ВІЛЬНОДУМСТВО ТА АТЕЇЗМ В ІСТОРІЇ КУЛЬТУРИ ЛЮДСТВА



ОСНОВИ РЕЛІГІЄЗНАВСТВА

РОЗДІЛ 9. ВІЛЬНОДУМСТВО ТА АТЕЇЗМ В ІСТОРІЇ КУЛЬТУРИ ЛЮДСТВА

Неодмінним елементом духовного життя будь-якого суспільства на всіх етапах його історичного розвитку є вільнодумство як адекватне, науково обгрунтоване сприйняття реального світу, яке заперечує існування надприродних сил, богів, дияволів, духів, витісняє надприродне з усіх сфер пізнання, виступає як потреба соціального прогресу людства.

Вільнодумство – ідейна течія в духовному житті суспільства, яка визнає право людини на свободу мислення,

критичне ставлення до існуючих поглядів і підходів. Термін “вільнодумство” був започаткований у боротьбі з релігійною нетерпимістю, догматизмом і авторитаризмом релігії, тобто як антирелігійна течія суспільної думки. У вузькому розумінні вільнодумство виступає як антирелігійне вільнодумство, що визнає право розуму на вільне пізнання світу, а відтак є формою критичного релігієзнавства. В широкому значенні – це світогляд, який протистоїть догматизму, в тому числі й релігійному. Взагалі ж, вільнодумство завжди відображало прагнення людини вирватися із зовнішньої та внутрішньої духовної несвободи.

Вільне

мислення, вільна думка, вільнодумство – це в першу чергу право на самостійний пошук істини. Тому поняття “вільнодумство” не тотожнє поняттю “антирелігійна думка”, хоч не позбавлене повністю критичного аспекту.

Уперше термін “вільнодумство” вжив англійський філософ Джон Локк (1632-1704 рр.) у 1697 р., але першим наповнив справжнім змістом цей термін англійський філософ Ентоні Коллінз (1676-1729 рр.) у праці “Філософське дослідження людської свободи” (1713 р.). Е. Коллінз розглядав вільнодумство як застосування розуму у пізнанні будь-якого положення.

На перших етапах свого розвитку вільнодумство виступало в межах релігії у формі інакомислення. Пізніше воно виходить за сферу релігії і вже виявляється як нерелігійне духовне утворення. Якщо в початкових формах свого прояву вільнодумство існувало лише на рівні буденної свідомості, здорового глузду, то з часом воно одержує вже завершені, теоретично обрунтовані форми із залученням для доведення своїх положень окремих висновків із різних наук. Формами вираження вільнодумства виступали в різні часи єресі, богоборство, релігійний нігілізм, деїзм, пантеїзм, антиклерикалізм, скептицизм, атеїзм.

Існують дві групи основоположних причин, що зумовили виникнення і розвиток вільнодумства – гносеологічні і соціальні. Гносеологічні джерела та витоки: 1) наївний реалізм (сприйняття, розуміння і тлумачення світу таким, яким він постає в наших почуттях, яким ми його відчуваємо на дотик, смак, бачимо, чуємо);

2) здоровий глузд (сприйняття дійсності з елементами аналітичного і раціонального мислення); 3) наукове пізнання дійсності (витісняє надприродне з усіх сфер пізнання, збагачує, урізноманітнює потенціал доказовості, на відміну від тих чи інших догм). Соціальні джерела та витоки: 1) подолання старого, віджитого, консервативного (розвиток – нагальна потреба суспільства, застій – його загибель, відкрити ж шлях новому, прогресивному неможливо без девальвації релігійної апологетики); 2) адекватне пізнання навколишньої дійсності (без цього не може бути назрілих соціальних змін у суспільстві; 3) утвердження нового, прогресивного в суспільстві (своїм світоглядом вільнодумство відкриває простір розвитку нового, є істотним елементом новизни).

Як ідейно-духовна течія вільнодумство було присутнє на всіх етапах історичного розвитку людської цивілізації.

Основні історичні етапи розвитку вільнодумства можна розглянути в такій послідовності: вільнодумство Стародавнього світу, середньовічне вільнодумство, вільнодумство епохи Відродження та Нового часу, українське вільнодумство, радикальні форми вільнодумства (французький атеїзм XVIII ст. і марксистсько – ленінський атеїзм), сучасні організації вільнодумства.

