Головна ⇒ 📌Довідник з політології ⇒ Декларація принципів толерантності

Декларація принципів толерантності

Політологічний словник

Декларація принципів толерантності – затверджена Резолюцією Генеральної конференції ЮНЕСКО 16 листопада 1995 р. У ній держави – учасниці Організації Об’єднаних Націй з питань освіти, науки і культури, які зібрались у Парижі на двадцять восьму сесію Генеральної конференції, зазначили, що керуючись Статутом ООН, Преамбулою ЮНЕСКО, Загальною декларацією прав людини, міжнародними актами, рекомендаціями регіональних конференцій, проведених згідно з резолюцією 27 С/5.14 Генеральної конференції ЮНЕСКО у рамках Року

ООН, присвяченого толерантності, а також згідно з висновками і рекомендаціями інших конференцій і нарад, організованих державами – членами за програмою Року ООН, присвяченого толерантності, відчуваючи загрози у зв’язку з активізацією останнім часом актів нетерпимості, насилля, тероризму, ксенофобії, агресивного націоналізму, расизму, антисемітизму, відчуження, маргіналізації і дискримінації у відношенні до національних, етнічних, релігійних і мовних меншин, біженців, робітників – мігрантів, іммігрантів і соціально найменш захищених груп у суспільстві, що несуть небезпеку справі зміцнення миру і демократії

на національному і міжнародному рівнях і є перешкодою на шляху розвитку, звертаючи особливу увагу на обов’язок держав – членів розвивати і заохочувати повагу прав людини і основних свобод для усіх без винятку за ознаками раси, статі, мови, національної належності, релігії або стану здоров’я і борючись з проявами нетерпимості, приймають і проголошують цю Д. п. т., сповнені рішучості здійснити усе необхідне для утвердження ідеалів толерантності в наших суспільствах, оскільки толерантність є не тільки найважливішим принципом, а й необхідною умовою миру і соціально-економічним розвитком усіх народів. Стаття 1 Д. п. т. зафіксувала поліваріативність визначення поняття толерантності. По-перше, згідно з нею толерантність розглядається як повага, прийняття і правильне розуміння багатства різноманітності культур нашого світу, наших форм самовираження і способів проявів людської індивідуальності. їй сприяють знання, відкритість, спілкування і свобода думки, совість і переконання. Толерантність – це гармонія в багатоманітності, не тільки моральний обов’язок, а й політична і правова потреба. Толерантність – це доброчинність, яка робить можливим досягнення миру і сприяє заміні культури війни культурою миру. По-друге, толерантність трактується як активне ставлення, що формується на базі визнання універсальних прав і основних свобод людини. По-третє, у цій статті толерантність подається як обов’язок сприяти утвердженню прав людини, плюралізму (в тому числі культурного плюралізму), демократії і правопорядку. Толерантність – це поняття, яке передбачає відмову від догматизму, від абсолютизації істини і яке утверджує норми, встановлені у міжнародних актах в галузі прав людини. По-четверте, впровадження толерантності означає: кожний вільний дотримуватися своїх переконань і визнає таке ж право за іншими; люди за своєю природою різняться зовнішнім виглядом, становищем, мовою, поведінкою і цінностями, мають право жити в мирі і зберігають свою індивідуальність; погляди однієї людини не можуть бути нав’язані іншим.

Ст. 2 Д. п. т. дає тлумачення, як розуміється толерантність на державному рівні, на якому вона вимагає справедливого і безпристрасного законодавства, дотримування правопорядку і судово-процесуальних й адміністративних норм та надання кожній людині можливостей для економічного і соціального розвитку без будь-якої дискримінації. З метою формування толерантного суспільства, наголошується у цій статті, держави повинні ратифікувати існуючі міжнародні конвенції про права людини і, якщо є потреба, розробити нове законодавство, що забезпечувало б у державі рівноправний підхід і рівність можливостей для усіх груп і окремих людей. В інтересах міжнародної злагоди важливо, щоб окремі люди, громади і нації визнавали і поважали культурний плюралізм людської спільноти. У ст. 2 зауважується, що нетерпимість може набирати форми маргіналізації соціально найменш захищених груп, їх вилучення із суспільно-політичного життя, а також насильства і дискримінації щодо них.

Ст. З Д. п. т. обгрунтовує соціальні аспекти проблеми, у якій зазначається, що толерантність як ніколи важлива у сучасному світі, у вік глобалізації економіки, швидкого розвитку комунікації, інтеграції і взаємозалежності, великомасштабних міграцій і переміщення населення, урбанізації і перетворення соціальних структур (загрози у зв’язку з цими процесами мають глобальний характер); потреба у толерантності необхідна і у відносинах як між людьми, так і на рівні сім’ї й громад, вона також важлива у школах і університетах, у рамках неформальної освіти, вдома і на роботі, де потрібно зміцнювати дух толерантності і формувати відносини відкритості, уваги один до одного і солідарність. Засоби комунікації, зазначається у ст. З, спроможні відігравати конструктивну роль у справі сприяння вільному і відкритому діалогу і обговоренню поширення цінностей толерантності і роз’яснення загрози проявів байдужості щодо груп й ідеологій, які проповідують нетерпимість. Ст. З звертає особливу увагу на найменш захищені соціально групи, які перебувають у несприятливих соціальних або економічних умовах, з тим, щоб надати їм правовий і соціальний захист, зокрема стосовно житла, зайнятості й охорони здоров’я, забезпечення поваги до самобутності їх культури і цінностей та сприяння, особливо за

Допомогою освіти, їхньому соціальному і професійному зростанню й інтеграції. В інтересах вирішення цього глобального завдання у статті наголошується на необхідності проведення відповідних наукових досліджень і налагодження контактів, спрямованих на координацію діяльності міжнародної спільноти.

Ст. 4 Д. п. т. присвячена питанням виховання толерантності, у ній наголошується, що це найбільш ефективний засіб попередження нетерпимості. Виховання у дусі толерантності розпочинається з навчання людей того, у чому полягають їхні загальні права і свободи, щоб забезпечити здійснення цих прав, із заохочення прагнення до захисту прав інших. Виховання в дусі толерантності потрібно розглядати як безальтернативний імператив і в зв’язку з цим необхідно заохочувати методи систематичного і раціонального навчання толерантності, що висвітлює культурні, соціальні, економічні, політичні, релігійні джерела нетерпимості, які лежать в основі насильства і відчуження. Політика і програми в освітянській галузі повинні сприяти поліпшенню солідарності і терпимості у відносинах як між окремими людьми, так і між етнічними, соціальними, культурними, релігійними і мовними групами, а також націями. У ст. 4 обгрунтовується необхідність виховання в дусі терпимості, що повинно сприяти формуванню у молоді навичок незалежного мислення, критичного осмислення суджень, що базуються на моральних цінностях. Держави – члени ЮНЕСКО у ст. 5 зобов’язали заохочувати толерантність і ненасильництво, використовуючи для цього програми і установи у галузях освіти, науки, культури і комунікації, а в ст. 6 Д. п. т. проголошено 16 листопада як щорічний Міжнародний день, присвячений толерантності з метою мобілізації громадськості, привертання уваги до загроз, які містяться в нетерпимості, і зміцнення прихильності й активізації дій на підтримку заохочення толерантності.

Абдулатипов Р. Г. Этнополитология. – СПб., 2004.

О. Антонюк