СОЦІОЛОГІЯ ІСТОРИЧНА



Соціологія короткий енциклопедичний словник

СОЦІОЛОГІЯ ІСТОРИЧНА – напрям соціол. науки, пов’язаний з вивченням соціальних закономірностей розвитку суспільства, його систем, ін-тів та окремих явищ сусп. життя в процесі їх істор. еволюції. С. і. шляхом порівняння істор. явищ і процесів встановлює в них заг. і особливе, певні стадії розвитку, порівнює та аналізує рівні еволюції соціальних об’єктів, визначає зміни, що відбулися, та тенденції їх розвитку.

Принцип історизму, відповідно до якого вивчення сусп. явищ, подій і фактів істор.

буття людей здійснюється з т. з. їх становлення і розвитку, є невід’ємною складовою засобів пізнання С. і. Цей метод наук, дослідження вимагає розглядати сусп. явища як продукт істор. розвитку, тобто з т. з. тих умов, за яких вони виникли, розвивалися та набули сучасного стану.

Отже С. і. вивчає соціально-істор. закономірності перебігу подій і фактів сусп. життя, здійснює їх опис, встановлює соціальну достовірність, визначеність, тому з огляду на це вона є складовою частиною не істор., а соціол. науки. Якщо об’єктом дослідження соціології є суспільство з т. з. системи взаємодії індивідів, соціальних груп тощо,

то С. і. звертається до вивчення їх взаємодії в процесі становлення та істор. розвитку. За цих умов С. і., залишаючись одним із напрямів соціол. науки, неодмінно спирається на істор. події, факти та закономірності їх розвитку, які описані і досліджені істор. наукою. Тому предметом інтересу С. і. залишаються істор. події і факти, які в процесі свого розвитку мали “соціальне навантаження”, тобто впливали на природу і характер соціальних відносин у суспільстві, його соціальну організацію, обумовлювали їх зміну та істор. еволюцію. Іншими словами, предметом дослідження С. і. є соціальна історія суспільства.

Отже, звертаючись до фактів і процесів соціальної організації та соціального розвитку суспільства, що мали місце в його істор. минулому, С. і. за предметом дослідження, методологією, пізнавально-категоріальним апаратом залишається соціол. наукою. Дослідження закономірностей розвитку суспільства, вивчення і пояснення його певного стану є можливим тоді, коли методологія його пізнання грунтується на істор. еволюції відповідних соціальних явищ і процесів, що є соціальними підвалинами суспільства.

Вказаний підхід до вивчення суспільства був переважаючим у добу зародження і становлення самої науки про суспільство, тобто соціології. Перші кроки в розробці істор.-соціол. проблематики були зроблені представниками філософії історії XVIII – XIX ст., які досліджували закони соціального розвитку на конкретному істор. матеріалі (Дж. Віко, Ш. Монтеск’є, Ш. Кондорсе, Й. Гердер та ін.), істориками, які конструювали теорії соціального розвитку (К. Ейхорн, Б. Нібур, Л. фон Ранке в Німеччині, Л. Бурдо, П. Лакомб, Ш. Ланглуа у Франції)- Розвитку істор.-соціол. досліджень сприяли соціальна антропологія та розроблений у її надрах порівняльно-істор. метод (Л. Морган, М. Ковалевський, Е. Тайлер, Дж. Фрезер та ін.).

Подальший розвиток проблематики С. і. пов’язаний з іменами таких соціологів, як О. Конт, Г. Спенсер, Е. Дюркгейм. Цієї доби відбувається легітимація С. і., мета якої – дослідження істор. процесу розвитку суспільства, соціальних систем, ін-тів, а також розробка спеціальних соціол. теорій істор. розвитку та соціол. методів аналізу істор. даних.

Певний час, наприкінці XIX ст., що позначений дискусією про співвідношення природи, і гуманітарних наук, у якій брали участь В. Дільтей, В. Вільденбанд, Г. Ріккерт, Г. Зіммель та ін., історія і соціологія залишаються в різних сферах знання. Подолання цього бар’єра пов’язано з іменем М. Вебера – засновника новітньої С. і. та його методом ідеальних типів, що є інструментом для володіння емпіричними даними в процесі істор.-соціол. дослідження.