Вільнодумство Стародавнього світу

Перші прояви критичного ставлення до релігії знаходять серед літературних пам’яток Стародавнього Сходу. Найдавнішими є “Бесіда пана з рабом” (Дворіччя – ІІІ – поч. ІІ тис. до н. е.) і “Пісня Арфіста” (Єгипет епохи Стародавнього царства). В них ставляться під сумнів ідеї особистого безсмертя й існування потойбічного світу, критикується аскетизм.

Розвиток вільнодумства в Індії, а потім в Китаї ставить критику релігії на філософську основу. Ван-Чун (І ст. до н. е.), наприклад, заперечував принципову відмінність між органічною і неорганічною частинами світу, людиною і твариною.

Найбільшого розвитку вільнодумство набуває в античній Греції. Вже в VI ст. до н. е. представники т. з. мілетської школи Фалес (625547 рр. до н. е.), Анаксимандр (бл. 610 – після 547 рр. до н. е.), Анаксимен (585-525 рр. до н. е.) розглядали світ як саму собою зрозумілу єдність різноманітних явищ природи і вбачали її в існуванні певної матеріальної першопричини всього, що існує.

Геракліт (бл. 540-480 рр. до н. е.) продовжив розвиток мілетської школи, ставши батьком діалектики. Він зазначав: “Світ, єдиний з усього, не створений ніким із богів і ніким із людей, а був, є і буде живим вогнем, що закономірно спалахує і закономірно згасає”.

Сучасник Геракліта Ксенофан (бл. 565-473 рр. до н. е.) висловив думку, що люди створюють собі богів за своєю подобою.

Демокріт (460-370 рр. до н. е.) започаткував новий етап розвитку вільнодумства. Він був першим енциклопедичним розумом Стародавнього світу. Його погляди являли собою сформований матеріалістичний світогляд. Виходячи з визначення вічності і незнищеності матеріального світу як аксіоми, він приходить до висновку про існування первинних “цеглинок” – атомів. Вони неподібні, без’якісні, але відрізняються між собою за формою, розмірами і вагою. Всі речі, в т. ч. і душа, створені з комбінацій атомів, розпад яких – смерть. Доцільності в природі він протиставляє ідею причинності й закономірності. Він висловив також думку про походження живого з неживого, про те, що релігія виникла з незнання природи, що “страх створив богів”. Демокріт справив великий вплив на подальший розвиток вільнодумства.

Видатним вільнодумцем минулого був також Епікур (бл. 341 – 270 рр. до н. е.), який вважав, що у Всесвіті існує лише порожнеча і атоми, з комбінації яких утворюється реальний світ. Не заперечуючи існування богів, Епікур вважав їх безсилими, оскільки вони не можуть усунути зло.

Ідеї Епікура розробляв і поширював видатний римський філософ Тіт Лукрецій Кар (99-55 рр. до н. е.) – автор славетної поеми “Про природу речей”, енциклопедії матеріалістичних знань Стародавнього світу. Причина виникнення релігії, на його думку, – безкультур’я людей, страх перед грізними явищами природи.

Вільнодумство Стародавнього світу було, в основному, ще наївним і безпосереднім.

Середньовічне вільнодумство

Встановлення феодального ладу в різних народів відбувалося нерівномірно: в Китаї у ІІІ-ІІ ст. до н. е., в Індії – у перших століттях н. е., на Закавказзі та в Середній Азії – у IV-VI ст., у Західній Європі в V-VI ст., в Україні – в ІХ ст. Більшість сучасних релігій сформувалася саме в цей час. Релігійна ідеологія починає набувати виключного становища у феодальному суспільстві, безроздільно панувати у всіх сферах суспільства. Проте розвиток вільнодумства не припинився.

На Сході визначним представником вільнодумства стає таджицький вчений, поет і філософ Омар Хайям (бл. 1040-1131 рр.), який заперечував істинність священних книг ісламу і високо оцінював науку.

Видатний син таджицького народу Ібн Сіна (Авіцена, 9801037 рр.), вчений, філософ, поет, лікар, висуває теорію “двоякої істини”, намагаючись довести незалежність науки і філософії від богослов’я і звільнити розвиток науки від контролю духовенства.

