Що таке суверенітет?



22 Що таке суверенітет?

У “Декларації про державний суверенітет України”, схваленій 16 липня 1990 р., яка фактично заклала основи майбутньої незалежної країни, визначено основні ознаки суверенітету: верховенство, самостійність, повнота і неподільність влади республіки в межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах. Конституція України також починається статтею про суверенність держави.

Об’єктивний історичний процес суверенізації відіграє важливу конструктивну роль у світовому розвої. Водночас

абсолютизація суверенізації має певні вади. Проте для нашої держави питання суверенності ще досить актуальне й потребує всебічного аналізу, оскільки без відповідного теоретичного підгрунтя правильне визначення ідеології державотворення України неможливе.

Сучасні дослідники у процесі суверенізації вбачають реалізацію державного, народного та національного суверенітету. Під державним суверенітетом розуміють верховенство державної влади всередині країни та її незалежність у зовнішньополітичній сфері. Повновладдя народу, визнання його єдиним джерелом влади – це народний суверенітет. Національний суверенітет

передбачає повновладдя нації, насамперед можливість її політичного самовизначення. Таким чином, ці три види суверенітету не тотожні, у кожного з них є самостійний суб’єкт: у державного суверенітету це держава, в народного – народ, у національного – нація.

Суверенізація, суб’єктом якої є етнос, а також його структурні елементи – політичні, релігійні, культурні організації, економічні утворення, набуває форми політичного самовизначення. У такому разі етнос сам себе наділяє правами, свободами, визначає правові норми, форми самоврядування й державного управління. Для цього утворюються політичні партії, організації, рухи, проводяться вибори. А це вже згадуваний вище процес політизації етнічності, що може спровокувати політичні перевороти, революції, визвольні рухи.

Як правило, процес суверенізації супроводжується суперечностями з іншими етносами, що проживають у поліетнічній державі. Однак найбільші колізії виникають між суверенізацією певного етносу та нацією в цілому. У цьому випадку нація є виразником загальнодержавних інтересів, які можуть не збігатися з інтересами етносу, що вступив у стадію політизації. А це призводить до появи комплексів на кшталт “старшого брата” або “меншовартості”. Тому в поліетнічних державах суверенізаційні процеси надто складні й потребують усебічного вивчення.

Національний та державний суверенітет, по суті, є різними формами суверенітету народного: національний відображає його етнічну організацію, а державний – державну. Держава визначає конституційну основу, на якій здійснюється суверенізація, комплекс правових норм та громадянських прав і свобод, що регулюють взаємовідносини держави та етносів, вирішує питання їх представництва в органах державного управління, політичних, соціальних, економічних структурах суспільства, залучення до розв’язання загальнонаціональних проблем. Таким чином, національний суверенітет дедалі більше знаходить втілення у суверенітеті поліетнічного народу тієї чи тієї держави. Однак досягти цього можна лише за умови повної рівності прав та обов’язків етнічних груп, які населяють країну. Держава сприяє консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також розвитку етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин країни – проголошує Конституція України.

Важливим є твердження, що носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Отже, від національного суверенітету до народного, а від нього до державного – така об’єктивна закономірність процесу суверенізації народів. Проте так було не завжди. До розуміння необхідності суверенізації держави, нації, народу людство пройшло довгий шлях.

Ідея суверенітету зародилася ще за античних часів. Платон та Аристотель досліджували цю проблему переважно в широкому розумінні, як роздуми над політичними інститутами. Чітке формулювання поняття “суверенітет” дав у XVI ст. французький політичний діяч Жан Боден. Прагнучи відновити арістотелівську систему, він пішов далі й усебічно обгрунтував ідею суверенітету як неодмінну ознаку будь-якої держави.

Слово “суверенітет” походить від латинського “suveranus”, що в перекладі означає “правитель”, “володар”, “носій верховної влади”. (В політології означає незалежність держави у зовнішніх та внутрішніх справах). На думку Бодена, наявність верховної влади відрізняє державу від усіх інших угруповань, тому він визначає громадянство як підданство суверену.

Розглядаючи різні групи громадян, він вирізняв серед них такі, що мають тотожні закон, мову, релігію та звичаї, й називав їх cite, що приблизно відповідає сучасному розумінню нації. Боден відрізняв державу від cite саме за наявністю в неї суверена. Суверенітет реформатор визначав як “не обмежену законом верховну владу над громадянами й підданими”. Ця влада не обмежена часом, вона невід’ємна, не підлягає законам (бо джерелом закону і є суверен). Суверен, як вважав дослідник, відповідальний лише перед Богом і має коритися природному праву. Відтак головним атрибутом верховної влади є право давати громадянам закони. Інші атрибути – право оголошувати війну й укладати мир, вершити суд останньої інстанції, роздавати милості, карбувати гроші й обкладати митом.

