Україна – Росія (взаємовідносини, проблеми становлення державної самоідентифікації)



Політологічний словник

Україна – Росія (взаємовідносини, проблеми становлення державної самоідентифікації). Розпад СРСР поставив перед новими країнами, у тому числі й перед Україною та Росією, одну з глобальних проблем: домогтись утвердження власної національно-державної ідентичності. Політична незалежність, що її отримали колишні республіки Союзу PCP, не веде до автоматичного звільнення їх від інших видів залежностей. У нинішніх обставинах перед двома державами стоять такі першочергові завдання: передусім забезпечити стабільний

економічний розвиток власних суспільств, що дасть можливість звільнитися від фінансової залежності розвинених країн – кредиторів; по-друге, налагодити між собою взаємовигідні відносини. Ця об’єктивна реальність обумовлена тим, що відносини між Україною і Росією після розпаду СРСР, його найвагомішими частинами, стали, по-перше, ключовими для розвитку ситуації в СНД і в регіоні Центрально-Східної Європи; по-друге, великою мірою визначають стабільність і безпеку загалом на Європейському континенті. Пріоритетне партнерство України з Росією спричинене як географічним (довжина спільного сухопутного кордону
між двома країнами становить 2484 км,), геополітичним, економічним чинниками, так і гуманітарним. А саме, наявністю багатомільйонної української національної меншини в Росії, російської меншини – в Україні; родинними зв’язками значної частини населення обох країн; історичними та культурними взаємозв’язками, етнічною близькістю та ін.

Для України і Росії, як засвідчив час їх незалежного існування, є декілька важливих чинників, що їх необхідно враховувати у визначенні перспектив власного розвитку. По-перше, історичні успіхи, досягнуті двома країнами, вирішальною мірою обумовлені багатоетнічністю цих державних утворень, спільністю зусиль усіх етнічних спільностей, які їх населяють. По-друге, стабільний розвиток і розквіт України і Росії можливий лише в багатополюсному світі. Однобічна економічно-фінансова та соціокультурна орієнтація у бік Заходу має бути виправлена. Власний шлях природної модернізації Україна і Росія повинні обирати самостійно, не замикаючись у своїй унікальності, не обмежуючись лише вестернізацією, налагоджуючи між собою взаємовигідні, рівноправні відносини. На цей процес особливо впливає той фактор, що внаслідок розпаду СРСР Україна та інші республіки здобули державність, незалежність і право вільно розпоряджатися ними. Водночас Росія втратила значні території, майже половину населення. Вона виявилася відгородженою від Заходу ще одним “поясом” держав (Україна, Білорусь, країни Балтії) і позбулася статусу наддержави. У цих обставинах проблема формування національно-державної ідентичності для Росії полягала у двох головних вимірах. По-перше, у відмові від столітньої імперської традиції домінування над іншими народами, в тому числі й над українським. По-друге, у визнанні незалежності України. Для України набуття власної національно-державної ідентичності означало передусім утвердження та розбудову повноцінної української державності і остаточне звільнення з-під опіки Росії.

У стратегічному плані Україна обрала шлях переходу від залежності та підпорядкованості до відносин рівноправних суб’єктів незалежних держав. Відстоювання цього принципу в стосунках з Росією є основним політичним завданням України на найближчу перспективу. Обидві країни можна віднести до найбільших європейських держав. Разом з тим їх особливість полягає в тому, що Росія є ще й провідною державою у євразійському геополітичному просторі з притаманними цьому статусу специфічними інтересами, тоді як Україна, будучи державою виключно європейською, власні національні інтереси виявляє передусім через призму загальноєвропейських. Територія України є для Росії своєрідним мостом до Центральної та Західної Європи – регіонів, що відіграли і продовжують відігравати визначальну роль у розвитку світової цивілізації. Завдяки цьому відносини Росії з Україною можна розглядати як своєрідні стосунки з власне Європою. Причому з огляду на дедалі більший розвиток інтеграційних зв’язків Української держави із Заходом у перспективі значення цього фактора посилюватиметься. Незважаючи на це на нинішньому перехідному етапі українсько-російських відносин оптимальний варіант для України – це найтісніші контакти як із Заходом, так із Росією одночасно. У цих умовах перед Україною й Росією постало завдання оформлення на міждержавному рівні двосторонніх стосунків, визначення їхніх загальних принципів і створення належної, згідно з міжнародною практикою, договірно-правової бази. Важливим визначальним кроком на цьому шляху стало підписання у травні 1997 р. у Києві Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією. Після обміну ратифікаційними грамотами в Москві 1 квітня 1999 р. Договір було введено в дію. Цей повномасштабний Договір ратифікований двома державами, що надало йому повної юридичної сили. Договір визначив загальні принципи двосторонніх стосунків, підтвердив непорушність існуючого українсько-російського державного кордону, зафіксував взаємну відмову від будь-яких територіальних претензій, став важливим чинником подальшого узгодження національних інтересів країн.