Його ідеї розвинув Ібн Рошд (1126-1198 рр.), який займався наукою і філософією в завойованій арабами Іспанії.

Значний внесок у розвиток матеріалізму і вільнодумства вніс англійський філософ і природознавець, предвісник дослідної науки Нового часу Р. Бекон (1214-1294 рр.). Він пропагував значення досвіду та експерименту в розвитку наукового знання, викривав аморалізм та неуцтво християнського духовенства.

Продуктом народного вільнодумства можна вважати анонімні твори “Про трьох обманщиків”, які набули поширення у ХІІ ст.

В Росії в ту епоху до матеріалізму і вільнодумства наближались окремі групи єретичних течій: стригольників (70-ті роки XIV ст.), новгородські єресі (кінець XV ст.). Найбільш видатними вільнодумцями XVI ст. були М. Башкін і Р. Косой. М. Башкін заперечував ряд догматів православ’я, виступав проти кріпосництва і за це його відправили до монастиря. Ф. Косой був ченцем, але зрікся чернецтва і став на шлях заперечення потойбічного життя, безсмертя душі і багатьох інших догматів православ’я.

Вільнодумні ідеї середньовіччя підготували рунт для більш високого ступеня вільнодумства – вільнодумства буржуазного суспільства.

Вільнодумство епохи Відродження та Нового часу

В XV – XVI ст. у Західній Європі відбувається розпад феодального суспільства і формуються капіталістичні відносини. Розвиток науки, особливо природознавства, сприяв посиленню матеріалістичних тенденцій у філософії. Відроджувалось античне вільнодумство, але на більш високому рівні. Вільнодумство цього часу – це різноманітні виступи проти церкви.

Виступи проти католицької церкви відбувалися в релігійній формі. Так, в Англії у XV ст. мали місце виступи проти папства, натхненником і теоретиком яких був релігійний реформатор священик Д. Уікліф (13201384 рр.). Його критика католицької церкви в народі набула антирелігійної спрямованості. У XV cт. у Чехії виник могутній гуситський рух проти церкви, який очолив Ян Гус (1371-1415 рр.). Він виступав проти авторитету церкви і протиставляв “Святому Письму” людський розум і досвід. Найвищого розвитку боротьба проти католицької церкви набула в русі Реформації. Антикатолицькі настрої яскраво виявилися і під час селянської війни в Німеччині (1524-1525 рр.). Один із вождів цієї війни Т. Мюнцер (1490-1525 рр.) був пантеїстом. Він піддавав критиці не лише католицизм, а й все християнство.

В епоху Відродження ідеї вільнодумства набули широкого розповсюдження. До них звертаються філософи, вчені, письменники, публіцисти, зокрема італієць Джовані Бокаччо (1313-1375 рр.) у своєму творі “Декамерон” не тільки відверто висловлює своє вороже ставлення до духовенства та церкви, але й прямо виступає проти релігії.

Сприяв поширенню вільнодумства (сатиричне викриття богословських недоречностей) і німецький гуманіст У. Гуттен (14881523 рр.).

П. Помпонацці з Падуї (1462-1524 рр.), посилаючись на матеріалізм, відкинув догмат про безсмертя душі.

До вільнодумців епохи Відродження можна також віднести геніального італійського художника, вченого, інженера і філософа Леонардо да Вінчі (1425-1515 рр.), який називав католицьку церкву “крамницею обманів” та різко критикував теологію і марновірство. У своїх творах він пропагував реалізм і радість життя.

Виходячи з принципів скептицизму, висміював ідею безсмертя душі, марновірство духовенства, релігійний догматизм французький філософ Мішель де Монтень (1533-1592 рр.).

Найбільшого значення в розвитку і обгрунтуванні вільнодумства в епоху Відродження набула наукова діяльність М. Коперника і Д. Бруно. М. Коперник (1473-1543 рр.) не тільки піддав критиці геоцентричну систему Птолемея (згідно з якою центром Всесвіту вважалася Земля, навколо якої нібито рухається Сонце і планети), а й навів наукові докази геліоцентричної системи (за якою центром нашої планетної системи є Сонце).

