Доктрина політична
Політологічний словник
Доктрина політична (від лат. doctrina) – ідейно-політичне вчення, система політичних поглядів, керівний політичний принцип. Є теоретичною формою політичної свідомості.
Орієнтована на обгрунтування інтересів певної спільноти людей. Ключові Д. п. базуються на поглядах стосовно: організації різних сфер суспільного життя; взаємодії держави, суспільства, особи, окремих великих соціальних груп; механізмів соціальних перетворень; засобів досягнення політичних цілей. Таким чином, Д. п., значною мірою базуючись на ціннісному
Д. п. є базою політичної ідеології, носіями якої є насамперед політичні партії. Формування сучасних Д. п. пов’язане з становленням політичної демократії Нового часу. Розрізняють класичні Д. п.: консерватизму (ключові ідеї – визнання соціальної нерівності, влади традицій; теоретики – Ж. де Местр, Е. Берк, О. фон Бісмарк та ін.), лібералізму (ідея свободи
Зміна Д. п. починаючи з другої половини XIX ст. відображає процес ускладнення соціальної структури, становлення нової потужної соціальної групи – інтелігенції і проявляється у нових Д. п., пов’язаних, по – перше, з синтезом класичних доктрин (соціал-демократія, ордолібералізм, неоконсерватизм), по-друге, з утвердженням нових основних форм життєдіяльності людини, подальшим розширенням прав та свобод індивідів (комунітаризм, лібертаріанство), по-третє, з розвитком маніпулятивних та контролюючих технологій (фашизм, більшовизм), по-четверте, з глобалізацією суспільного життя та розвитком всесвітнього антиглобалістського руху (панамериканізм, євразійство, альтерглобалізм, ісламський фундаменталізм тощо).
Характеризуючи ключові Д. п. сучасності, неможливо оминути таке явище політичного життя, як доктринальна не розробленість націоналізму, який потенційно також міг би стати однією з найпотужніших Д. п.
Таким чином, для сучасної ситуації у сфері розвитку Д. п. властиві: їх активний взаємовплив та розробка нових, синтезних доктрин; доктринальна уривчастість.
Аваков А. В. Судьбы либерализма. – М., 2000; Бакунин М. Философия. Социология. Политика. – М., 1989; Гаджиев К. Политическая наука. – М., 1995; Галкин А. А. О фашизме – его сущности, корнях, признаках и формах // Полис. – 1995. – № 2; Дністрянський М. Геополітичні доктрини і підходи: критичний аналіз методології. – Л, 2003; Донцов Д. Націоналізм. – Лондон – Торонто, 1966; Консерватизм: Антологія. – К., 1998; Кропоткин Н. Хлеб и воля: Современная наука и анархия. – М., 1990; Бакунин М. А. Сочинения. – М., 2000; Маркс К., Енгельс Ф. Маніфест Комуністичної партії // Твори. – Т. 4; Муссолини Б. Доктрина фашизма. – Б. м., 1995; Програма принципів Соціал-демократичної партії Німеччини. Стокгольмська декларація Соціалістичного Інтернаціоналу. – К., 1997; Binder і. Islamic Liberalism: А critique of development ideologies. – Chicago, 1988; Paine St. G. Fascism. Comparison and definition. – Madison, 1980.
Є. Перегуда
(1 votes, average: 5.00 out of 5)
Loading...