Роздержавлення і приватизація власності у постсоціалістичних країнах



Роздержавлення і приватизація власності у постсоціалістичних країнах – процес переходу державної власності на засоби виробництва в інші, недержавні, типи та форми власності, в т. ч. у приватну власність окремої особи або членів її сім’ї (що означає приватизацію державної власності як складової роздержавлення). Процеси роздержавлення і приватизації у 80-90-х XX ст. відбувалися в розвинених країнах світу і в т. зв. постсоціалістичних країнах. У кожній з цих груп країн існували загальні та особливі причини для цього, водночас різними були їх

соціально-економічний зміст і наслідки. Командно-адміністративний стиль управління переважав у державному секторі СРСР, частка державної власності в якому становила 92%. Працівники були відчужені від цієї власності та процесу управління нею, від результатів праці. Загалом у країнах Східної Європи та у пострадянських країнах об’єктивними причинами роздержавлення і приватизації були: 1) надмірне одержавлення економіки; 2) відсутність дієвої конкуренції, а отже, вагомої рушійної сили економічного та соціального прогресу; 3) домінування державного централізованого управління народним господарством, передусім
за допомогою адміністративних (а не економічних) важелів; 4) гальмування розвитку товарно-грошових відносин і заснованих на них ринкових важелів регулювання економіки; 5) формальний господарський механізм, процес планування на підприємстві; 6) надмірне зростання управлінського апарату, посилення бюрократизму; 7) послаблення процесу впровадження результатів наукових досліджень у виробництво, науково-технічного прогресу; 8) домінування у розподілі створених матеріальних і духовних благ, з одного боку, зрівнялівки, а з іншого – невиправдане трудовим внеском привласнення численних товарів і послуг кращої якості верхівкою бюрократичного апарату. Тому приватизація значної частини власності постала як економічна необхідність. Цей процес мав здійснюватися паралельно з роздержавленням (переходом державної форми власності в акціонерну, кооперативну та інші форми) за оптимального поєднання приватної та колективної власності, недопущення тотальної приватизації. Практика приватизації в Україні в 90-х XX-на початку XXI ст. свідчить про масове розкрадання державної власності тіньовими структурами, номенклатурною елітою, про ігнорування інтересів безпосередніх працівників, інші негативні явища та процеси (див. Роздержавлення і приватизація в Україні). Загалом у процесі приватизації були допущені такі стратегічні прорахунку по-перше, орієнтація на переважання приватної власності. Як засвідчує досвід США, частка індивідуальної (приватної) власності у створенні ВНП в цій країні не перевищує 10%, хоча питома вага таких підприємств в загальній кількості підприємств – понад 90%. По – друге, орієнтація на надмірне зниження частки державної власності. Загалом у руках держави повинно залишитися 30-35% сукупної власності. У деяких розвинених країнах світу низька частка державної власності не є економічно не забезпеченою для країни, оскільки там сформовано сучасну ринкову інфрастурктуру, відлагоджено механізм економічного, правового та адміністративного регулювання макроекономічних процесів. У Чехії для здійснення програми роздержавлення і приватизації створено міністерство приватизації та 85 місцевих приватизаційних комітетів, що означало значну децентралізацію процесу приватизації, переведення його на місцевий рівень і стало одним із важливих чинників успіху. Міністерство приватизації давало оцінку плану приватизації кожного об’єкта власності, що пропонувався на основі конкурсу приватизаційних проектів, публікувало правила реалізації приватизаційних програм. У Болгарії для управління процесом приватизації створено Агентство з приватизації державного майна, основними функціями якого стала розробка програм і пропозицій приватизації, забезпечення необхідною інформацією, оцінка майна та ін. Малу приватизацію здійснювали міністерство торгівлі та послуг, комітет з туризму, виконкоми общинних народних рад, ради управління державними та общинними (муніципальними) фірмами. В