Д. Бруно (1548-1600 рр.) рішуче відкинув непослідовність вчення про “двоякість істини”. Він вважав, що істина належить лише науці. Згідно з його вченням, Всесвіт єдиний, матеріальний, вічний і нескінченний. За свої переконання Д. Бруно після восьмирічного ув’язнення був спалений 17 лютого 1600 р. у Римі на Площі квітів.

Така ж доля спіткала пантеїста за переконаннями, критика інквізиції Л. Ваніні (1585-1619 рр.).

Високе піднесення вільнодумства можна пов’язати з розвитком матеріалізму в Новий час у країнах Західної Європи (кінець XVI – XVII ст.). Вільнодумство цього періоду в основному розвивалося під впливом геніальних ідей Г. Галілея (1564-1642 рр.). Він одержав нові, рунтовніші підтвердження системи Коперника. Навіть після примусового відречення від вчення М. Коперника він сказав про Землю: “А все ж таки вона крутиться!”

Сучасники Г. Галілея – родоначальник англійського модернізму Ф. Бекон (1561-1626 рр.), його співвітчизник філософ Т. Гоббс (15881679 рр.) та французький вчений П. Гассенді (1592-1665 рр.) – продовжили і розвинули ідеї вільнодумства, вели боротьбу за витіснення релігії з філософії і науки, заперечували ідею Бога і безсмертя душі, проголошували атомістичне вчення Епікура.

Видатною фігурою вільнодумства XVII ст. був також Б. Спіноза (1632-1677 рр.). Своїм “Богословсько-політичним трактатом” він поклав початок науковому аналізу Біблії.

Виступи вільнодумців XVI – XVII ст. здебільшого маскувалися пантеїзмом і деїзмом.

Українське вільнодумство

Перші прояви вільнодумства на українських теренах можна зустріти вже в часи Київської Русі, де панував культ освіченості та інтелектуалізму. Звеличення розуму в осягненні божественної істини ми бачимо в таких творах, як “Слово про Закон і Благодать” митрополита Іларіона Київського, у “Посланні митрополита Никифора”, у творчості Климента Смолятича та Кирила Туровського.

Широкому розповсюдженню ідей вільнодумства в Україні сприяла, в першу чергу, діяльність гуртка київських книжників у 70-ті роки XV ст. Вони переклали українською мовою ряд надбань арабо-європейської духовної культури науково-енциклопедичного характеру.

До них, в першу чергу, можна віднести “Аристотилеві врата, або Тайная тайних”, “Логіка Авіасафа, або Київська логіка”, “Шестокрил”, “Космографія”. В цих працях обстоювався культ розуму, тому їх поширення сприяло процесу секуляризації в Україні.

Внесли свій вклад у розвиток вільнодумства й українські гуманісти XV-XVII ст., у світогляді яких значне місце посідала людина, яка розглядалася як частина природи, що має право на задоволення власних земних потреб. Вони проголошували ідею свободи особи, її гідності, поширювали ідеали соціальної справедливості.

Відомим представником вільнодумства цього часу був Юрій Дрогобич (1450-1494 рр.) – вчений-енциклопедист, доктор філософії, медицини та вільних мистецтв, магістр астрономії, професор ряду університетів Європи. Він обстоював необхідність рунтовного вивчення закономірностей розвитку природи та суспільства, вірив у здатність людини їх пізнати. Його погляди справили великий вплив на інших вчених, зокрема на М. Коперника.

Визначною для розвитку українського вільнодумства доби Відродження була постать Станіслава Оріховського-Роксолана (1513-1566 рр.). Відходячи від звичних для того часу тверджень, що людина є справою Всевишнього, Оріховський-Роксолан визнавав за нею право вважатися “досконалим витвором природи”. Він вірив, що завдяки своєму розумові кожен індивід може зрівнятися з Богом. Мислитель одним із перших у європейській філософській думці почав заперечувати божественне походження влади і держави, спираючись на теорію природного права. Подальший прогресивний розвиток людства він пов’язував із розвитком освіти та вихованням.

Ідеї вільнодумства представлені у творах Т. Шевченка (18141861 рр.), , М. Драгоманова (1841-1895 рр.), І. Франка (1856-1916 рр.), Л. Українки (1871-1913 рр.). Характерними для їх творів були такі форми вільнодумства, як антирелігійний скептицизм і індиферентизм, критика окремих релігійних догм, моралі, викриття “самодержавної” сутності православної церкви.

