Головна ⇒ 📌Довідник з політології ⇒ Відродження політичної думки

Відродження політичної думки

Політологічний словник

Відродження політичної думки – політико-правова ідеологія, політичні програми і платформи європейських мислителів епохи Відродження ХІV-ХV ст. В цей час у Європі відбуваються значні соціально-економічні та суспільно-політичні зрушення, що знаменували собою новий час, ранній етап якого пов’язують з епохою Відродження.

Відродження порушило зовсім нові політичні проблеми, що постали з кризою феодалізму, науково-технічним прогресом, розвитком нової структури суспільства, поширенням раціонального мислення,

відкриттями в науці (М. Коперник, Г. Галілей). Це були проблеми, пов’язані з новим баченням людини, вимірами її свободи, прав та обов’язків. Це були проблеми нової економічної політики, нового підходу до власності, на право володіти якою претендували щораз ширші кола населення. Це були проблеми, пов’язані з доступом до влади; а через те, що коло власників розширювалося, то повинно було закономірно розширюватись і коло людей, які могли брати участь у прийнятті політичних рішень. Капіталізм, що народжувався, кардинально змінював, принаймні починав змінював основні джерела влади. Вже не фізична сила, мужність,

вміння володіти мечем ставали найважливішим джерелом влади, а ініціативність, хист до торгівлі, вміння комбінувати, спілкуватися, заощаджувати, самовіддано працювати. Гроші відкривали доступ до влади. Отже, феодальний спосіб прийняття рішень, доступу до влади був відкинений, як зрештою втратив популярність і феодальний державний устрій.

Одним з осередків змін у Європі стала Північна Італія, саме тут розквітла творчість першого представника політичної філософії, теорії політики нових часів – Н. Макіавеллі (1469 – 1527). В історію політичної думки Макіавеллі увійшов завдяки тому, що виокремив політику в самостійну науку і розглядав її як мистецтво, символ віри, яка повинна стати панівною у свідомості людини. У своїх трактатах “Государ”, “Міркування на І декаду Тіта Лівія” протиставив теологічному розумінню державної влади юридичний світогляд. Вважаючи силу основою права, визначаючи поняття “держава” як загальний політичний стан суспільства, Макіавеллі стверджував, що людина втілює в собі злобність, агресивність, властолюбство, жадібність, брехливість, боязливість, малодушність, невдячність, зрадництво, лицемірство, ненависть, нестриманість тощо. Необхідність приборкати ці її риси і покликала до життя державу. Макіавеллі виклав політичну ідеологію і політичну теорію у формі своєрідного міфу, змалювавши видумані і реальні постаті політичної історії і показав уявний ідеальний образ правителя як виразника символу “колективної волі”, що виконує своє історичне призначення, має свою долю. Його ідеал державного устрою – сильна, жорстко централізована республіка, де владарюють представники народу, молодої буржуазії та виборний глава держави, який, враховуючи негативні якості людини, повинен бути “лисом, щоб бачити гадів, і левом, щоб нищити вовків”. Відстоюючи пріоритет світської влади, гостро критикував духовенство, а дворянство закликав знищити зовсім. Макіавеллі спробував вперше дослідити феноменологію політичної свідомості і політичної діяльності, які були звернені не в минуле, а в майбутнє. Політична ідеологія, за Макіавеллі, була скерована на осягнення чітко визначеної політичної мети – формування колективної волі, за допомогою якої можна створити єдину італійську державу. Він чи не вперше розглянув усе людське знання під кутом зору політики, наголосив на глибокій кризі тогочасного суспільства і культури, вихід з якої вбачав у розвитку нової політичної свідомості. У своїх творах Макіавеллі відновив ідею античних мислителів про розвиток суспільства по колу, зазначаючи, що “всі держави звичайно із стану впорядкованості переходять до невпорядкованості, а потім від невпорядкованості до нового порядку”. Сповідуючи і деякі гуманістичні ідеї, Макіавеллі зауважував полярність інтересів бідних та багатих, висловлювався за справедливий і досконалий державний устрій, який повинен забезпечити політичну свободу людині, демократичне міське самоврядування. Лише свобода і рівність, на його думку, здатні розвивати здібності особистості, втілювати в ній любов до загального блага і громадянські чесноти.