Загалом верховна влада означала для Бодена постійне, не обмежене людьми й безумовне право творити, тлумачити й дотримуватися закону. І ці права він покладав на монарха. Теорія Бодена фактично дала поштовх теоретичним розробкам принципу суверенітету.

Голландський юрист і державний діяч XVII ст. Гуго Гроцій розглядав принцип суверенітету не сам по собі, а як його практичну реалізацію у відносинах між державами. Визнавши суверенітет як владу, незалежну від правового чи будь-якого іншого контролю, він розмежовував суспільного та окремого володаря, або суб’єкта влади. Суспільний суб’єкт влади, за Гроцієм, – це сама держава; окремий суб’єкт – одна або кілька осіб (відповідно до конституційного права кожної країни). Таким чином, сувереном може бути або сам “політичний орган”, або уряд. Така плутанина у термінах не вносила ясності у вивчення питання суверенітету. Ще одним аспектом учення Гроція була ідея про те, що народ може цілковито позбавити себе своєї суверенної влади.

Французький просвітник Жан-Жак Руссо висунув ідею народного суверенітету. Він вірив, що сам суспільний добробут диктує певну свободу індивідуального вибору й індивідуальної дії. Руссо стверджував, що основою будь-якої законної влади є згода людей, оформлена в суспільну домовленість (суспільну угоду): кожна людина погоджується коритися вищому керівництву загальної волі, а отже, і сама стає його учасником; відтак суспільна угода надає політичному організмові абсолютну владу над його членами.

Проте верховна влада, зі свого боку, не може накладати на своїх підданців будь-які пута, що не є потрібними для спільноти. Отже, верховна влада, хоч якою абсолютною, священною й непорушною вона була б, не перевищує і не може перевищувати меж загальних домовленостей, і за бажання кожен може розпоряджатися такими статками й свободою, скільки їх приділено йому за тією домовленістю.

Суверенітет народу полягає в здійсненні ним законодавчої влади. Всі громадяни республіки, незалежно від соціального або етнічного походження, є виразниками так званої спільної волі, що є відображенням спільних інтересів, а тому мають право керувати державою. За Руссо, основні ознаки, притаманні народному суверенітету, – це передусім його неподільність і невідчужуваність.

Таким чином, суспільна угода стала важливим кроком на шляху теоретичних розробок і практичного втілення в життя ідеї народного суверенітету.

Розвинувши ідею суспільної угоди, Т. Джефферсон дійшов висновку, що королівська влада є похідною від влади народу. А відтак ніхто не може бути позбавлений права формувати державну владу та здійснювати контроль над нею. Якщо влада зневажає права народу, нехтує його інтересами, він може змінити її. Ідею народного суверенітету було покладено в основу Декларації незалежності Сполучених Штатів Америки.

У XIX ст. ліберальні ідеї щодо задоволення потреб і реалізації людської особистості підтвердили постулат, що уряди існують для того, щоб захищати й реалізувати невід’ємні права людини. Англійський філософ І. Бєнтам вважав, що найвищий політичний суверенітет має зберігатися за народом, оскільки лише так можна домогтися того, щоб інтерес уряду збігався із загальним інтересом. Звідси його впевненість у необхідності загального виборчого права як засобу зробити інтерес народу дієвим.

Представники ліберального напряму віддавали перевагу народному суверенітету перед державним, бо взагалі завжди підозріло ставилися до держави, утримуючи її діяльність у вузьких межах чи то за допомогою невблаганно суворого переліку конституційних гарантій, чи то припущення, що втручання законодавства у свободу є небажаним.

Ліберали визнавали за необхідне, щоб саме народу належала й установча, і конституційна влада у державі. Народ не тільки обирає своїх представників і може періодично змінювати їх, а й іноді має безпосередню можливість брати участь у розробці та прийнятті законів шляхом народних ініціатив і референдумів.

У свідомості українського народу ідеї народного суверенітету сягають корінням ще часів козацької держави Б. Хмельницького. Проте, на жаль, для практичної їх реалізації упродовж багатьох століть не було належних умов.

Питання суверенітету було актуальне й для українських політологів. М. Грушевський визначав потребу народного суверенітету як послідовне, логічне завершення запитів національного розвитку та самовизначення будь-якого народу. В інтерпретації українських політологів суверенітет є синонімом незалежності.

Представники різних напрямів політичної думки України розв’язували питання суверенізації по-різному, однак усі вони наголошували на необхідності державного й національного суверенітету.