У пер. пол. XX ст. ця традиція в соціол. науці переривається подіями, що спричинені II світовою війною та передвоєнними соціально-політ. реаліями у Європі. У СІЛА набувають розвитку напрями в соціології (структурний функціоналізм, емпіризм та ін.), яким притаманна відмова від істор. підходу до вивчення суспільства. Новий етап відродження та розвитку С. і. відбувається в др. пол. XX ст. і пов’язаний з іменами Г. Беккера, Р. Бендікса, В. Капмана, А. Боскова, Г. Беста, Г.-У. Вейлера, В. Цапфа, Д. Гримма, Ф. Броделя, П. Ласлетта, Е. Хобсбоума. Позаістор. соціол. орієнтації не дають відчутних результатів у вивченні закономірностей соціол. розвитку. Це сприяє відродженню традиційної для зх. соціології істор. проблематики.

Істор.-соціол. підхід до вивчення суспільства був характерним і для вітчизняних дослідників кінця XIX – поч. XX ст.: М. Ковалевського, М. Рожкова, А. Звоницької, М. Шульгіна, М. Грушевського, М. Шаповала та ін. Використання вказаного підходу спостерігається і в 30-х рр. та, з певною перервою, в 60-х рр., насамперед у прикладних істор.-соціол. дослідженнях.

Сучасна доба як у вітчизняній, так і в зарубіжній соціології також характеризується зверненням до проблематики С. і. Це пов’язано насамперед з потребами в розробці теорет.-методол. проблем соціол. науки.

В сучасній зарубіжній С. і. немає однакового уявлення щодо мети і завдань даного напряму. Можна вирізняти кілька взаємопов’язаних підходів. Перший стосується соціол. концепцій, що розробляються для аналізу істор. даних, а також для виявлення соціальних закономірностей за допомогою соціол. аналізу істор. розвитку. Для іншого підходу притаманним є використання істор. даних для ілюстрації чи перевірки тих чи інших соціол. концепцій або розбудова теорії генезису певних соціол. явищ. При цьому прибічники цього напряму вважають, що С. і. є не стільки теорією, скільки комплексом методів аналізу істор. розвитку суспільства.

В сучасній зарубіжній С. і. важливе місце належить також прикладним істор.-соціол. дослідженням, результати яких часто використовуються в процесі прийняття управлінських рішень. Це стосується істор.-демогр. проблем, істор. розвитку сім’ї, системи освіти, політ, інституцій тощо. Для цього навіть створюються відповідні досліди, інституції, як напр. Центр істор. соціол. досліджень у Кельні.

Звернення сучасної соціол. науки до проблем С. і. здійснюється, як правило, з метою створення синтетичних теорій. М. Вебер лише “позначив перспективу розвитку універсольно-історичної соціології, що долає зацикленість сучасної соціології на реаліях (і категоріях) новітнього європейського капіталізму, що ігнорує попереднє – принаймні трьохтисячолітнє – соціокультурне життя людства” (Ю. Давидов). З кінця 70-х рр. цю тенденцію після веберівського ренесансу продовжували В. Шлюхтер, дещо пізніше П. Лукман, Ю. Хабермас та ін. їх дослідження та роботи Дж. Александера і Е. Гідденса “підкріплюють у нас переконання: формою розвитку теоретичної соціології наприкінці нашого століття стає історико-соціологічне дослідження. Ми ж маємо достатні підстави говорити ще про один синтез – синтез історії і теорії соціології взагалі” (Ю. Давидов). Звичайно, ця тенденція має своїх супротивників як серед соціологів, так і істориків. Але лейтмотивом її розвитку з кінця 70-х рр. є вислів Фюстеля де Куранжа: “Історія не є сукупність фактів, що відбулися в минулому. Це наука про людські суспільства”. Та “хоч соціологія та історія часто викладаються як дві цілком відмінні дисципліни, такий підхід я вважаю помилковим” (Е. Гідденс).


1 Звезда2 Звезды3 Звезды4 Звезды5 Звезд (No Ratings Yet)
Loading...


Написання прислівників разом окремо і через дефіс.
Ви зараз читаєте: СОЦІОЛОГІЯ ІСТОРИЧНА