Радикальні форми вільнодумства: французький атеїзм XVIII ст. і марксистсько-ленінський атеїзм.

Рішучого удару по європейському феодалізму завдала французька буржуазна революція (1789-1794 рр.). Вона була б неможливою без відповідного ідеологічного підгрунтя, без боротьби із середньовічною ідеологією. Саме це й викликало появу французьких просвітителів XVIII ст. з їхнім матеріалізмом і атеїзмом.

Видатним критиком схоластики був П. Бейль (1647-1706 рр.), який висунув вимогу віротерпимості, свободи совісті, розмежування

Розуму і віри, науки і релігії.

Ж. Мельє (1664-1729 рр.), будучи священиком, залишив по собі рукописний твір “Заповіт” (видано лише в 1864 р.), де розглядає релігію як продукт неуцтва і обману. Його критика була особливо обрунтованою і переконливою з позицій матеріалістичної філософії.

В історичну скарбницю вільнодумства увійшли також твори аристократа Франсуа Марі Вольтера (1694-1778 рр.). Його гасло “Розчавіть гадину!” стосувалося католицької церкви. За підрахунками Вольтера, в часи інквізиції населення Європи скоротилось на третину, тобто кількість жертв склала 9-12 млн. чол. Водночас він поділяв позиції деїзму. Йому належить відомий вислів: “Якби Бога не було, його треба було б вигадати”.

Закінченої форми вільнодумство набуло у творах французьких матеріалістів-енциклопедистів, таких як Ж. Ламетрі (1709-1751 рр.), Д. Дідро (1713-1784 рр.), К. Гельвецій (1715-1771 рр.), П. Гольбах (1723-1789 рр.). Вони повністю відкидали ідею Бога (атеїзм із грецьк. – заперечення бога). їх ідеологом був Д. Дідро. Гостро критикуючи не лише рілігію та ідеалізм, а й деїзм, він у своїх творах (“Думки про вивчення природи”, “Філософські принципи руху матерії”, “Сон д’Аланбера” та ін.) відстоює ідею матеріальності світу, наближається до діалектичної ідеї саморуху матерії, відкидає деїстичну першопричину світу, намагається довести єдність матерії і свідомості, здатність людини пізнавати світ. Він піддав нищівній критиці релігійну мораль (у творах, Черниця”, “Племінник Ремо”).

“Біблією матеріалізму” можна назвати працю послідовника і друга Д. Дідро П. Гольбаха “Система природи”, в якій викладено основні матеріалістичні ідеї XVIII ст. Ніхто так категорично до П. Гольбаха не розкривав реакційної ролі релігії в історії суспільства, її прислужництва феодальній державі (твори “Кишенькове богослов’я”, “Священна зараза”, “Галерея святих”, “Розвінчане християнство”). Можновладці вважали його одним із найбільш “зловмисних атеїстів” у всій Франції.

Славу одного з найрішучіших противників релігії здобув також К. Гельвецій. Його праця “Про розум” просякнута духом матеріалізму й атеїзму. Папа римський назвав її “мерзотним вченням, що намагається зламати основи християнської віри”. В іншому значному творі, Дро людину” він доводить згубність релігії “для національного блага”, виступає проти релігійної нетерпимості, захищає свободу совісті.

Радикальна критика релігії мала своє продовження у творчості німецького матеріаліста й атеїста Л. Фейєрбаха (1804-1872 рр.). У своїх творах “Сутність християнства” (1841 р.) і “Сутність релігії” (1845 р.) він першим дав глибокий психологічний і гносеологічний аналіз релігії як спотвореної форми свідомості, фантастичного відображення зв’язків людини із дійсністю. Релігія, говорить він, є сон людського духу, але й уві сні людина перебуває не на небі, а на землі. Фейєрбах дійшов висновку, що основою всіх релігій є залежність людини від природи і що не Бог створив людину, а людина створила Бога за своїм образом і подобою. Проте він так і не дав історичного аналізу релігії, висунув ідею створення нової релігії, що залишило його на просвітницьких позиціях попередників.