Український громадський і політичний діяч Ю. Бачинський у праці “Україна irredenta” (1895 p.) чи не вперше у вітчизняній політології висунув ідею політичної незалежності українського народу в єдиній соборній державі, вважаючи політичну самостійність “conditio sine qua поп” (у перекладі з латинської “необхідна умова”) її економічного і культурного розвою. На думку дослідника, боротьба за самостійність України не є виключним завданням етнічних українців, ним мають перейнятися всі народи, що живуть на її теренах. Бачинський розглядає народний та державний суверенітет у діалектичній єдності.

М. Міхновський стверджував, що наприкінці XIX ст. розпочався поворот до “великоісторичної трагедії – боротьби зневолених націй за свою незалежність”.

Наскільки державний та народний суверенітет взаємозалежні, наголошує вчений, видно з того, що коли в Української держави було відібрано право бути державою, то поодинокі члени колишньої республіки позбулися всіх елементарних політичних прав. Зрештою, ідеалом для М. Міхновського був національний суверенітет.

Для Л. Ребета поняття суверенітету, з якого постало поняття народного суверенітету, має як історичне, так і політичне походження. А відтак державоправна концепція народного суверенітету набула в політичній площині форми ідеї самовизначення народів. Таким чином, за його концепцією, етнічні групи було піднято до рівня нації.

Загалом для націократичного напряму політичної думки України характерне обстоювання нарівні з правом кожної людини на належність до певної нації, до якої вона сама себе відносить, права цілого народу на незалежність та суверенітет. Більше того, В. Старосольський вважав, що саме боротьба за народну суверенність і зумовила появу політичної нації.

Ще рішучіше право народу на самовизначення обстоював М. Драгоманов, який тісно пов’язував між собою проблеми прав людини з правом суверенізації народу. Доки не буде вільним народ, не може бути вільною й особа як частина цього народу. Реалізація народом свого права на самовизначення, здобуття власної державності не лише підносять його добробут, а й позитивно впливають на загальнолюдський прогрес. Політичні свободи неможливі без самоврядування, тому вчений вважав за необхідне обмежити права всіх центральних органів влади декларуванням недоторканності прав особи, національності й організацій місцевого самоврядування.

Внесок М. Драгоманова в розвиток політичної думки полягає в розробці інституту прав людини, його обумовленості реалізацією народом права на самовизначення. Вчений обстоював принцип права будь-якого народу самостійно вирішувати свою долю, бути господарем на власній землі. Шлях, яким українці мають іти до політичної незалежності, М. Драгоманов визначив як федералізм.

Ще одна фундаментальна ідея М. Драгоманова – “федеративний індивідуалізм”, заснований на визнанні автономії особистості. Вчений неодноразово висловлював думку про забезпечення свободи особи, про те, що громада має бути спілкою вільних осіб. Ці ідеї близькі до ідей національно-персональної автономії.

Логічне продовження ідеї суверенізації знайшли у працях мислителів соціал-демократичної течії, зокрема І. Франка. Суверенність України для нього не самоціль, а єдино можливий засіб для створення добробуту й здобуття гарантій соціальної справедливості. Ідеалом у царині суспільного й політичного життя для дослідника був ідеал нічим не обмежуваного існування і розвою нації.

І. Франко наголошував на необхідності співробітництва особи з колективом, вважаючи за можливе досягнення справжньої свободи не шляхом суверенізації волі індивіда, а узгодженням волі окремої людини з інтересами групи.

За радянських часів питання суверенізації майже не розроблялися. Ці ідеї проголошували тільки “шістдесятники”, які тяжіли до загальнолюдських цінностей демократії та свободи. Однак теоретичних розвідок майже не було, з’являлися лише публіцистичні. Є. Пронюк пропонував установлення демократичного ладу і повного суверенітету України шляхом ліквідації державної власності та усуспільнення засобів виробництва і праці. Проте не зовсім зрозуміло, що він мав на увазі. Аналогічні ідеї висував В. Лісовий, вимагаючи чіткого фіксування суверенності держави у новій Конституції.

Нині історичний поступ висуває вимогу реалізації принципу: будь-яка нація суверенна, всі нації рівні. Тому українська політологія розглядає національний суверенітет як право кожної нації чи народу на самовизначення аж до відокремлення та створення самостійної держави, на самостійне вирішення питань його внутрішнього життя та взаємовідносин з іншими народами.

Відтак змістом національного суверенітету є насамперед політичне самовизначення нації в різних формах. Це може бути суверенна національна або багатонаціональна держава, утворена на засадах федерації рівноправних держав. Отже, своєрідною формою реалізації національного суверенітету є державний.