У контексті міжнаціональної сфери особливе значення у Договорі мають статті 12, 28 й 32, у яких Україна та Росія взяли на себе ряд спільних зобов’язань, пов’язаних з питаннями етнополітичного розвитку своїх держав, у яких зацікавлені обидві країни. По-перше, забезпечувати захист етнічної, культурної, мовної, релігійної самобутності національних меншин на своїй території і створювати умови для заохочення цієї самобутності. По-друге, гарантувати право осіб, які належать до національних меншин, вільно висловлювати, зберігати і розвивати свою етнічну, мовну або релігійну самобутність і підтримувати та розвивати свою культуру, не зазнаючи будь-яких спроб асиміляції всупереч їхній волі. По-третє, сприяти створенню рівних можливостей і умов для вивчення української мови в Російській Федерації та російської мови в Україні, підготовки педагогічних кадрів для викладання цими мовами в освітніх закладах і надавати з цією метою рівноцінну державну підтримку. По-четверте, співробітничати з питань відновлення прав депортованих народів згідно з домовленостями у рамках СНД на двосторонній і багатосторонній основі. І насамкінець, співробітничати у вирішенні питань регулювання міграційних процесів, включаючи заходи з попередження нелегальної міграції з третіх країн, для чого домагатись укладення окремої угоди.

Водночас відбувався процес підписання (28 – 31 травня 1997 р.) і затвердження базових угод щодо Чорноморського флоту набули чинності 6 липня 1999 р. У – 2000 р. відбулося підписання низки додаткових угод з питань діяльності Чорноморського флоту Російської Федерації на торії України. Нині правова база двосторонніх відносин нараховує понад 250 документів. 27 лютого – 1 березня 1998 р. у Москві підписано Програму довгострокового економічного співробітництві до 2007 р., яка стала основою подальшого розвитку торговельно-економічних відносин між Україною і Росією. Під час грудневого 2000 р. візиту Президента України до Москви було підписано дві угоди про співпрацю обох країну газовій сфері. У Дніпропетровську 12 лютого 2001 р. за результатами зустрічі президентів обох держав було ухвалено спільну заяву з питань розширенню співробітництва у галузі авіаційної і ракетно-космічної техніки, досягнуто домовленості про перехід на режим паралельної роботи енергосистем України та Росії. 4 жовтня 2001 р. керівники урядів двох держав підписали угоду, яка передбачає реструктуризацію українського боргу за російський газ на 12 років із трирічним пільговим періодом. 9 червня 2002 р. у Санкт-Петербурзі президентами України і Росії було підписано спільну заяву про стратегічну співпрацю двох країн у газовій сфері, що передбачає створення на паритетних умовах консорціуму з управління і розвитку газотранспортної системи України з участю європейських газових компаній. Серед інших актуальних проблем двосторонніх відносин – переговорний процес щодо делімітації міждержавних кордонів між Україною і Росією. В листопаді 2001 р. було остаточно узгоджено лінію проходження державного кордону між Україною та Росією по материковій частині від Білорусі до Азовського моря. Процес формування правової бази двосторонніх відносин продовжується.

Остаточна самоідентифікація Росії й України – проблема довготривала і містить ряд аспектів, пов’язаних з розподілом спільного “цивілізаційного матеріалу” (історії культури, місця у світовому просторі тощо). Українсько-російські відносини залишаються у найближчому майбутньому головними в спектрі відносин України з іншими країнами. Саме в межах українсько-російських відносин і за їх допомогою Україна здатна найшвидше і найефективніше самоутвердитися як незалежна держава.

