Головна ⇒ 📌Довідник з соціології ⇒ ПРОСТІР СОЦІАЛЬНИЙ

ПРОСТІР СОЦІАЛЬНИЙ

Соціологія короткий енциклопедичний словник

ПРОСТІР СОЦІАЛЬНИЙ – фундаментальна умова діяльності та спілкування людей у суспільстві. П. с. охоплює два взаємозалежні рівні людської життєдіяльності; відношення людей до природи, що передбачає певну локалізацію істор форм суспільства в геогр. просторі природи, і рівень організації міжсуб’єктних, власне соціальних зв’язків, де просторовий момент співвідноситься з певними соціальними системами, характеризує упорядкованість множини соціальних подій та відносин, їх взаємокоординацію

та субординацію, насиченість діяльністю та комунікацією, коли соціально-геогр параметри виступають похідними величинами сусп. інтеграції, значення яких транспоновані на землю (її площі, терит. розмежування і т, д.).

Здійснення людьми в-ва, обміну та взаємних контактів, розміщення поселень, улаштування побуту, інфраструктур і т. д. включає в себе освоєння природного простору, його певне упорядкування, розподіл зон життєдіяльності спільнот. Даний аспект вивчається істор. та соціально-екон. географією, етнографією, соціальною екологією тощо. Істор. форми локалізації різних процесів у просторі соціального середовища

їх перебування залежать від сутності цих процесів (досягнутого рівня технол. бази, її структури, домінування типів в-ва, розподілу праці, диференціації суспільства на групи і класи, утворення держав, міжродові та міждерж. відносини та ін. Тут предметом особливого інтересу виступає спосіб розселення людей. Напр., просторово-соціальне середовище проживання в містах відображає ієрархії майнового, рольового станів його мешканців, відповідну систему пріоритетів, цінностей, самоідентифікацій і т. д. Зміна екон., демогр. та ін. факторів може міняти витворену конфігурацію, просторову структуру міста. Так, у сучасних містах трансформується функціональне призначення їх окраїн; використання міст – супутників, приміських зон і т. д. В умовах ринкової економіки важливого значення для утворення просторової структури міста має конкуренція і пов’язані з нею явища. В свою чергу згубна практика адміністративно-командного управління економікою і життям суспільства в цілому в нашій країні привела до терит. – просторових диспропорцій у розміщенні продуктивних сил, у розвитку соціальної інфраструктури, що проявилася в поділі поселень на “перспективні” та “неперспективні”, в домінуванні адміністративних центрів, в плануванні, розподілі фондів соціального розвитку, житлового будівництва та ін. Екологічна (геогр.) локалізація соціальних процесів відображає їх відносну істор. сутність, а тому просторова характеристика має тут відносний сенс; на одній і тій території може розміщуватись неоднакова кількість тих чи інших сусп. одиниць (ін-тів, поселень, виробництв та ін.), різною буде структура їх упорядкованого співіснування.

Але система сусп. відносин існує не тільки в природному просторі, а і як цілісне утворення і процес сама є простором в упорядкуванні деяких своїх функцій. Напр., капітал, виконуючи свою важливу функцію обігу, утворює “просторову сферу обігу капіталу” (Маркс), де суттєвим є не тільки “пробігання” уречевленим капіталом геогр. простору за певний проміжок часу, а й сукупність, множина здійснюваних подій купівлі – продажу. Подібно до того, як у релятивістській фізиці важливі всі точки простору або часу, а подія є їх множиною, їх структурованістю, так для капіталу множина подій обміну, купівлі – продажу ущільнює простір обігу, витворює певний порядок у вигляді світового ринку, що охоплює всю земну кулю. В свою чергу і процес в-ва капіталу передбачає розширення “просторової сфери праці”, що виражається в зрослих можливостях кооперації, концентрації сусп. праці, застосуванні продуктивних здібностей і сил індивідів.

Якою мірою інтегрована в єдине ціле система соціальних диференціацій суспільства передбачає простір певних порядків та ієрархій, завдяки чому забезпечуються наявні в суспільстві конкретні соціальні статуси, “соціальна дистанція” між представниками різних класів (груп, страт), такою ж мірою є необхідною для суспільства соціальна мобільність і “по горизонталі”, і “по вертикалі”. Пов’язаність П. с. з соціальним статусом, місцем індивіда в суспільстві та групи чітко виокреслена П. Сорокіним. “Отже, резюмуємо: 1) соціальний простір – це народонаселення Землі; 2) соціальне становище – це сукупність його зв’язків з усіма групами населення, в середині кожної із цих груп, тобто із її членами; 3) становище людини в соціальному всесвіті визначається шляхом встановлення цих зв’язків; 4) сукупність таких груп, а також сукупність становищ серед кожної із них становлять систему координат, що дає змогу визначити соціальне становище будь-якого індивіда” (П. Сорокин. Человек, цивилизация, общество. М., 1992. С. 299).

Соціальна межа, що виникає між індивідами, їх спільнотами і включає в себе топологічне (геогр.) розмежування між ними, є моментом цивілізованого взаємогарантування прав і можливостей учасників громадянського суспільства. Звідси соціально-просторовий фактор інституціолізованого конституювання повноцінної, з правової та майнової точок зору, особистості набуває особливого, символ, звучання.

Схильність до надзвичайної міграції людей у епоху середньовіччя пояснюється тим, що власність як матеріальна та психол. реальність майже була невідома. Гарантування суспільством матеріального інтересу, майнового права перетворює будинок, земельну ділянку і т. д. у той значущий просторовий топос суспільства, завдяки якому людина може відбутись як суб’єкт громадянських прав і свобод, що у вигляді відповідних обов’язків гарантує аналогічні права іншому суб’єкту спілкування.

Суперечність топологи і метрики сучасної соціально-просторової структури полягає в тому, що, з одного боку, спостерігається ущільнення та уніфікація соціальних процесів у глобальному масштабі, коли ефективність екон. діяльності немислима поза світовим ринком, правова – поза вимогами прав людини і міжнар. обміну інформацією тощо, а все це задає орієнтацію на заг. людські цінності в різних сферах людської діяльності і є стимулюючим чинником соціальної мобільності в будь-якому регіоні, суспільстві чи групі; з другого боку, подібна тенденція супроводжується намаганням спільнот, держав, індивідів, їх об’єднань зберегти і відтворити звичаї, традиції, переконання, норми, що забезпечують як їх культурну унікальність, так і соціальну усталеність в їх еволюції.