Ідеї всезагальної рівності людей, примітивного комунізму, усуспільнення майна, ліквідації приватної власності захищали ідеолог селянських мас у Німеччині Томас Мюнцер (1493 – 1525) і німецькі анабаптисти. Вимоги свободи мислення, свободи переконання, свободи совісті, рівності мирян і духовенства розвивав знаменитий діяч Реформації у Німеччині, фундатор однієї з найвпливовіших течій у протестантизмі Мартін Лютер (1483 – 1546). Він стверджував, що людська особистість визволяється від законів і поставлена у прямий зв’язок з Богом, і водночас особистість, її діяльність оголошується нікчемною, бо діє закон вічного призначення Божого, а тому воля людини безсила. Лютер заперечував природну свободу, церковний закон, однак вимагав свободи в релігії, церкві. Джерелом пізнання істини залишався людський розум. Лютер звузив можливість втручання релігії у суспільне життя. Панування догм обмежувалося релігійною сферою, на все решта надавалася свобода. Від людини вимагалися лише особисті почуття, віра в Христа Спасителя. На відміну від Лютера засновник християнського гуманізму Еразм Роттердамський (1469 – 1536) у працях “Про свободу волі”, “Похвала глупоті”, “Заступник” та інших обстоював ідеали бюргерства – освічена і гуманна монархічна влада, свобода духу, самоврядні міські громади, здоровий глузд, стриманість, миролюбність, простота. В Англії ідеї майнової рівності людей, скасування приватної власності як причини їх нерівності, зрівняльного розподілу, заперечення багатства й експлуатації людини людиною, обов’язковості праці для всіх, виборності органів влади, віротерпимості, свободи совісті проповідував гуманіст і державний діяч Томас Мор (1478 – 1535). У 1516 р. латиною вийшла його праця “Золота книга, настільки корисна, як і забавна, про найкращий устрій держави та про новий острів Утопію”. Залишаючись монархістом, він виступив проти тиранії – воля народу для нього була вища від волі монарха, бо “воля народу дає корони і забирає їх”. Мор був переконаний, що достатньо у своїй діяльності керуватися здоровим глуздом та елементарними законами природи, щоб позбавитись зла, яке тяжіє над суспільством. Аналогічні погляди на межі ХVІ – ХVІІ ст. висловлював й італійський мислитель Томмазо Кампанелла (1568 – 1639). “Місто сонця” (опублікована у 1623 р.) – найвідоміша праця Кампанелли, вона теж була утопією.

На початку XVI ст. у Франції утвердився абсолютизм, який був вороже зустрінутий певною частиною дворянства. Такий опір відображався у працях мислителів того часу. Один з них – засновник пуританства Жан Кальвін (1509 – 1564), який, систематизувавши вчення Лютера, запровадив нову форму церковної організації, а проголошену його попередником свободу совісті звів до рівня свободи від католицизму. У 1534 р. Кальвін опублікував свою основну працю “Настанова в християнській вірі”, де систематизував теологічне обгрунтування Реформації. Послідовники Кальвіна у Франції – гугеноти виступили як опозиція королю і католицькій церкві. Розпочалися релігійні війни, під час яких народилася ідеологія кальвіністів-монархомахів (грецьк. monarchos – єдиновладдя, mache – боротьба). Виходячи з ідеї народного суверенітету і договірного походження влади, вони обгрунтували право на опір тиранам, право міських магістратів на відсіч монарху – тирану.

Доктрину суверенітету використовували і для захисту королівського абсолютизму. Наприклад, видатний французький мислитель Жан Боден (1530 – 1596) вважав, що суспільство формується під впливом природного середовища, а держава-кровногосподарських союзів. Боден сформулював вчення про суверенітет, який не може бути “змішаним”, бо належить або королю, або аристократії, або народу. Демократія для Бодена ненависна, але й тиранію він не приймав, визнаючи право народу на опір тиранові аж до його вбивства.

Хвйзинга И. Осень средневековья. Сочинения: В. З т. – М., 1995. – Т. 1; Рассел Б. Історія західної філософії. – К., 1995. – Т. 1.

О. Бабкіна