроста. На це, можливо, підуть роки. Але вже сьогодні необхідно вирішувати життєві реальні проблеми, які б сприяли поліпшенню життя співвітчизників. Такою могла б стати проблема викорінення бідності. В майбутньому, коли бідність подолаємо, національною ідеєю могла б стати ідея соціального партнерства, яка забезпечувала б поступову рівновагу між демократичними інститутами і соціальною владою, взаємодією тих, хто дає роботу, і тих, хто отримує її, профспілок і владних структур. Про продуктивність ідеї соціального партнерства свідчить і досвід західноєвропейських країн, де цей інститут функціонує багато років.

У зовнішньополітичній сфері перспективи становлення України як активного дієздатного суб’єкта міжнародних відносин визначені її зацікавленістю і прагненням однаковою мірою брати участь у житті євразійського і європейського регіонів і сприяти гармонізації відносин між ними. У складній геополітичній ситуації незалежна Україна, яка перебуває на перехресті стратегічних інтересів незалежних держав, повинна керуватись концепцією “динамічної рівноваги сил”, “активного нейтралітету”, що орієнтує на встановлення дружніх відносин як з Росією та іншими державами, що виникли на території колишнього СРСР, так і з європейськими державами, іншими країнами світу. При цьому Україні необхідно вибудовувати свою, орієнтовану на власні національні інтереси, зовнішню політику, яка сприятиме тому, що наша держава стане впливовим фактором створення механізму оптимальної моделі безпеки сучасної України.

Безумовно, вибір стратегії внутрішньої і зовнішньої політики має доповнюватись гнучкою тактикою і сильною політичною волею стосовно реалізації поставленої мети. Будь-яка стратегія, будь-який план не здійсняться самі по собі. Потрібні рішучі дії владних структур (президента, Верховної Ради, уряду України), політичних партій, інститутів громадянського суспільства, спрямовані на те, щоб переломити несприятливий хід політичних, економічних і соціальних процесів і зробити Україну політично стабільною, економічно потужною, незалежною державою, яка впевнено торує шлях у XXI ст.

Політична система сучасної України: особливості становлення, тенденції розвитку. – К., 2002; Україна в сучасному геополітичному просторі: теоретичний і прикладний аспекти. – К., 2002; Філософія політики. – К., 2003.

Ф. Рудич


1 Звезда2 Звезды3 Звезды4 Звезды5 Звезд (No Ratings Yet)
Loading...


Як намалювати лінію часу з історії.
Ви зараз читаєте: Політична система України