Головна ⇒ 📌Довідник з політології ⇒ Етнорегіональна структура України

Етнорегіональна структура України

Політологічний словник

Етнорегіональна структура України – структура розселення етносів та субетносів, що населяють територію України загалом, її окремі області, історичні місцевості. Визначається власне етносами, закономірностями їх розселення, соціально-політичною та економічною роллю, яку вони відіграють, та співвідношенням з іншими етносами.

Що стосується титульної нації – українців, то вже у XIX ст. сформувалось уявлення про п’ять етнографічних районів, що певною мірою різняться культурно-побутовими ознаками: Поділля,

Покуття, Галичина, Закарпаття та Слобожанщина. Нині Україну прийнято поділяти на шість історико-етнографічних зон: Полісся, Карпати, Поділля, середня Наддніпрянщина, Слобожанщина, Південь. Однак потрібно зазначити, що між етнографічними районами України не існує чітких меж, тому такий поділ має досить умовний характер.

Окрім титульної нації в Україні нині живуть представники близько 100 національностей. Така багатонаціональність сформувалася внаслідок бурхливих історичних та етнополітичних процесів, які відбувалися на її території упродовж століть. Тривалий та всеохоплюючий вплив на Е. с. України мала колонізація

її земель з боку Речі Посполитої (Польщі), котра супроводжувалась ополяченням українського населення, тобто добровільним або примусовим переходом його в лоно польської мови та культури. Після Люблінської унії (1569 р.) українські землі (Волинь, Східне Поділля, Київщина і частина Лівобережжя) були включені до Польщі. Таким чином, понад половину польсько-литовської держави становили українські землі, однак з 7,5 млн. населення цих земель українці становили лише 2 млн.

Не менш тривалий та значний вплив на етнічну структуру України здійснювала Росія. З моменту укладення Переяславського договору (1654 р.) в Україні з’явилося чимало росіян, хоча їх ніколи не було так багато, як поляків. Після заволодіння Російською імперією Півднем України і Кримом посилилась російська колонізація цих земель, урядом були впроваджені так звані слобідські поселення. Наприкінці XVIII – на початку XIX ст. царський уряд почав залучати до переселення в Україну іноземців. У 1762 – 1763 рр. Катерина II видала укази, в яких на вигідних умовах запрошувала іноземців переселятися до Російської імперії, зокрема й в Україну. Ці колоністи сприяли перетворенню на землеробські диких, незасвоєних степових земель. Після руйнації Запорозької Січі (1775 р.) близько половини запорозьких земель було розподілено між російськими вельможами, а решту передано німецьким та сербським колоністам. На той час у межах України проживало близько 500 тис. осіб німецького походження. У XIX ст. в Україні розпочинається бурхливий розвиток промисловості, який у свою чергу дав поштовх новим змінам в Е. с. України. Будівництво нових міст – промислових центрів та розвиток існуючих (Катеринослав, Херсон, Миколаїв, Одеса та ін.) супроводжувався значною міграцією росіян з центральних губерній Росії, де спостерігався надлишок робочої сили, на південь і схід України, де переважна більшість з них залишалась жити (питома вага росіян в Україні на початку XX ст. становила близько 12 %). Столипінська аграрна реформа призвела до значної міграції українського селянства до Сибіру і на Далекій Схід. Це також змінило етнорегіональне співвідношення в Україні не на користь українців.

Значні зміни Е. с. України відбулися в період між двома світовими війнами. На Західноукраїнські землі (в Галичину і Волинь) у 1920-1938 рр. з Польщі переселилася значна кількість хліборобів – колоністів. У 20-х роках відбувалася румунізація Південної Буковини і Південної Бессарабії. В східній та центральній Україні громадянська війна та голодомори 1920-1930 років призвели до значних людських втрат серед місцевого населення, і передусім титульної нації – українців. Для компенсації цих втрат, а також для потреб промисловості, яка у міжвоєнний період продовжувала активно розвиватись, у ці регіони переселялись значні масиви людей з усього СРСР, і передусім з Росії. Тоді ж спостерігалися епізоди переселення на Херсонщину узбеків з метою розведення бавовни, а також поселення канадських українців на Одещині, але вони не мали значних обсягів і з початком колективізації припинились.