Аналізуючи проблему становлення національно-державної самоідентифікації України у контексті українсько-російських відносин, важливо наголосити і на тому, що небезпечними потрібно вважати також усілякі спроби повної політичної та економічної переорієнтації Української держави лише на Росію. Дві великі слов’янські держави, що утворилися на перехресті різних цивілізаційних систем, ніколи не мали однакової соціокулькурної єдності й завжди були мозаїчними з точки зору цивілізаційних характеристик. Світовий досвід свідчить, що стабільний розвиток та розквіт окремих цивілізацій можливий лише у тісному взаємозв’язку і взаємовпливові з іншими культурними системами. Відомий український вчений Д. Антонович писав, що необхідною передумовою культурного розвою кожного народу є можливість єднання з іншими народами і можливість взаємного обміну культурними здобутками і культурними цінностями. Здатними до культурного життя і розвою можуть бути тільки ті народи, що спроможні сприймати культурні впливи, але сприймати їх активно, перетворюючи і розвиваючи сприйняте. І Україні й Росії в процесі реалізації власного права на самобутній шлях розвитку необхідно координувати свої зусилля, налагоджувати тісне співробітництво з тими цивілізаційними системами, які прагнуть до подолання тісних рамок однополюсного світу, що виник після розпаду СРСР. Стратегічну спрямованість зовнішньополітичного курсу України було закладено в Декларації про державний суверенітет України і в “Основних напрямах зовнішньої політики України”. Його основоположні принципи набули свого дальшого розвитку і закріплення у прийнятій в 1996 р. Конституції України (ст. 18), де зазначається, що зовнішньополітична діяльність України спрямована на забезпечення її національних інтересів і безпеки шляхом підтримання мирного і взаємовигідного співробітництва з членами міжнародного співтовариства за загальновизнаними принципами і нормами міжнародного права. Стратегічна мета України – підтримання стабільності, здійснення збалансованого і передбачуваного зовнішньополітичного курсу. Геополітичне становище України потребує економічного та політичного врівноваження наших відносин і на Заході, і на Сході. Стратегічний вибір на приєднання України до європейських інтеграційних процесів жодною мірою не повинен позначатися на зусиллях щодо забезпечення інтересів України на пострадянському просторі, де вирішальне значення мають стосунки з Росією, яка була і залишається нашим найважливішим партнером. У контексті становлення нової архітектури міжнародного співтовариства Росія і Україна, передусім, обрали шлях інтеграції до європейських та євроатлантичних структур. Обидві країни добре усвідомлюють значення для себе Заходу, де перебувають центри духовно-культурної, економічної, політичної та військової могутності, що справляють вирішальний вплив на світовий розвиток. Саме на загальноєвропейську інтеграцію офіційні Україна і Росія покладають особливу надію як на засіб протидії агресивному націоналізмові, територіальним претензіям, сепаратизму, етнічній та релігійній нетерпимості, попередження та розв’язання міжнаціональних і міжетнічних конфліктів, активної власної участі в удосконаленні міжнародного механізму, захисту прав національних меншин, вирішення багатьох інших етнополітичних проблем. Примітною рисою геополітичної ситуації в Європі є посилення уваги до України як до держави, від якої дедалі більше залежить стабільність у Центральному та Східному регіонах. Географічне розташування України – між країнами Західної і Центральної Європи та Росією – об’єктивно підвищує її значення у процесі формування нової європейської архітектури безпеки. Принциповий європейський вибір України обумовлений передусім довготривалими національними інтересами. Інтегруючись до загальноєвропейської спільноти, Україна поступово стала членом ОБСЄ, Ради Європи, приєдналася до Центральноєвропейської ініціативи, що відкриває нові можливості для застосування багатовікового досвіду демократичних держав Європи в практиці державного будівництва, в тому числі формування власної етнополітики. Україна в цілому визначилася і окреслила свою позицію щодо процесів загальноєвропейської інтеграції: стратегічною метою є входження в європейські та євроатлантичні організації з пріоритетним вступом до Європейського Союзу, який ухвалив спеціальну програму дій щодо неї.

