ТРАНСПОЗИЦІЙНІ ФОРМИ ВІДМІНКІВ



ІМЕННИК

ТРАНСПОЗИЦІЙНІ ФОРМИ ВІДМІНКІВ

Транспозиція відмінків пов’язана з особливим класом назв граматичної предметності, до якого належать абстрактні іменники – деривати. Як опорні компоненти субстантивних словосполучень, вони з’являються внаслідок синтаксичної деривації присудка, вираженого дієсловом або прикметником, пор.: Учень прийшов – прихід учня; Господиня рада – радість господині. Синтаксична деривація поповнює парадигму засобів вираження, відтворюючи зв’язки між формами слів.

Утворення субстантивних

словосполучень викликане умовами актуального членування речення (поділ на тему і рему), що супроводжується обов’язковою трансформацією тексту, внаслідок чого відбуваються міжкатегоріальні переходи слів, або транспозиція, спричинені позиційними зміщеннями членів речення і відповідною зміною синтаксичних функцій слів, напр.: Спів артиста порадував усіх. Це речення є згорнутою структурою двох речень: Артист співає і Усі раді (пораділи). При конденсації тексту перше речення трансформується. Присудок, перетворений на віддієслівний іменник-дериват (співати – спів), переміщується в позицію підмета, підмет
– суб’єкт першого речення у формі родового відмінка переходить у присубстантивну позицію: спів артиста.

Іменник – абстрактна назва дії – є наслідком трансформованої номіналізації, оскільки номінує те, для чого в мові немає назви. Синтаксичний дериват вжитий у вторинній номінативній функції назв властивостей і дій. Трансформованої ад’єктивації, яка виявляється у зміні синтаксичної функції, зазнає постпозитивний іменник у родовому відмінку: спів (чий?) артиста. Паралельно з вторинною, атрибутивною функцією іменник є носієм первинної функції додатка: спів (кого?) артиста.

Названий перехід відбиває ситуацію, коли мовний знак, повністю зберігаючи своє семантичне значення, може змінити граматичне значення, взявши на себе функцію якої-небудь іншої лексичної категорії, до якої він не належить У такий спосіб мова поповнює арсенал засобів номінації, що сприяє витонченості і гнучкості її виразів. Ш. Баллі писав: “Замкнені у своїх основних категоріях, знаки були б надто обмеженим джерелом засобів для численних потреб мовлення. Завдяки міжкатегоріальним замінам думка звільняється, і вислів збагачується і набуває різноманітних відтінків”. Л. Теньєр зазначав, що транспозиція не тільки корисна, а й необхідна, і навіть невідворотна 3. На відмінкових формах простежуються обидва ступені: синтаксична транспозиція, коли іменник, виконуючи роль іншої частини мови, зберігає свою категоріальну форму, і морфологічна транспозиція, коли іменник разом з переходом в інший функціональний клас набуває його морфологічних ознак, напр.: небо осені й осіннє небо.

У відмінках існує кілька типів трансформаційних переходів з подальшою транспозицією залежного іменника субстантивного словосполучення у відповідну частину мови. Так, функції ад’єктива-атрибута набуває іменник на позначення суб’єкта дії в словосполученнях, утворених від дієслова та прикметника, напр.: “Здійснилася давня мрія Шевченка: нарешті він одержав можливість повністю присвятити себе мистецтву” (з газ.); “Ця розмова тільки збільшила інтерес Сахно до мети її подорожі” (Ю. Смолич); “Мені так жалко було гасити радість молодої хазяйки” (М. Коцюбинський).

Тут лексична наповненість родового відмінка іменника у ролі атрибутивного суб’єкта не виходить за межі класу назв істот, для суб’єкта названого типу характерна чітко визначена синтаксична транспозиція, яка лише в окремих випадках поступається завершеною морфологічною транспозицією, напр.: “Бригадиром будівельників тут теж товариш Дорошенкової молодості – Андрій Бойко” (О. Гончар); “Гуменний підвівся їм назустріч, нетерпляче вислуховуючи кухарів рапорт” (О. Гончар); “Теличко розреготався: видно, Сагайдина скарга прозвучала для нього зовсім комічно” (О. Гончар). Однак повна транспозиція не є визначальною для такого типу словосполучень. Для конструкцій з родовим атрибутивного суб’єкта характерна чітко виражена синтаксична валентність, яку мають тільки іменники, що перебувають у складі словосполучень, еквівалентних реченню, тобто такі іменники, які називають процеси і властивості.

