Яке місце політичної культури в загальній системі культури і в політичному житті суспільства?
23 Яке місце політичної культури в загальній системі культури і в політичному житті суспільства?
Пізнання реального політичного життя суспільства неможливе без поглибленого вивчення політичної культури народу. Це зумовлено тим, що розвиток будь-якого суспільства, його складових елементів і насамперед людини здійснюється під визначальним впливом культури, яка, у свою чергу, вплетена у свідомість та діяльність суб’єктів.
Оскільки низький рівень політичної культури або навіть відсутність її призводить до значних негативних наслідків,
Об’єктивний науковий підхід до розуміння політичної культури грунтується на уявленні про неї як про невід’ємну складову загальної культури людства, що пов’язано з діяльністю соціальних верств і класів у соціально-політичній сфері суспільства, з їх інституційною творчістю, боротьбою за владу та її використання.
Термін “культура” (лат. cultura – догляд, освіта, розвиток) спершу означав функцію, пов’язану з набуттям знань, досвіду. Упродовж історичного розвитку
У цивілізованому суспільстві політика не існує поза культурою і навпаки. Однак це не означає, що між ними немає суперечностей і вони не можуть призводити до напруженості, непорозумінь, відчуження одна від одної. За тоталітарних і авторитарних політичних режимів політика певною мірою (або й цілком) антикультурна. Вона обмежує, відчужує культуру мас від політичного процесу, політичної системи громадянського суспільства. За окремих форм і видів антидемократичних політичних режимів культура неминуче потрапляє в жорсткі рамки ідеологічних постулатів або стає підпільною. Проте вона призначена для відкритого існування і може реалізуватися тільки у відкритому просторі. Створити відповідні умови для взаємодії політики і культури означає залучити до неї маси людей, сформувати їх політично культурними.
Нині у дослідженні феномену політичної культури набули актуальності принаймні дві проблеми: по-перше, слід відмовитися від усього зайвого, моноідеологічного у визначенні політичної культури, механізмах її формування й реалізації; по-друге, треба визначити вихідні теоретичні імперативи пізнання політичної культури. При цьому наука має не уникати складності та не розробленості проблеми, а осмислювати, чому нині бракує умов для всебічного аналізу політичної культури як способу політичної діяльності суб’єктів, що є невід’ємною частиною політичних відносин й відображує досить усталені вияви духовності людини.
Політична культура – це стабільна відповідність способу й результату поведінки суб’єкта культурним імперативам – цінностям, знанням, нормам, принципам, що функціонують у царині політики і реалізуються на практиці.
Не випадково професор Оксфордського університету А. Браун вважає політичною культурою найважливіші політичні переконання й цінності, інтерпретацію історії, її героїв і навіть міфи, які допомагають нації здобути стабільність. Завдяки стабільності політичних знань і цінностей політична культура суб’єктів виконує функцію відтворення політичних відносин у формах політичної свідомості й політичної поведінки людей.
Термін “політична культура” ввів у науковий обіг німецький мислитель доби Просвітництва Й. Гердер, а поняття “політична культура” запровадили у політичну науку американські вчені Г. Алмонд і С. Верба, автори праці “Культура громадянськості”, яка на Заході стала класичною. Політична культура – це сукупність індивідуальних позицій та орієнтацій учасників політичної системи, а також суб’єктивна сфера, що є основою політичних дій і надає їм певного значення.
У радянській літературі під політичною культурою донедавна розуміли стан самосвідомості соціальних груп і націй; систему соціальних норм; сполучний елемент культури і політики; підсистему широкої культури суспільства в цілому; процес формування і реалізації сутнісних сил соціального суб’єкта тощо.
Зміст політичної культури віддзеркалює сукупність духовних цінностей, уявлень, орієнтацій, пов’язаних зі ставленням суб’єктів до політичної влади, політичної системи, що дістає відображення у політико – управлінській діяльності й політичній поведінці соціальних спільнот та осіб. Політична культура грунтується на культурі загальній як історично певному рівні розвитку суспільства і людини й охоплює: знання про політику, ознайомлення з фактами, інтерес до них; оцінку політичних явищ, оцінні судження щодо того, як має здійснюватися влада; емоційний аспект політичних позицій; прийняті у тому чи тому суспільстві зразки політичної поведінки, які визначають, як можна і як слід діяти у політичному житті.
Отже, політична культура – це такий спосіб діяльності соціальної спільноти, особи у царині політичних відносин, який відображує рівень політичної активності та політичної зрілості суб’єктів.
Вона охоплює різні компоненти й рівні: культуру ставлення суб’єктів до здійснення політичної влади; культуру електорального процесу; культуру формування політичних і громадсько-політичних інститутів; культуру політичної поведінки; культуру політичної свідомості й спілкування тощо, тобто поширюється на всю сферу політичного життя суспільства і виконує низку важливих функцій.
Політична культура суспільства покликана звести найрізноманітніші інтереси суб’єктів до єдиного уявлення щодо політичних знань, механізмів і шляхів реалізації політичних завдань і цілей. Однак водночас вона є єдністю різноманітностей, уніфікованою формою політичної свідомості і діяльності суб’єктів. Єдність елементів, з яких вона складається, грунтується на реальному існуванні, функціонуванні різних інтересів і сподівань соціальних спільнот, осіб.
Виявити спільну політичну культуру можна лише тоді, коли відомі її складові – субкультури, які можна класифікувати за суб’єктами – носіями, змістом, якісними ознаками, типом орієнтації суб’єктів політичного процесу тощо. У такому разі політичну культуру суспільства можна поділити на субкультури соціальних спільнот, національних утворень, колективів, осіб; на
– Функції політичної культури
– Пізнавальна
– Виховна
– Комунікативна
– Інтегративна
– Регулятивна
– Нормативно-ціннісна
– Захисна
– Прогностична
Державно-політичну і громадсько-політичну; радикальну, реформаторську, опортуністичну, конформістську, лояльну та ін. Характеризуючи ці види політичної культури, треба пам’ятати таку закономірність: реальна культура, людська духовність не вичерпуються і не можуть бути обмежені тим етнічним матеріалом, в якому вони розвиваються. Будь-яка соціальна або національна спільнота, якою б великою, навіть єдиною, вона не була, залишається частковою, окремою, а не універсальною. Однак особистісні начала зорієнтовані саме на універсальне, тому вони і є умовами нормального існування, повноцінного й живого функціонування національного характеру.
Ось чому політична культура особи, основою якої є її суверенність, має стати відправною точкою й результатом політичної культури суспільства, держави, всіх елементів політичної системи. Культура – основа суверенного буття особи.
Складовими політичної культури особи є: політичні знання, цінності й орієнтації та перетворення їх на політичні переконання; набуття необхідних навичок політичної діяльності й політичної поведінки у різних видах політичного процесу; усталені способи політичної діяльності в усіх формах і видах політичного життя тощо. Політичну культуру особи визначають також такі якості, як організаторські здібності, вміння згуртовувати й мобілізувати людей на розв’язання політичних завдань, компетентність і професіоналізм, наполегливість і толерантність, здатність до компромісу, гуманність та ін.
Таким чином, політична культура особи не є механічним конгломератом політичних знань, уявлень, поведінкових актів. Її функціонування передбачає постійний процес перетворення політичних знань на стійкі регулятиви свідомості й поведінки, на переконання, а останніх – на практичні дії, спрямовані на реалізацію суспільно значущих політичних цілей і завдань.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)
Loading...