Стабілізація валюти


Стабілізація валюти (лат. – стійкий) – національне та наднаціональне регулювання валютних відносин з метою підтримання стабільного курсу національної (певною мірою і міждержавної) валюти на зовнішніх ринках, впливу на платіжний баланс, здійснення загальноекономічної політики (зниження інфляції, структурної перебудови, стимулювання зовнішньоекономічної діяльності та ін.). Перші спроби С. в. було зроблено після першої світової війни за умов краху золотого стандарту, посилення коливань валютних курсів, відмови від фіксованих курсів.

У результаті грошових реформ було впроваджено золотозлитковий і золотодевізний стандарти, що набули юридичного міждержавного оформлення на Генуезькій конференції 1922. Однак окремі країни в 1931 – 1936 анулювали ці види золотовалютних стандартів, що призвело до скасування твердих співвідношень валют (паритетів), і як наслідок – до посилення нестійкості валют (про що свідчила їх девальвація), виникнення неофіційних валютних ринків. На міжнародному рівні наднаціональне регулювання валютних відносин зумовило появу валютних блоків (стерлінгового, доларового, золотого), а згодом – і валютних зон (стерлінгової, доларової,
зони франка), до яких входила різна кількість країн. Нові положення щодо формування й функціонування міжнародних валютних відносин закріплено на Бреттон-Вудській конференції 1944. У сфері С. в. найважливішими досягненнями цієї конференції було встановлення МВФ фіксованих ринкових курсів валют у межах до 1% в обидва боки (±1) від золотих або доларових паритетів. Міністерство фінансів США гарантувало іноземним центральним банкам або урядам обмін доларів на золото. Зміна валютних курсів внаслідок девальвації

Або ревальвації допускалася лише за зростання дефіциту платіжного балансу за погодженням із МВФ. Допускалося максимальне відхилення валютного паритету національної валюти на 10%. Ця система досить ефективно функціонувала до початку 70-х XX ст. З крахом золотодоларового стандарту (відмовою США обмінювати долари на золото) 1976 на Ямайці було проголошено нові принципи функціонування міжнародних валютних відносин. Зокрема, впроваджувалися “плаваючі” валютні курси, посилювалося міждержавне валютне регулювання, в т. ч. через МВФ, вплив на механізм “плаваючих” курсів. Водночас країни – члени МВФ отримали право впроваджувати фіксовані курси, укладати регіональні угоди про фіксовані співвідношення валютних курсів. Результатом посилення міждержавного валютного регулювання стало перетворення СПЗ (див. Спеціальні права запозичення) на базу паритетів і курсів (світовий грошовий еталон), головний резервний актив і міжнародний засіб розрахунків і платежів, розширення можливостей їх використання, отримання МВФ повноважень стежити за валютною політикою і станом економіки країн – членів МВФ щодо координації валютно-кредитної політики розвинених країн світу, виробляти рекомендації у сфері валютно-фінансової та економічної політики. Незважаючи на впровадження плаваючих курсів, вплив держави та міжнародних фінансово-кредитних організацій (передусім МВФ), а також наднаціональних органів у межах інтеграційних об’єднань посилився і здійснюється прямими та опосередкованими методами. До прямих методів належать валютні інтервенції центрального банку на валютному ринку (його безпосередні операції купівлі-продажу іноземної валюти для підвищення або зниження валютного курсу), прямі валютні обмеження у сфері торгівлі, обміну послугами, міграції капіталу, політика відсоткових ставок та ін. З 1973 по 1980 центральні банки розвинених країн витратили на валютні інтервенції 400 млрд дол.; наприкінці 70-х-на початку 80-х їхні валютні інтервенції сягали 100 млрд дол. на рік. Значно більшими обсяги інтервенцій були під час світової фінансової кризи 1997-1998. Найбільшу вигоду від цих операцій отримали країни зі стабільним та активним платіжним балансом. Країни, які мали негативний платіжний баланс, при здійсненні валютних інтервенцій збільшили обсяг іноземної короткотермінової заборгованості, послабили С. в. До валютних інтервенцій вдавалися не лише окремі країни, а й групи країн. Так, 1974 центральні банки США, ФРН і Швейцарії, відповідно до Базельської угоди, здійснювали спільну підтримку курсу долара; 1980 вони, а також Японія підтримали курс японської єни; 1983 спільні валютні інтервенції здійснили центральні банки 11 провідних країн світу з метою стримування зростання курсу долара, а 1985 – центральні банки п’яти наймогутніших країн світу (США, Японії, ФРН, Англії та Франції) щодо зниження курсу американської валюти. Поширений засіб С. в. – девальвація національної валюти, з допомогою якої досягається тимчасова відповідність між офіційним і ринковим курсами валюти щодо провідних валют, що диктується передусім поточними економічними цілями країни. Однак цей метод забезпечує позитивний ефект лише за умови посилення країною зовнішньоекономічної діяльності, зокрема розширення експортних операцій, оскільки девальвація потребує перебудови зовнішньоекономічних зв’язків, призводить до різких коливань курсів інших провідних валют (що обслуговують світову торгівлю), викликає відповідні реакції інших країн. До прямих методів державного впливу на С. е. відносять тимчасове впровадження імпортних депозитів, нормування ввезення й вивезення валюти для туристів, запровадження обмежень на експорт капіталу та ін. Опосередковано вплив держави на валютні курси здійснюється через комплекс заходів, спрямованих на вирівнювання платіжного балансу, передусім стимулювання експорту товарів, послуг і капіталів, припливу робочої сили мігрантів, обмеження імпорту товарів, послуг і капіталів, регулювання рівня кредитних відсоткових ставок, облікової ставки центрального банку, страхування експортних операцій, регулювання виплат відсотків за вкладами іноземних юридичних і фізичних осіб та ін.



1 Звезда2 Звезды3 Звезды4 Звезды5 Звезд (1 votes, average: 5,00 out of 5)



Демодуляція або детектування.
Ви зараз читаєте: Стабілізація валюти