Соціальна політика



Соціальна політика – комплекс соціально-економічних заходів держави, організацій, спрямованих на послаблення нерівності в розподілі доходів і майна, на захист населення від безробіття, від підвищення цін, знецінення трудових заощаджень тощо. У широкому значенні С. п. – комплекс цілей, їх обгрунтування в соціальній програмі та реалізація ухвалених рішень державою й іншими соціальними інститутами (профспілками, політичними партіями, спілками підприємців та ін.) в інтересах основних соціальних верств і груп, окремої людини і передусім

найбідніших верств населення. В західній науковій літературі С. п. визначається як: 1) напрям дій щодо соціальних явищ з метою управління взаємовідносинами і розподілом соціальних ресурсів; 2) як сфера діяльності держави, відповідальної за створення і надання соціального захисту, що включає соціальні послуги і виплати та ін. Основним суб’єктом С. п. (як і будь-якої політики) є держава. У процесі демократизації суспільного життя суб’єктами С. п. стають політичні партії, профспілки, місцеві органи влади, союзи підприємців, громадські організації. Важливі об’єкти С. п. – працездатне і непрацездатне населення.
В Україні кожний працівник утримує ще трьох осіб. Напрями С. п. щодо цих груп населення повинні бути взаємопов’язаними. С. п. слід також органічно поєднувати з економічною політикою. В обох випадках вона спрямовується на трудову діяльність людей, на формування в них соціальних мотивів до ефективної праці і передбачає сприяння держави та інших соціальних інститутів у всебічному використанні сукупної робочої сили, її захисті від безробіття. С. п. у цій сфері покликана забезпечити таке співвідношення між рівнем заробітної плати й допомогою безробітним, яке б стимулювало безробітних до підвищення свого професійно-кваліфікаційного рівня (в разі потреби – до освоєння нової професії) та ефективного пошуку місця роботи. У сфері заробітної плати й формування доходів найманих працівників С. п. має бути зорієнтована на виконання заробітною платою всіх її основних функцій (відтворювальної, стимулятивної, розподільчої, соціальної та інтернаціональної), на оптимальне співвідношення між трудовими і нетрудовими (відсотки на вклади, дивіденди) доходами, між заробітною платою високо – і низькооплачуваних категорій працівників та ін. Важливий напрям С. п. щодо працездатного населення – обгрунтування правильних рішень щодо впровадження новітніх досягнень науки і техніки у виробництво з урахуванням кількості вивільнених при цьому працівників; розв’язання проблем гуманізації праці, забезпечення гідних людини умов праці (санітарно-гігієнічних, естетичних, екологічних, належної техніки безпеки). Стосовно ролі й місця найманого працівника у формуванні С. п. передбачає обгрунтування і реалізацію рішень щодо характеру і змісту праці, підвищення ролі окремого працівника (автономних бригад), їхню відповідальність за якість продукції, за підвищення рівня технологічної культури, а також рівня освіти, кваліфікації, загальної культури виробництва, створення сприятливого соціального клімату на підприємстві та ін. Через існування надомної праці, подвійної зайнятості та понадурочних робіт С. п. покликана виробляти раціональні рішення і з цих питань. С. п. щодо непрацездатного населення втілюється в його соціальному захисті, який передбачає мотивування рішень і вжиття державою (на центральному, регіональному та місцевому рівнях), профспілками та організаціями соціально-економічних заходів, спрямованих на захист населення від безробіття, від підвищення цін, знецінення трудових заощаджень та ін. Головними напрямами С. п. є: 1) скорочення значної диференціації в доходах найбагатших і найбідніших верств населення шляхом прогресивного оподаткування; 2) захист рівня життя за допомогою різних форм компенсації від підвищення цін, індексації; 3) допомога найбіднішим сім’ям; 4) допомога у разі безробіття; 5) політика соціального страхування, встановлення мінімальної заробітної плати; 6) розвиток освіти, охорони здоров’я, довкілля передусім за рахунок держави; 7) політика, спрямована на набуття громадянами кваліфікації, гарантування трудової діяльності відповідно до чинного законодавства (дотримання тривалості робочого дня, надання оплачуваних відпусток, створення профспілок) та ін. Відповідно до ст. 25 Декларації прав людини, сучасна правова держава має гарантувати право на рівень життя, який враховує забезпечення людей їжею, житлом, медичним обслуговуванням, необхідним для підтримання здоров’я, власного добробуту та добробуту сім’ї, і право на соціальне забезпечення в разі