Спроби реформування економіки в другій половині 1960-х років



Тема 4. УКРАЇНА В ПЕРІОД ЗАГОСТРЕННЯ КРИЗИ РАДЯНСЬКОЇ СИСТЕМИ (середина 1960-х – початок 1980-х років)

§ 17-18. СТАНОВИЩЕ ЕКОНОМІКИ УРСР ПРОТЯГОМ ДРУГОЇ половини 1960-х-ПОЧАТКУ 1930-х років

2. Спроби реформування економіки в другій половині 1960-х років.

Тим часом нове партійно-державне керівництво, очолене Л. Брежнєвим, прагнуло зарекомендувати себе як реформатори. Життя надавало їм добру можливість розпочати свою діяльність з економічної реформи, яку назвали “косигінською” за іменем тогочасного голови Ради міністрів СРСР О. Косигіна.

Ця реформа була проголошена у вересні 1965 р. постановою ЦК КПРС “Про покращення управління промисловістю, удосконалення та посилення економічного стимулювання промислового виробництва”. Головними завданнями реформи в промислості були: розширення самостійності підприємств; посилення між ними прямих договірних зв’язків; установлення економічно обгрунтованих цін; матеріальне стимулювання трудових колективів залежно від результатів їхньої праці; оцінка діяльності підприємств такими показниками, як рентабельність і прибуток; збільшення частки аграрного сектору при перерозподілі національного прибутку.

Реформування

розпочалося з ліквідації раднаргоспів й відновлення галузевої системи управління промисловістю (через союзні, союзно-республіканські та республіканські міністерства). Усього після проведення перебудови управління в Україні налічувалося 22 союзних і союзно-республіканських міністерств і 7 республіканських: автомобільного транспорту й шосейних шляхів; будівництва; комунального господарства; місцевої промисловості; освіти; охорони громадського порядку; соціального забезпечення. Отже, реформа управління промисловістю різко обмежувала реальні можливості Ради міністрів УРСР щодо керівництва народним господарством України й означало повернення до централізації дохрущовського часу.

Одним із головних напрямів реформи стало відновлення принципу сталості планування як перехід до складання п’ятирічних планів розвитку народного господарства (із розподілом найважливіших завдань за роками).

Головним рушієм реформи було розширення господарської самостійності підприємств. Для цього визначалося два шляхи: скорочення кількості планових завдань і показників, обов’язкових для виконання фабриками та заводами, і запровадження повного господарського розрахунку, який раніше мав формальний характер. Із запровадженням повного госпрозрахунку господарська діяльність підприємств оцінювалася насамперед за показниками обсягу реалізованої продукції, одержаного прибутку й виконання завдань щодо постачання найважливіших видів продукції. Що стосувалося питань планування, то пропонувалося насамперед брати до уваги планування завдань щодо фонду заробітної плати, запровадження нової техніки, обсягу централізованих капіталовкладень, уведення в дію виробничих потужностей та основних фондів – усього вісім показників. Решту планових показників підприємствам дозволялося визначати самостійно, зокрема продуктивність праці, середню заробітну плату, собівартість продукції, структуру управління підприємств тощо.

Щоб посилити матеріальне стимулювання трудових колективів та окремих працівників, було змінено наповнення й структуру фондів підприємств. На кожному з них замість фонду підприємства створювалися три самостійні фонди: розвитку виробництва, матеріального заохочення й соціально-культурних заходів і житлового будівництва. Вони утворювалися з відрахувань від прибутку підприємств. Директори підприємств отримали право перерозподіляти кошти між фондами матеріального заохочення й фондами соціально-культурних заходів і житлового будівництва (у межах 20 % цих коштів).

Велике значення мало фінансування підприємств шляхом кредитування, а не шляхом надання дотацій. Це також розглядалося як інструмент економічного стимулювання виробництва й особливо промислового будівництва.

У січні 1966 р. на нові умови роботи перейшли 100 підприємств республіки (1,5 % загальної кількості). Перші кроки реформи дали обнадійливі результати. Зросли продуктивність праці, заробітні плати робітників, постачання населення промисловими товарами. Одночасно пожвавилося й сільськогосподарське виробництво, поліпшилося постачання міст продовольством. У 1970 р. на нові умови роботи було переведено понад 8 тис. заводів і фабрик, які становили 83 % від загальної кількості підприємств, виробляли понад 90 % продукції та давали 90 % прибутків.

За офіційною статистикою, протягом восьмої п’ятирічки (1966-1970) випуск промислової продукції зріс на 50 %. Причому дві третини приросту були отримані за рахунок підвищення продуктивності праці. З огляду на схильність тогочасних керівників підприємств до маніпулювання цифрами, не всі економісти погоджуються, що ті роки були “золотим періодом”, найкращим за попередні 30 років. На їхню думку, реформа швидше розладнала старий господарський механізм, аніж створила новий. Через ряд об’єктивних чинників вона була приречена на невдачу. Адже внаслідок протистояння різних сил реформа прагнула поєднати непоєднуване: розширити самостійність підприємств і одночасно відновити всевладність галузевих монополій. Вона, на жаль, не мала комплексного характеру, не змінила ні структурної, ні інвестиційної політики, не зачепила роботи центрального апарату. За таких умов монополізм і централізація командно-адміністративної системи перемогли. Розширенню самостійності підприємств не сприяла й тоталітарна держава.

Широкі права, одержані підприємствами, поступово звужувалися. З часом вони дедалі більше обмежувалися міністерствами й відомствами, аж поки переваги нової системи господарювання були зведені нанівець. Так відбулося повернення до жорсткого директивного планування. Запорукою цього було збереження фундаменту адміністративного управління – централізованого матеріально-технічного постачання.

Реформаторам на чолі з О. Косигіним не вдалося забезпечити й стабільність планових завдань. Адже їм протистояв генеральний секретар Л. Брежнєв, який усе більше ставився до реформи з підкресленою байдужістю.

Одночасно був збережений затратний механізм господарювання, який гальмував розвиток економіки й, зокрема, поліпшення якості продукції, упровадження технічних новинок, підвищення ефективності виробництва. Чим краще працювало підприємство, тим гірші умови чекати на нього наступного року.

Причини були в тому, що нові виробничі завдання планово-фінансові органи й міністерства встановлювали обов’язково вищими, порівняно з досягнутими за минулий рік чи п’ятирічку. Цей бюрократичний принцип називався “планування від досягнутого”. Сперечаючись щодо конкретних економічних результатів реформи, учені погоджувалися з тим, що реформа, незважаючи на приписки господарників та опір командно-адміністративної системи, допоможе всім незаідеологізованим ученим визначити шлях економічних змін, який міг би вивести радянську економіку з перманентного кризового стану.

Після “Празької весни” стримане ставлення влади до реформи змінилося на її рішуче заперечення. Радянське керівництво повернулося до посиленння централізованого директивного планування й адміністративного управління. Саме тоді в політичній лексиці з’явився термін “стабілізація”. Ним партійно-державна верхівка намагалася приховати свою консербативну позицію, відмовилася від будь-яких спроб реформування суспільства та повернулася до вдосконалення соціалізму сталінського зразка.

Отже, спроба економічної реформи другої половини 1960-х років довела, що економічне реформування неможливе без політичного керівництва, без демократизації органів влади та управління, без реального державного суверенітету республік – складових Радянського Союзу.


1 Звезда2 Звезды3 Звезды4 Звезды5 Звезд (No Ratings Yet)
Loading...


Морфологічний розбір займенника ти.
Ви зараз читаєте: Спроби реформування економіки в другій половині 1960-х років