Румунії органом управління приватизацією стало Національне агентство у справах приватизації, головною функцією якого була координація діяльності щодо становлення недержавних структур, а також п’ять фондів приватної власності як державні комерційні організації (акціонерні товариства), завданням яких була сертифікація та управління оборотом частини державного капіталу комерційних товариств (до 30%), яка передавалася населенню безкоштовно. В Румунії було також створено автономні управління у таких стратегічних і базових галузях, як енергетична, видобувна, оборонна промисловість, пошта, залізничний транспорт та ін. Вони працювали на принципах самофінансування, стали власниками певної частини національного багатства. До їхнього складу увійшли заводи і фабрики, служби та підрозділи, необхідні для виконання статутних вимог, їхнім фінансовим джерелом могли бути й кредитні ресурси (не більше 20% обсягу реалізованого в попередньому році чистого доходу). Уряд Німеччини заснував Опікунську раду з управління державним майном, яка підпорядковувалася федеральному уряду. Контроль за діяльністю ради здійснювало міністерство фінансів і економіки спільно з деякими іншими міністерствами, причетними до вирішення питань приватизації. Певна участь Опікунської ради в майні підприємств вважалася участю федерального уряду. Зміни до статуту ради могли вноситися лише за погодження з урядом. Санацію своїх підприємств Опікунська рада здійснювала через надання їм кредитів. При її створенні в НДР було бл. 8 тис. колишніх народних підприємств, що мали перетворитися на акціонерні підприємства або товариства з обмеженою відповідальністю. Кредити, отримані підприємствами, планувалося повернути до кінця 1995. Термін сплати кредитів та їх обсяг могло переглядати міністерство фінансів, яке разом з Опікунською радою мало право гарантії при наданні кредитів підприємствам. Основним завданням Опікунської ради стала інтеграція господарств колишньої НДР та ФРН в єдине національне господарство і формування у Східній Німеччині конкурентоспроможних на світовому ринку підприємств. З метою реалізації цього завдання вона мала право оздоровлювати (через надання кредитів), продавати і навіть ліквідовувати певні підприємства. Для покриття державного боргу колишньої НДР Опікунська рада отримувала кошти передусім від продажу підприємств. Загалом у пострадянських і т. зв. постсоціалістичних країнах роздержавлення і приватизація здійснювалися за різними соціально-економічними моделями з використанням конкретних механізмів їх реалізації. Серед них найбільш вдалими були обрані Чехією та Китаєм. Зокрема, у Чехії основними принципами ваучерної приватизації були: 1) масовий характер – участь не менше третини можливих учасників у першій хвилі; 2) виставляння на аукціони максимальної кількості підприємств; 3) забезпечення кожному громадянину права вільного вибору; 4) здійснення приватизації без використання бюджетних коштів; 5) пряма відповідальність держави за точність і достовірність інформації про підприємства та організації, що пропонувалися для продажу на аукціонах, і гарантування їх проведення; 6) конкурентність. Кожен громадянин Чехії, якому виповнилося 18 років, отримав право на 1000 інвестиційних талонів. Бажаючи взяти участь у ваучерній приватизації, він мав зареєструватися, заплатити 1 тис. крон (приблизно 31 дол. 1992; 35 доларів – 1993 як наслідок стабілізації крони) за реєстраційний штамп, а також 35 крон за ваучерну книжку. Книжки мали чітко визначену структуру, придатну для обробки купонів на комп’ютерах. Кожен купон містив певну кількість інвестиційних талонів, якими учасники аукціону розраховувалися, отримуючи взамін реальні акції акціонерних товариств. На підприємствах 75% майна було приватизовано за купони. Купуючи купонну книжку, громадянин обирав вигідний для нього реєстраційний пункт, де реєстрував її. У цьому пункті він у майбутньому отримував необхідну інформацію про процес приватизації та задоволення його замовлення на акції. У разі відмови громадянин знав про її причини, а інвестиційні талони міг використати для повторного замовлення акцій у наступних колах приватизації. У приватизаційній