З родовим відмінком у функції посесивного об’єкта пов’язана передача мовними засобами значення належності особі, відношення до чогось, зв’язок з чимось. Існуючі формально-граматичні конструкції утворилися шляхом конденсації тексту до рівня словосполучень, напр.: гніздо пташини – гніздо належить пташині – пташина має гніздо.

Лексико-граматична характеристика словосполучень передбачає відповідний набір лексичних значень обох компонентів. Функція посесивності актуалізується тоді, коли опорний іменник – назва конкретного предмета – приєднує іменник, що позначає істоти, переважно особи, зрідка персоніфіковані поняття. Про належність конкретного предмета повідомляється змістом підпорядкованого постпозитивного іменника, який поєднує в собі семантично імпліцитний предикат стану і залежний аргумент. Таким чином, родовий належності (посесивний) характеризує предмет, позначений опорним іменником, напр.: “Тоді він вперше почув ім’я Брянського” (О. Гончар); “…дядько Леван вивів Нателлу на шлях і посадив у попутну машину будівників траси” (О. Гончар); “Патку, мій патку! – чується голос Хаєцького” (О. Гончар); “В городу “свинку” ми ковіньками ганяли у материнських кофтах, чоботях батьків” (В. Сосюра).

Функція родового посесивного становить перший етап міжкатегоріального переходу – синтаксичну транспозицію, яка ще не набула морфологічної завершеності, як це видно на прикладах присвійних прикметників, напр.: “Підігнати підкову Чернишевому коневі можна було тільки в кузні” (О. Гончар); “За кілька день… Черниш мав змогу подивитися нові Ференцеві альбоми” (О. Гончар); “Хомині очі каламутні, як вода з милом” (М. Коцюбинський); “В пень загнана сокира татова по топорище” (Д. Павличко); “Чом ви не розділили пасіки! – сказала вона. – Адже пасіка батьківськая (І. Нечуй-Левицький); “Хома, перш ніж кинути блаженківську торбу, ряди цікавості зазирнув туди” (О. Гончар).

Морфологізовані присвійні прикметники і словосполучення з родовим посесивного об’єкта в позиції ад’єктива не можна вважати семантично рівноцінними, оскільки для прикметника сема належності є первинною, а для іменника – атрибута – вторинною.

На комунікативному рівні набір лексичних значень родового посесивного розширився: до семи належності додається сема послабленої належності, яка зумовлена використанням у функції посесива іменників на позначення установ, організацій, підприємств тощо, напр.: “Майора вони застали на терасі будинку, де розташувалася політчастина полку” (О. Гончар); “Попід плавнями розкинулися пишні городи, поливні господарства радгоспів” (з газ.).

Функція належності, відтворена формою давального відмінка, не транспозиційного походження. На відміну від присвійно-відносного прикметника, родового відмінка іменників, які утворюють парадигму засобів вираження належності, давальний називає особу, яка зацікавлена в дії і бере в ній участь, тобто давальний належності виражає посесивно-адресатні відношення, що існують між об’єктами навколишньої дійсності. Утворені внаслідок складних семантико – синтаксичних перетворень, на формально-граматичному рівні словосполучення з давальним належності не зазнають позиційних зміщень, тому їх належність не переходить у похідну належність прикметника, напр.: Мені болить голова – Голова болить + Моя голова (Голова належить мені), аналогічно “Коса сповзла їй на груди” (О. Гончар); “Йому обличчя геть перекосило” (М. Стельмах); “Ввійшла в хату. Катерина їй ноги умила” (Т. Шевченко). Відмінкова форма давального називає особу, зрідка персоніфіковане поняття, щодо якої відбувається дія до предметів, належних або властивих особі.

Залежно від присудка – предиката словосполучення з давальним належності є дво – або трикомпонентними. Присудки, виражені дієсловами дії або стану, утворюють трикомпонентне словосполучення; третій його член, виражений іменником, позначає ті предмети, які є власністю особи, об’єктом її володіння (сюди відносяться частини тіла, особисті речі тощо), напр.: “Сердиться, як би йому пес ковбасу з’їв” (прислів’я). Присудки – іменники утворюють двокомпонентне словосполучення, напр.: “Я тобі не пара: я в сірій свитині, а ти титарівна” (Т. Шевченко). Оскільки у двокомпонентних словосполученнях послаблена закріпленість давального належності (у трикомпонентних – вона подвійна), то тут функція посесива у давальному відмінкові виражена найчіткіше, пор.: Я тобі не ворог і Я не твій ворог. Однак факти міжкатегоріального переходу частин мови є вкрапленнями у загальній системі відмінкових форм.