Сучасні українські дослідники визначають суверенітет держави як політичну та правову властивість державної влади (терміни “суверенітет держави” та “суверенітет державної влади” використовуються як синоніми), що відрізняє її від будь-якої іншої влади як усередині країни, так і за її межами й полягає у праві держави самостійно вирішувати свої внутрішні та зовнішні проблеми.

Як політико – правовий принцип державний суверенітет не повинен мати класової сутності та ідеологічного забарвлення. Його зміст не залежить від розміру території або кількості населення, не впливає на нього й етнонаціональна структура країни.

Розгляньмо ознаки суверенітету. Найпершою невід’ємною ознакою є верховенство, що передбачає верховну владу на власній території, територіальну цілісність та недоторканність. Друга ознака – неподільність (єдність) суверенітету. Третя – невідчужуваність, тобто суверенні права не потребують визначення чи затвердження і ніким не можуть бути скасовані. Четверта – необмеженість (мається на увазі можливість виключно добровільного обмеження сфери реалізації суверенітету). Всі ці ознаки спрямовані на нормалізацію та гармонізацію етнонаціональних відносин.

За конкретних історичних умов виникає потреба у реалізації національних цілей та інтересів, що стає об’єктивною передумовою національного суверенітету, під яким більшість дослідників розуміють реальну спроможність нації забезпечувати самовизначення аж до створення самостійної держави. Національний суверенітет передбачає право нації на вільний вибір соціально-політичного та економічного устрою, цілісність етнічної території, економічну незалежність, вільний розвиток мови та культури, повагу національної гідності. Все це є реалізацією повновладдя нації.

Як правило, досягти суверенітету нація може лише у боротьбі за своє політичне й соціально-економічне визволення. Це довів й історичний поступ України. Однак національний суверенітет не означає будь-якої національної дискримінації або намагання однієї нації підкорити іншу. Проти абсолютизації національного суверенітету виступав ще М. Грушевський, який не бажав своєму народові панування, бо вважав, що воно деморалізує, вироджує того, хто панує, і не може бути поєднане з правдиво-демократичним устроєм.

Слід пам’ятати, що із засобу створення сприятливих умов для політичного, соціально-економічного та духовного розвитку нації національний суверенітет не можна перетворювати на самоціль. Організація Об’єднаних Націй висловила негативне ставлення до абсолютизації суверенітету, вважаючи її несумісною з інтересами світового співтовариства, статусом особи як суб’єкта міжнародного права і вбачаючи в ній одну з головних перешкод на шляху до міжнародного співтовариства.

Сучасні етнополітологи виокремлюють низку історичних суб’єктів, яким належить суверенізуватися у суспільному житті. Це індивіди, соціальні групи, політичні та громадські об’єднання, історичні спільності людей, народи та громадянські суспільства. Таким чином, постає питання: який саме суверенітет має реалізуватися в Україні – народний, державний чи національний? Відповідь очевидна: треба забезпечити їх рівноправне співіснування, адже державний та національний суверенітет – це різні форми вияву суверенітету народного. Згідно з етнополітичним підходом основними суб’єктами політики є людина, етнічні спільноти і держава, а не класи та держава.

Отже, ми підійшли до розуміння необхідності суверенізації особи як первинного суб’єкта. Конституція України визнала найвищими соціальними цінностями життя, здоров’я, честь, гідність, недоторканність і безпеку людини. Проте декларувати можливість для самопізнання, саморозвитку й самореалізації особи недостатньо, треба створити умови для цього. Тому завдання суспільства – стимулювати суверенізацію особи. Щоправда, тут можливі певні ускладнення, адже в умовах конкуренції не кожна особа може скористатися можливістю вільно обирати свій шлях. “Розбещена” соціалізмом, вона іноді воліє вдовольнитися тим, що їй запропонує держава.

Однак не все залежить від самої людини, оскільки соціальний статус може збільшувати або зменшувати її індивідуальні можливості. А статус політичний поки що відкриває небагато перспектив для впливу на процес політичних перетворень. Тому суспільство має практично визнати, а не просто декларувати цінності кожної людини, закріпивши моральну незалежність соціальною. Лише за таких умов особа стане рівноправним суб’єктом здійснення етнополітики Української держави і можна буде твердити, що процес суверенізації особи, народу, нації і держави відбувається в діалектичній взаємозалежності.


1 Звезда2 Звезды3 Звезды4 Звезды5 Звезд (No Ratings Yet)
Loading...


Як загасити невелику пожежу.
Ви зараз читаєте: Що таке суверенітет?