Більш радикальними у поглядах на релігію були сучасники Л. Фейєрбаха М. Чернишевський (1827-1889 рр.), В. Бєлінський (1811-1848 рр.), О. Герцен (1812-1870 рр.), М. Добролюбов (18361861 рр.). Герцен не зупинився на метафізичному матеріалізмі Л. Феєрбаха, намагався поєднати його з діалектикою, яку називав “алгеброю революції”. В часописі “Дзвін” він називав православне духовенство прислужниками “поліцейської церкви”, а московського митрополита Філарета – “з білим клобуком і жандармськими аксельбантами”. В. Бєлінський називав православ’я “опорою батога і неуцтва”. М. Чернишевський дійшов висновку, що лише народна революція може відкрити масам шлях до освіти, до поширення науково-природничих знань і звільнення людини від прорелігійних вірувань. У творах М. Добролюбова пропагувалася свобода совісті і вимога відокремлення церкви від держави.

Вільнодумство Нового часу (XVIII-XIX ст.) в особі французьких атеїстів і російських революційних демократів набуло найрадикальніших форм аж до вимог заборони релігії. Це привело до виникнення войовничого атеїзму. Найбільш послідовно такий підхід розвинутий в марксизмі-ленінізмі. К. Маркс (1818-1883 рр.) і Ф. Енгельс (18201895 рр.) розкрили матеріальні основи виникнення та існування релігії, підкреслили її соціальну сутність, стверджували, що вона, вводячи людину в світ ілюзій, заважає практичному перетворенню соціальної дійсності, є своєрідною перепоною на шляху суспільного прогресу. К. Маркс і Ф. Енгельс були також впевнені, що вона є, в першу чергу, результатом існування соціальної нерівності. Вони були переконані, що ліквідація нерівності та розвиток науки зумовлять поступове згасання ролі релігії в духовному житті суспільства.

Практичну реалізацію положень марксизму по подоланню “релігійних пережитків” намагався здійснити В. І. Ленін (18701924 рр.). За його переконаннями, лише в процесі революційної боротьби, практичної діяльності поневолених соціальних прошарків можуть бути усунені соціальні корені релігії, зруйновані релігійні переконання. Він також вважав, що релігію можна подолати, якщо трудящим дати наукове матеріалістичне пояснення причин виникнення, існування і збереження релігії. Тому велику роль В. І. Ленін відводив пропаганді наукових знань серед народу.

В. І. Ленін обрушував теоретичні засади політики правлячої партії та соціалістичної держави щодо релігії, церкви і віруючих, формування атеїстичного світогляду. Ці принципи порушувалися в практиці комуністичного будівництва в колишньому СРСР, коли нерідко ігнорувалися права віруючих, руйнувалися церкви, піддавалися репресіям священнослужителі та віруючі.

Сучасні організації вільнодумства

Сучасне вільнодумство у своїй роботі використовує віковий досвід полеміки з релігією, пропаганди наукових знань та світогляду. Докорінно змінились і форми полеміки. Основною тенденцією в діяльності організацій вільнодумців є пропаганда гуманізму (секулярний, етичний, еволюційний, натуралістичний гуманізм).

Так, Всесвітній союз вільнодумців (заснований у 1880 р.), згідно зі своїм статутом, полемізує з питань догматики та моралі, політичного клерикалізму, виступає за раціоналістичний світогляд, свободу совісті, відокремлення церкви від держави.

Міжнародний гуманістичний і етичний союз (МГЕС), заснований у 1952 році (штаб-квартира у голандському містечку Утрехті), має філіали більш ніж у 30 країнах світу. В його діяльності беруть активну участь відомі вчені, лауреати Нобелівської премії, діячі культури, літератори і філософи (Г. Грін, У. Куайн, А. Аєрт). У роботі цього союзу можна виділити два напрями. Перший – розробка етики гуманізму на основі застосування наукової методології для критичних досліджень і оцінки найновіших релігійних уявлень та боротьби проти клерикалізму. Другий напрям – широка та інтенсивна просвітницька діяльність. МГЕС видає у США часопис “Вільне дослідження”, через часопис “Скептичний дослідник” критикує астрологію, парапсихологію, деструктивні культи. Для пропагування ідей МГЕС створено спеціальне видавництво “Прометей”. Відомі такі його видання, як “Заборонений плід. Етика гуманізму”, “Трансцендентна спокуса. Критика паранормальних явищ”, “Життя без релігії”, “Гуманістична альтернатива”, “Довідник скептика з парапсихології”.