Залежний іменник у похідних віддієслівних словосполученнях, який позначає знаряддя або засіб дії, може набувати вторинної синтаксичної функції атрибута, напр.: “Хвою сосни можна згодовувати тваринам не розмеленою, але перед вживанням потрібна обробка водяною парою” (Дари лісів); “Після обрізування кореневища дріоптериса секатором або ножем сировину прив’ялюють під відкритим небом” (Дари лісів); “На курорті Куяльник застосовують лікування радоновими ваннами” (з газ.). Десемантизація в іменникові первинної функції інструменталя і синтаксична транспозиція його в ад’єктив спричинені зміщеннями в структурі лінійного речення, в результаті чого іменник втрачає семантично вмотивовану залежність від дієслова і набуває формально-граматичної залежності від іменника-деривата, пор.: обробляти (чим?) водяною парою і обробка (яка?) водяною парою. Здебільшого існує перший ступінь міжкатегоріального переходу іменника із семою інструменталя в ад’єктив, хоча у мові наявні факти завершеної морфологічної транспозиції, напр.: кульова рана<рана від кулі<рана нанесена кулею, аналогічно ножова рана або ножове поранення.

Функція атрибутивного локатива, яку виражає залежний іменник у родовому відмінкові, фіксує початковий міжкатегоріальний перехід, напр.: “Чернишеві з його спостережного пункту відкривалася панорама (яка?) великого міста” (О. Гончар); “Ну, чумаче, давай карти (які?) об’єктів” (О. Гончар). Визначальною особливістю словосполучень із залежним іменником у ролі означення – локатива є наявність просторової семи в іменниках, які називають місця локалізованої дії, напр.: дорога, шлях, село, поле, місто, домна, будинок, річка тощо. Іменники на позначення місцезнаходження об’єкта або явища перебувають не в придієслівній правобічній позиції, що властиве лексемам адвербіальної семантики, а в правобічній, але приіменниковій, позиції, напр.: “Невже він, живий і невбитий Хома, крокуватиме ланами (якими?) рідного Поділля” (О. Гончар), аналогічно: “Кілька годин ішли лощиною по дну міжгір’я (О. Гончар), Неузгоджене означення, відтворене аналітичними формами, вказує на зміни граматичного значення родового відмінка у напрямі до повної ад’єктивації, закріпленої морфологічними формами, напр.: польова дорога, гірський пейзаж, лісовий горіх, болотяне латаття, дорожна пригода, міський фестиваль, приміська зона.

Впливом позиційних зміщень у зовнішній структурі речення зумовлений перехід іменника їз семою темпоральності у присубстантивну позицію ад’єктива-атрибута. Трансформація згаданого типу охоплює дві вихідні структури власне семантичного рівня, одна з яких визначає фактор часу, напр.: “Останні серпня дні…” (М. Нагнибіда) <Серпень+Останні дні (минають). Опорним іменником словосполучень з атрибутивно-темпоральними відношеннями може бути назва пори року, явища природи, якогось часового проміжку, тобто назва ситуації. Родовий присубстантивний відмінок визначає час ситуації або факту дії, напр.: “Небо ранньої осені, німе і сліпобеззоряне, висіло неймовірно низько” (Є. Гуцало); “Наближалось до кінця незабутнє літо тисяча дев’ятсот дев’ятнадцятого року” (О. Довженко). Іменник у вторинній синтаксичній ролі атрибута допускає власні залежні ад’єктиви, напр.: “Гори… були прозорі й легкі в ці останні дні гірського літа” (О. Гончар). Словосполучення із семою темпоральності часто набувають форм завершеної морфологічної транспозиції, де часова віднесеність дії передана іншим частиномовним класом слів, напр.: “Мені осіння ніч короткою здається” (Леся Українка); “Ліс ще дрімає в передранішній тиші” (М. Коцюбинський). У нічному небі розлягається спів соловейка.