безробіття, хвороби, інвалідності, овдовіння, старості чи інших випадків втрати засобів до існування з незалежних від людини причин. Для забезпечення такого захисту держава передусім повинна законодавчо встановити основні соціальні гарантії, механізм їх реалізації та функції надання соціальної підтримки. Як основні принципи і норми С. п. в Україні задекларовані такі: 1) гарантії зайнятості й забезпечення продуктивної зайнятості; 2) мінімальні соціальні гарантії оплати праці й доходів усіх верств і груп населення, які забезпечують достатній рівень життя; 3) розмір прожиткового мінімуму, мінімальних нормативів; 4) соціальне страхування; 5) трудові відносини, режим праці і відпочинку; 6) умови охорони праці і довкілля; 7) задоволення духовних потреб населення. Головними засобами усунення нерівності в розподілі доходів і майна є прогресивний подохідний податок і соціальні витрати держави. Так, у Швеції завдяки цим засобам стократна різниця між сукупним доходом домашнього господарства першої багатої 10-відсоткової групи населення і десятої бідної групи зменшується майже в 25 разів і становить нині 5,4:1. В Австрії таке співвідношення в 90-х становило 4,4%, в Данії – 5,7%, Фінляндії – 5,1%, Італії – 6,2%, Німеччині – 7,1%, Франції – 9,1%, Великобританії – 10,4%, США – 16,6%. Регулювання доходів передбачає досягнення оптимального співвідношення між ефективністю суспільного виробництва і соціальною справедливістю економічної системи, оскільки надмірне вирівнювання доходів і майна призводить до значного послаблення і навіть втрати дієвих стимулів до праці (в т. ч. підприємницької), до істотного послаблення ринкових механізмів господарювання, а надмірна їх диференціація – до наростання соціальної напруженості, поглиблення соціальних конфліктів, використання лише ринкових важелів господарювання. Соціальне страхування – найважливіший елемент у системі соціального захисту населення (див. Соціальне страхування). Програми працевлаштування та перекваліфікації – важлива ланка соціального захисту населення. У їх виконанні беруть участь держава (у США через державні біржі щорічно надають допомогу майже 7 млн безробітним) та підприємці. Щорічно американські фірми витрачають на ці програми до 30 млрд дол., а держава на перекваліфікацію працівників – більшу частину відповідних коштів. Для створення нових робочих місць держава бере на себе також виконання громадських робіт: будівництво шляхів, каналізацій, водоводів та ін. Під час економічної кризи вона збільшує капіталовкладення у державні підприємства. Програма працевлаштування реалізується також через пільгове оподаткування компаній, які створюють робочі місця, та ін. (див. Політика зайнятості). У загальнонаціональному масштабі сучасна держава для зменшення безробіття здійснює “політику доходів”, активну кредитно-грошову політику та ін. (див. Політика доходів). Певні результати у політиці працевлаштування дає скорочення робочого дня (див. Робочий день). Правове регулювання найманої праці – один з елементів соціального захисту населення. Воно здійснюється через законодавче встановлення мінімального рівня заробітної плати, пенсій, порядку укладання колективних договорів про умови праці, оплату робочої сили, соціальне страхування, відпустки тощо. Важливий елемент програми соціального захисту населення – регулювання заробітної плати залежно від сфер діяльності та професій, форм власності. В розвинених країнах здійснюється пряме регулювання заробітної плати в державному секторі. Соціальне законодавство встановлює права та обов’язки зайнятих у державному апараті, військовослужбовців, виборних осіб. У США та інших країнах заробітна плата в державному секторі переважно нижча, ніж у приватному, однак робітники і службовці державного сектора мають значно більше гарантій, вищі соціальні виплати та ін. Заробітна плата найманих працівників регулюється колективними договорами і тарифними угодами (див. Колективний договір). В усіх розвинених країнах з 60-х XX ст. практикується індексація, яка здійснюється на макрорівні (прийняттям відповідних законів) і на мікрорівні (відповідними статтями в колективних договорах). У 80-х замість індексації впроваджено верхню і нижню межі зростання цін та інші заходи. В Україні за 1991-2004 внаслідок економічної та соціальної політики систему соціального захисту було зруйновано, що найповніше виявилося в деградації людини (див. Деградація людини). Вперше таку систему почав формувати новий уряд 2005, але певною мірою на шкоду економічному зростанню.


1 Звезда2 Звезды3 Звезды4 Звезды5 Звезд (No Ratings Yet)
Loading...


Дієслова синоніми.
Ви зараз читаєте: Соціальна політика