Поняття соціалізації – ПЕДАГОГІЧНА ПСИХОЛОГІЯ ЯК ПСИХОЛОГІЧНА ДИСЦИПЛІНА

Педагогічна психологія: навчальний-методичний посібник

РОЗДІЛ 1

1 ПЕДАГОГІЧНА ПСИХОЛОГІЯ ЯК ПСИХОЛОГІЧНА ДИСЦИПЛІНА

1.4. Поняття соціалізації

Визнання соціалізації за центральну категорію системи термінів педагогічної психології потребує докладнішого розгляду її змісту з позиції логічного складу та історичного розвитку. Залежно від масштабу бачення під цим трансдисциплінарним терміном у сучасній науці розуміють або лише процеси засвоювання й відтворювання індивідом суспільного досвіду, в результаті якого він стає особистістю

і набуває необхідних для життя в суспільстві психічних якостей, знань, умінь, навичок і мови, а також можливості спілкування й взаємодії з людьми, або ж сукупність усіх соціальних і психологічних процесів, через які людина засвоює систему знань, норм і цінностей, що й дає їй змогу функціонувати як повноцінний член суспільства. З позиції соціальної педагогічної психології соціалізація – це процес входження індивіда до різноманітних соціальних груп на підставі засвоєння необхідних для інтеграції у їхню структуру видів і форм діяльності.

З огляду на предмет педагогічної психології, стають цікавими

специфічні особливості саме тих процесів, які задіяні в актах соціалізації в межах педагогічної взаємодії. Такі педагогічні процеси зумовлені активністю ряду факторів, які поділяються на три групи:

– макрофактори (актуальний рівень цивілізації, тип держави, суспільства);

– мезофактори (тип населення, його етнокультурні умови існування);

– мікрофактори (сім’я, навчальний заклад й позашкільні установи, причетні до виховання дитини). Соціалізація включає в себе не лише свідомі, котрольовані й цілеспрямовані впливи, а й стихійні, спонтанні процеси, які певним чином впливають на формування особистості. На підставі цього розрізняють процеси спрямованої і не спрямованої соціалізації, які диференціюються за критерієм наявності або відсутності в суб’єкта організації впливу на дитину конкретної мети виховання і розвитку її. Соціальні утворення, у межах яких організовуються та здійснюються соціалізуючі впливи, називаються інститутами соціалізації. Частина з них, що спеціально створена суспільством для навчання й виховання підростаючого покоління, є агентами спрямованої соціалізації. Це навчально-виховні й освітні установи, спеціалізовані засоби масової інформації, громадські організації та фонди, статут яких передбачає роботу по соціалізації дітей та молоді.

Розвиток інститутів соціалізації тісно пов’язаний з процесами соціокультурної еволюції суспільства. Показова в цьому відношенні типологія історичних форм легітимного панування в суспільстві та відповідних їм домінуючих форм соціалізації, яку запропонував відомий німецький соціолог Макс Вебер (1864-1920). Він розрізняв кілька форм такого “панування”.

“Легальне панування” здійснюють спеціально навчені люди за чіткими раціональними правилами (законами), встановленими в суспільстві. Чистою формою такого панування М. Вебер вважав сучасну бюрократичну (від фран. “бюро”, тобто стіл, робоче місце фахівця) модель управління суспільством, різні функції в якому виконують підготовлені з цією метою спеціалісти. Така формалізована система потребує такої ж ретельно організованої системи соціалізації, головним інститутом якої є школа. В школі взаємовідносини між учнем та педагогом будуються за принципом ієрархії знань.

“Традиційне панування” як основа взаємовідносин традиційного суспільства здійснюється на основі віри у святість раніше встановлених правил і порядків. Соціальними механізмами його підтримування є строге дотримування успадкованої з минулого дисципліни в поєднанні з особистісною відданістю старшому, який є одночасно начальником і наставником. Основним психологічним механізмом забезпечення таких відносин є вироблення в дитини певних звичок і її спонукання до реалізації їх. Прообразом таких взаємовідносин виступає патріархальна сім’я, в якій характер родинних стосунків визначався ієрархією соціальних ролей, а контроль дорослих над дітьми й чоловіка над жінкою був абсолютним.