На XI Міжнародному конгресі МГЕС було проголошено, що зараз у Європі відбувається глибока гуманістична революція, пов’язана із секуляризацією суспільства, домінуванням наукового світогляду, який стає основою глобальної етики світової спільноти.

Відомим серед вільнодумчих організацій є Комітет із секулярного гуманізму, на базі якого у 1984 році була створена міжнародна Академія гуманізму. Вона займається дослідженням походження та історії релігії, всебічним аналізом гуманістичної, етичної думки минулого, захистом і пропагандою наукових теорій, розв’язанням актуальних проблем людства.

Як бачимо, теза про незаперечну роль релігії у формуванні духовності й моралі доповнюється сьогодні ідеалами світського гуманізму, вільнодумства і атеїзму, які в постійному і толерантному діалозі повинні йти в майбутнє.

Світове релігієзнавство минуле століття розглядає віком відходу від релігії, віком агностицизму і невір’я. Мабуть, слід розкривати причини і механізми цієї світоглядної тенденції, але зауважимо, що при описанні її майже не використовується звичний для нас філософський термін атеїзм.

В чому ж полягає сутність атеїзму? Термін вживається для характеристики таких світоглядних орієнтацій людини, які утверджують її в бутті, вільному від необхідності апелювати до надприродного. Впродовж історії зміст поняття атеїзм змінювався й був пов’язаний не лише з еволюцією релігії, а насамперед із розвитком виробництва, вдосконаленням суспільних відносин, розвитком наукового пізнання взагалі. Історичний розвиток атеїзму відображає звільнення людини від панування над нею стихійних сил природи і суспільства. Атеїзм, як вважає вітчизняний релігієзнавець А. М. Колодний, не тотожний різним формам критики релігії, хоча в минулому подеколи й був пов’язаний із ними. Водночас атеїзм не тотожний і антитеїзму, хоч таке ототожнення й домінує нині в теоретичній і громадській думці. Якщо він і є супутником релігії, то не тому, що без неї не може існувати, а тому, що витлумачує ті ж, що й вона, проблеми взаємодії людини і світу. Звужене витлумачення атеїзму, розгляд його лише як антитеїзму зумовлений підходом до нього не як до певної світоглядної позиції, а спробами визначити його, виходячи з етимологічного змісту самого слова “атеїзм”. Але такий підхід не є науково обрунтованим. Він веде до пояснення поняття не на основі позначуваного ним явища, а виходячи з походження слова, яке фіксує це поняття. Атеїзм як форма філософського освоєння світу цікавить не стільки онтологічний чи гносеологічний, скільки індивідуально-практичний аспект відношення людини до світу, зокрема питання про те, чи вільна людина у своїй діяльності, а чи ж вона знаходиться під абсолютним впливом необхідності. Розкриваючи діяльну сутність людини, відображаючи факт утвердження її в своєму дійсному бутті, формуючи у неї адекватне уявлення про саму себе як частину природи і суспільства, як творчу, діяльну істоту, що розв’язує проблеми свого буття без опори на надприродні сили, атеїзм виступає відтак як специфічна форма людинознавства. Соціальний зміст атеїзму полягає не у звільненні свідомості людей від релігійних уявлень, як це ще часто твердять при його оцінках, а в утвердженні людини в такому бутті, яке виключає необхідність звернення її за допомогою до надприродних сил тоді і там, де вона діє сама. Атеїзм орієнтує людину на свідомий контроль усіх процесів її життєдіяльності.

Ключові поняття: атеїзм, вільнодумство, духовна культура, світоглядні орієнтації, секуляризація.


1 Звезда2 Звезды3 Звезды4 Звезды5 Звезд (No Ratings Yet)
Loading...


Навіщо біологи класифікують різні організми.
Ви зараз читаєте: ВІЛЬНОДУМСТВО ТА АТЕЇЗМ В ІСТОРІЇ КУЛЬТУРИ ЛЮДСТВА