хвилі було до п’яти приватизаційних кіл, кожне з яких тривало не більше місяця. Таким чином одна особа могла п’ять разів зробити замовлення на акції підприємств, що приватизувалися. Це означає, що кожен дорослий чех, беручи участь у купонній приватизації, фактично ставав суб’єктом вторинного ринку цінних паперів, набуває досвіду в інвестуванні заходів, пов’язаних із ризиком втратити власні кошти. Громадяни, що не мали бажання робити надто ризикові інвестиції, зверталися до більш стабільних інвестиційних приватизаційних фондів (ІПФ), що було важливим результатом купонної приватизації. Засновниками ІПФ стали приватні особи та державні структури. На закуплену кількість акцій ІПФ випускав власні акції, які отримували ті, хто передав йому свої інвестиційні талони. Найбільший ІПФ у Чехії мав 900 тис. акціонерів. Така модель приватизації давала змогу швидко здійснити початковий розподіл акцій підприємств, що приватизувалися, і створити базу для функціонування ринку цінних паперів та діяльності фондових бірж. Саме на фондовому ринку акцій встановлювалася їх ринкова вартість. В акціонерних товариствах, які добре працювали, був високий курс акцій і високі дивіденди, що означало зміцнення ринкових важелів в управлінні підприємствами. За 1991 – 1997 на купонні аукціони було виставлено акції майже 1500 підприємств балансовою вартістю 355 млрд крон. Упродовж першої хвилі приватизації підприємства виставили для продажу за купони понад 60% акцій, а в ІПФ населенням було інвестовано до 72% інвестиційних талонів купонних книжок. Водночас 13 найбільших ІПФ зосередили у своїх руках за цей час понад 55% усіх талонів, а впродовж другої хвилі – 41%. Однак дрібним акціонерам належало більше половини приватизованої власності, ІПФ – до 40%. З урахуванням усіх інвесторів, яким належить більш як 1% акцій, понад 750 підприємств контролюються 5 найбільшими ІПФ, а 146 підприємств – одним таким фондом. Згідно з чинним законодавством цієї країни, ІПФ не має права володіти більш як 20% акцій одного підприємства і вкладати в нього понад 10% власних активів, а група фондів, створених одним засновником, не повинна володіти більш як 40% акцій одного підприємства. З огляду на вимоги закону єдності праці та власності ефективнішою виявилася модель, за якої ваучери видавали лише тим, хто працює залежно від їх трудового стажу, рівня освіти та кваліфікації. В Чехії працівники підприємств мали право на придбання до 10% акцій роздержавлених підприємств. Змішана модель роздержавлення і приватизації передбачала поєднання державної, колективної та приватної власності в різних пропорціях за переважання державної власності й державного контролю у стратегічних галузях. Зокрема, це стосувалося т. зв. природних монополій. Найближчим до цієї моделі є досвід роздержавлення і приватизації в Китаї, в результаті яких виникли передусім акціонерні підприємства, що поєднували ознаки акціонерних компаній відкритого та закритого типів. Серед них виокремлюють такі основні форми: 1) кооперативний різновид акціонерної форми, за якого весь початковий капітал підприємства складався лише з паїв, внесків учасників на основі інвестування власних коштів; 2) закрита акціонерна форма підприємства, що охоплювала й зовнішню пайову участь; 3) відкрита акціонерна форма, яка передбачала зовнішню пайову участь, а акції частково або здебільшого розміщували за межами підприємства; 4) акціонування нагромадженого майна, за якого все майно ділилося на дві частини: за участю держави і за участю колективу підприємства, але акції при цьому не випускали; 5) акціонування приросту майна: частки існуючого майна лише виділялися, але не продавалися. За рахунок випуску акцій створювалося джерело фінансових можливостей; 6) концерн, що виник у процесі розвитку горизонтальних об’єднань на основі спільної участі кількох підприємств, які робили внесок факторами виробництва. Підприємства вносили не все майно, а лише його частину (за необхідності), у т. ч. фінансові засоби, обладнання або технологію, акції не випускали; 7) концерн акціонерного типу з центром, контролем і участю; 8) створення нових підприємств за відкритого розміщення у