“Харизматичне панування” (від грецького “харизма” – Божий дар) передбачає визнання за лідером або вчителем лише йому притаманних виняткових особливостей, завдяки яким в оточуючих виникає стан захоплення такою людиною, пристрасна особистісна прихильність або прив’язаність до неї. Ця модель панування, як і попередня, передбачає безумовну підлеглість, але, на відміну від неї, психологічні механізми її виникання й підтримування є абсолютно ірраціональними. Такий тип панування і досі трапляється в деяких юнацьких угрупованнях та релігійних сектах, де основним соціально-психологічним механізмом інтеграції спільноти виступає розвиток і підтримка культу лідера.

Наведені типи панування сьогодні майже зовсім не трапляються у чистому вигляді. Для нас є принциповим той факт, що кожен із них передбачає такі основні форми соціалізації, як формальне навчання (для легального панування), прилучення до традиції (традиційне панування) та емоційну ідентифікацію з лідером (харизматичне панування). Відносини вихователя й вихованця в цих моделях соціалізації скрізь ієрархічні. Але в першому випадку вони усвідомлюються сторонами насамперед як ієрархія знань (потрібно слухати того, хто більше знає); у другому – як ієрархія традиційних соціальних ролей (потрібно слухати старших, керівників та вчителів, які б вони не були); у третьому – як ієрархія особистостей (потрібно підкорятися найкращим, бо вони, будучи наділені харизмою, мають те, чого немає в інших). Зрозуміло, що всім трьом моделям соціалізації відповідають і різні педагогічні засоби забезпечення їхньої ефективності. Дія таких засобів фіксується у понятті механізмів соціалізації.

Сучасне психолого-педагогічне бачення суспільної основи ефективної соціалізації – це забезпечення паритету, можливостей обох сторін на передавання та засвоювання соціального досвіду, необхідного для дальшого розвитку особистості й суспільства. Найзагальнішими психологічними механізмами соціалізації прийнято вважати екстеріоризацію педагогом такого досвіду (трансляцію його в простір педагогічного спілкування) та інтеріоризацію досвіду (як його активний перехід у внутрішній план дитини). Основними зовнішніми психолого-педагогічними механізмами соціалізації будемо вважати навчання та виховання, уперед-ження, або пролепс, як побудову батьками й педагогами планів майбутнього дитини та організацію відповідно до них середовища її соціалізації, соціально-педагогічні експектації (сподівання, очікування) оточуючих та соціальний контроль у вигляді соціально-педагогічних санкцій, заохочування та примус, які створюють у педагогічному середовищі ефекти соціальної фасилітації (полегшення й покращення актив-ності дитини в присутності педагога) та інгібіції (пригнічування її активності), а також демонстрацію зразків і прикладів поведінки, пояснення, навіювання, доведення та переконання.

За внутрішні психологічні механізми соціалізації визначимо процеси наслідування активності інших, ідентифікацію (з референтною особою, групою, особистим ідеалом) статево-рольову типізацію, імітацію та гру, учіння та соціально-психологічне научіння, самовиховання й самоосвіту. Частина з них (як, скажімо, наслідування) є вродженими, інші ж (такі, як учіння, самовиховання) виникають як певний результат соціалізації дитини і, у свою чергу, стають механізмами її дальшої соціалізації.


1 Звезда2 Звезды3 Звезды4 Звезды5 Звезд (1 votes, average: 5.00 out of 5)
Loading...



Способи розв'язання конфліктів.
Ви зараз читаєте: Поняття соціалізації – ПЕДАГОГІЧНА ПСИХОЛОГІЯ ЯК ПСИХОЛОГІЧНА ДИСЦИПЛІНА