Залежні іменники у ролі означення наділені широким обсягом часових понять. Крім часової визначеності (дефініції) дії, частина з них містить вказівку на тривалість дії, опорний іменник є віддієслівним дериватом, напр.: “Клопоти робочого дня вернули йому енергію” (М. Коцюбинський). Тривалість дії, як правило, відтворюється в конструкціях з керуванням, мова віддає перевагу словосполученням з родовим відмінком. Початок функціонального переходу в інший граматичний клас набуває морфологічної завершеності лише в частині словоформ, напр.: “Цілодобова атака нарешті стишилась” (О. Гончар); “…сьогодні буде відзначено збір першого післявоєнного винограду” (О. Гончар); “Цьогорічний урожай порадував трудівників” (з газ.).

Вживання відмінків у ролі означення – атрибута і перехід іменників у категорію прикметника зумовлений впливом плану вираження на план змісту. З погляду мовної семантики тут простежується явище семантичної перехідності, яка розглядається як проміжний ступінь переходу від старої якості до нової, від однієї мовної одиниці до іншої. Перехідність виявляється через субстантивно-ад’єктивні значення відмінків і свідчить, що останні характерні для периферії категорії іменника.

Поряд з ад’єктивацією у мові існує адвербіалізація – набуття іменником граматичних ознак і властивостей прислівника. Адвербіалізація відмінкових форм подібно до ад’єктивації має синтаксичний і морфологічний ступені вираження, однак функціонування відмінків обставинної семантики має свої особливості. Перехід граматичних форм іменника до категорії прислівника викликається не позиційними зміщеннями іменників-підметів або… – додатків на місце неузгодженого означення – атрибута, а диктується їх лексико – семантичними особливостями. Суть цього процесу полягає в тому, що відмінки з обставинним значенням за змістом корелюють з препозитивною номінацією, яка “співвідносна з реченням за типом свого номінативного значення”, напр.: “Другого дня Нимидора вийшла на панщину” (І. Нечуй-Левицький) <Другий день (настав) + Нимидора вийшла на панщину. Відмінки в ролі обставини стосуються всього речення, а не його окремих членів, тому позиційні переміщення їх усередині вислову не впливають на їх синтаксичну функцію, відмінки адвербіального змісту не стільки залежать від присудка – предиката, скільки супроводжують останній, конкретизуючи особливості вираженої ним дії. Адвербіалізація виявляється у своєрідному “застиганні” відмінкових форм, які, втрачаючи словозмінні ознаки іменника, переходять у категорію прислівника, напр.: весною, літом. Дуже швидко морфологізуються прийменниково-відмінкові форми, напр.: навесні, восени. Початковий етап адвербіалізації – синтаксична транспозиція – простежується у словоформах темпоральної семантики. Тут відмінок з погляду синтаксису займає позицію детермінанта, його семантика стосується всього речення, напр.: “Хвилину (скільки? як довго?) Василь постояв” (Панас Мирний); “…завдяки туманам, ворожа авіація останніми днями (коли?) не діяла” (О. Гончар). Синтаксично іменник виконує роль обставини, яка для прислівника є основною, первинною функцією. Набуваючи обставинних функцій, відмінок не втрачає власне іменникових ознак: здатності мати при собі залежне означення, яким можуть бути займенники, числівники, прикметники, напр.: “Майже цілу ніч (як довго?) підіймалися в гору” (О. Гончар); “За селом (Тимко) зупинив коня і деяку хвилину (як довге?) прислухався” (Г. Тютюнник); “Мати всю зиму пряла і людям, і собі” (М. Стельмах); “Вже третю добу сіє на полонині… дощик” (М. Коцюбинський); “Вони мовчали (скільки?) довгу незабутню хвилину” (О. Довженко); “Другого дня (коли?) Ярина ледве звелася з постелі” (М. Коцюбинський); “Раннім ранком (коли?) Туровець добрався до своєї землянки…” (М. Стельмах); “Кожний вечір (як часто? скільки?) на небі пожарами умирають розстріляні дні” (В. Сосюра).


1 Звезда2 Звезды3 Звезды4 Звезды5 Звезд (No Ratings Yet)
Loading...


Зона твердолистих вічнозелених лісів і чагарників.
Ви зараз читаєте: ТРАНСПОЗИЦІЙНІ ФОРМИ ВІДМІНКІВ