Особливою зоною національних інтересів Росії й України є самоутвердження на пострадянському просторі. Об’єктивною основою такої політики є багато чинників, зокрема такі: 1) тісний взаємозв’язок економік двох країн з народногосподарським комплексом держав СНД та Балтії; 2) поліетнічний склад населення Російської Федерації та України, який спричинив внаслідок дезінтеграції СРСР утворення численних російської, української та інших діаспор та проблему захисту їх інтересів, налагодження духовно-культурних зв’язків зі своїми історичними батьківщинами; 3) історично вкорінене відчуття передусім серед старшого покоління належності до єдиної держави тощо. Свій офіційний курс щодо СНД Росія зафіксувала у такому документі, як “Стратегічний курс Росії з державами – учасниками Співдружності Незалежних Держав”, затвердженому указом президента Російської Федерації у вересні 1995 р., і через який червоною ниткою проходить ідея домінування Росії в СНД, причому в усіх сферах і галузях. Основні завдання політики Росії у відносинах з державами СНД визначено так: забезпечення надійної стабільності в усіх її вимірах: політичному, військовому, економічному, гуманітарному і правовому; сприяння становленню держав СНД як політично й економічно сталих держав, які проводять дружню політику щодо Росії; зміцнення Росії як провідної сили формування нової системи міждержавних політичних і економічних відносин на терені постсоюзного простору; нарощування інтеграційних процесів у СНД. Що стосується України, то з наведеного можна виокремити такі стратегічні завдання Росії у взаєминах з нашою державою: збереження України у сфері свого виключного геополітичного впливу з контролем над основними сферами життєдіяльності Української держави; використання потенціалу України в геополітичних змаганнях з іншими центрами геополітичного впливу. Разом з тим економічний, військово-політичний, дипломатичний потенціал України та її міжнародні позиції зумовлюють об’єктивну зацікавленість Росії не доводити взаємини з Україною до крайніх форм з конфронтацією. Інших стратегічних і тактичних намірів щодо СНД притримується Україна. По-перше, вона розглядає співдружність як механізм демократичного вирішення усіх проблем, пов’язаних з дезінтеграцією СРСР, по-друге, СНД для України як міжнародна організація є місцем багатосторонніх переговорів і консультацій з проблем, спільних для держав, утворених у геополітичному просторі колишнього Союзу; по-третє, участь в СНД – форма підтримки цивілізованих відносин України з цими державами.

Взаємовідносини України з державами СНД – це фактично зона першочергових регіональних інтересів, які є складовою частиною її національних інтересів. Для України СНД не є інструментом відновлення наддержави з центром у Москві, а засобом налагодження взаємовигідного співробітництва й інтеграції.

Відстоюючи рівноправні партнерські стосунки з Росією, Україна демонструє чіткі недвозначні принципи своєї політики щодо СНД, які тією чи іншою мірою обмежують політичний чи економічний суверенітет країни, та рішуче виступає проти усяких спроб реанімувати у будь-якій формі колишній Радянський Союз, що власне і було закладено у Біловезькій угоді. Дотримуючись загальновизнаних норм міжнародного права, Україні вигідно розширювати і поглиблювати дво – та багатосторонні форми співробітництва як у межах, так і поза межами СНД.

У контексті євразійських геополітичних суперечностей національні інтереси України полягають, по-перше, у тому, щоб дистанціюватися від геополітичних змагань Росії та не допустити повторення ситуації, як це було вже в історії, коли людський та економічний потенціал України використовувався іншою країною для вирішення її власних національних інтересів (так було за часів Речі Посполитої у ХV-ХVІІ ст., Російської імперії та СРСР); по-друге, всіляко протидіяти перетворенню України на свого роду заручника конфронтаційних моментів у взаємовідносинах Росії з геополітичними центрами, наприклад, із Заходом у питаннях розширення НАТО чи з ісламським світом.

Антонюк О. Становлення державної самоідентифікації України у контексті українсько-російських відносин // Людина і політика. – 2000. – № 4; Великий договір України з Росією: історичний компроміс чи реальний шанс на стратегічне партнерство? Матеріали “Круглого столу” / Рада національної безпеки і оборони України, Національний інститут українсько-російських відносин, Конгрес української інтелігенції. – К., 1999; Кулик В. Пошуки пострадянської ідентичності в Україні та Росії // Політологічні читання. – 1995. – № 3; Пирожков С. /. Про деякі пріоритетні українсько-російські відносини у гуманітарній сфері // Українсько-російські відносини: гуманітарний вимір: Науковий збірник. – К., 1998; Шерман У. Гарнетт. Украинский вопрос и будущее России // Політична думка. – 1994. – № 4; Шпорлюк Р. Російське питання й імперська експансія // Політична думка. – 1996. – N° 3-4.

О. Антонюк


1 Звезда2 Звезды3 Звезды4 Звезды5 Звезд (No Ratings Yet)
Loading...


Значимые части слова это.
Ви зараз читаєте: Україна – Росія (взаємовідносини, проблеми становлення державної самоідентифікації)