суспільстві всіх випущених акцій. Ця форма наближалася до загальноприйнятої у світовій практиці, однак її використання обмежувалося участю нових компаній, де не існувало проблеми оцінки майна; 9) акціонерна компанія з участю китайського та іноземного капіталу. При перетворенні державних підприємств на акціонерні виділялися такі види пайових часток: держави, підприємства, індивідуальної та зовнішньої юридичної особи. Роздержавлення в Китаї передбачалося здійснювати двома етапами. На першому етапі підприємства переходили на принципи самогосподарювання, що означало повний розподіл юридичної та економічної власності, виступали як юридичні особи (як неповні власники і самостійні господарники). Водночас поступово формувалася “власність підприємства” – права власника підприємства на частину своїх фондів, створених за рахунок реінвестування прибутку, що залишався в розпорядженні підприємства після розрахунку з державним бюджетом. Отже, власність ставала змішаною: державною і власністю підприємства. Держава не управляла процесом створення вартості, оскільки не втручалася у процес виробництва. Як повний власник частини майна підприємств вона мала право на частку доходів від його функціонування та розвитку. Підприємство оподатковувалося за користування фондами (власними і державними), фінансувалося не з бюджету, а через державні інвестиційні компанії, які на правах учасників державного паю і кредиторів стежили за збереженням і примноженням державного майна. Інвестиційні компанії діяли як самостійні господарські організації відповідно до власних інтересів. Отже, державна власність поділялася на державне майно, щодо якого зберігався прямий державний контроль, і господарство юридичних осіб – як систему непрямої державної власності. Після завершення другого етапу в державній власності залишалися найважливіші об’єкти інфраструктури (залізниці, шляхи, телефонно-телеграфний зв’язок, електростанції), а також підприємства, збудовані за державні кошти (з прибутку державних кредитних установ). Усі інші підприємства були уповноваженими власниками майна, створеного за власні кошти або одержаного в результаті викупу в держави її паю. Підприємства ставали акціонерними товариствами. У створенні спільних підприємств уряд Китаю дотримувався принципів зосередження контрольного пакета акцій в руках держави, його збільшення до 75% у наступні п’ять років та повного викупу державою через 10 років. Якщо оцінювати ефективність Р. і п. в. у п. к. за темпами зростання таких макроекономічних показників, як ВВП, національний дохід, то найшвидше вони зростали в Китаї (1990-2003 приблизно в 4 рази), щорічний приріст виробництва наближався до 10%, обсяг виробництва на душу населення подвоївся за останні 10 років, значно підвищився життєвий рівень населення (див. Реформи соціально-економічні). Загалом роздержавлення і приватизація не повинні супроводжуватися надмірною приватизацією власності (переходом власності до рук окремої особи, максимум – сім’ї), оскільки це означало б рух економічної системи від однієї крайності до іншої (від тотального одержавлення до майже тотальної приватизації), а отже, нерозв’язаною залишалася б проблема її динамічного розвитку, виникли б нові, не менш глибокі суперечності, що негативно вплинули б на соціально-економічний прогрес суспільства. Раціональний процес роздержавлення і приватизації покликаний розв’язати низку проблем, спричинених надмірним одержавленням економіки і власності, формувати реальний плюралізм типів і форм власності, узгоджуватися з інтересами окремого працівника, трудового колективу та суспільства. Про застосування досконалішого механізму Р. і п. в. у п. к. свідчить, зокрема, те, що в Угорщині за набагато менші обсяги роздержавленої власності, ніж в Україні, у державний бюджет надійшло понад 12 млрд дол. (в Україні – 3,7 млрд грн). Досконалішою була і соціальна політика у більшості постсоціалістичних країн (див. Перехідна економіка у постсоціалістичних країнах).


1 Звезда2 Звезды3 Звезды4 Звезды5 Звезд (No Ratings Yet)
Loading...


Пластмаси конспект уроку.
Ви зараз читаєте: Роздержавлення і приватизація власності у постсоціалістичних країнах