Дуже помітні зміни Е. с. України відбувались під час і після Другої світової війни. Унаслідок політики геноциду та депортацій, яку застосовували обидві воюючі сторони, в Україні значно скоротилася кількість євреїв, етнічні німці та кримські татари зазнали депортацій. Польське і українське населення західноукраїнських земель зазнало втрат внаслідок етнічних зіткнень та депортацій. Людські втрати серед українського населення знов компенсувалися за рахунок міграції населення з інших республік СРСР. Крім того, міжреспубліканська міграція, яка до війни відбувалась або природно, або відповідно до потреб економіки, після війни дістала ідеологічне підгрунтя і почала визначатися та регулюватися на державному рівні. У сфері етнополітики радянська влада проголосила за мету побудову “нової історичної спільноті людей – радянського народу”, і міжреспубліканській міграції у цьому процесі визначалася важлива роль. Українці поряд з росіянами були найбільш міграційно-активними народами СРСР. Значну кількість фахівців – українців відправляли на будівництва та промислові підприємства Сибіру, Далекого Сходу та Середньої Азії. Абітурієнти з України зараховувалися до вузів РРФСР, а у вищих навчальних закладах України пільги при вступі мали вихідці з інших республік. Випускники освітніх закладів за розподілом їхали працювати в інші республіки і переважно залишались там жити. Водночас завдяки так званим оргнаборам в Україну переїжджали великі масиви робітників та службовців з усього СРСР, і передусім з Росії.

Після розпаду СРСР і здобуття Україною незалежності відбулася нова хвиля етнорегіональних змін в Україні, хоча і не така драматична, як попередні.

На відміну від багатьох інших республік колишнього СРСР, Україні вдалось уникнути етнополітичних конфліктів і пройти шлях здобуття незалежності без значного загострення внутрішньополітичного становища. Завдяки цьому Е. с. України принципово не змінилася, хоча кількісні показники окремих етносів, що населяють Україну, змінилися переважно в бік зменшення.

За даними Всеукраїнського перепису населення 2001 р. в Україні живуть представники 130 національностей та народностей. Домінує в Україні один з найчисленніших етносів Європи, корінна національність держави – українці. На дату перепису (5 грудня 2001 р.) кількість українців становила 37 млн. 541,7 тис. осіб, або 77,8 % усього населення України. Загальна кількість представників субетносів українського народу (бойки, гуцули, лемки, литвини, поліщуки, русини), які постійно проживають в Україні, становила 32,4 тис. осіб. Основним місцем їх проживання були дві західні області – Закарпатська (10,2 тис. осіб, або 31,5 % усієї кількості) та Івано-Франківська (21,5 тис., або 66,3 %). Незначна їх кількість живе також у Тернопільській (364 особи, або 1,1 %) та Львівській (196 осіб, або 0,6 %) областях. В інших 23 областях їх загалом налічувалось 179 осіб. Найбільшу за кількістю групу серед населення названих вище субетносів становили гуцули (21,4 тис. або 66 %) та русини (10,2 тис. або 31,4 %). Лемки нараховували 672 особи, бойки – 131 особу, литвини – 22 особи, поліщуки – 9 осіб.

Рідною мовою гуцули, лемки та бойки визнають переважно українську мову (99,9 %, 95,4 %, 86,3 %), тоді як русини здебільшого віддають перевагу мові своєї етнографічної групи (66,0 %) і лише третина з них (31,0 %) – українській. Серед бойків налічується 10,7 % осіб, для яких рідною є мова своєї етнографічної групи.

Крім українців в Україні проживає 10,7 млн. представників національностей та народностей інших державних формувань, що становить 22,2 % її населення. Серед цієї групи найбільшою за кількістю та (77,8 %) та другою після українців є росіяни. Згідно з даними перепису їх кількість становила 8 млн. 334,1 тис. осіб. Росіяни розселені по території України досить нерівномірно. Крім Автономної Республіки Крим і м. Севастополя, де частка росіян становить відповідно 58,3 % і 71,6 % усіх жителів, найбільша їх кількість спостерігається у Донецькій (14,2 % від усієї кількості), Луганській (11,9%), Харківській (8,9%), Дніпропетровській (7,5 %), Одеській (6,1 %), та Запорізькій (5,7 %) областях. Питома вага росіян щодо всього населення в цих регіонах також висока і коливається від 17,6 % у Дніпропетровській до 39,0 % – у Луганській області. Загалом на зазначених територіях живе 54,3 % (5,2 млн.) всіх українських росіян, а з урахуванням Автономної Республіки Крим і м. Севастополя цей показник становить 71,7 % (6,6 млн.). Серед інших областей тільки у Миколаївський, Херсонській, Сумській, Полтавській та Київській кількість росіян перевищує 100 тис. осіб у кожній, а їх частка дорівнює 14-6 %, в решті областей як абсолютна, так і відносна кількість росіян серед населення цих регіонів незначна і коливається від 1,2 % у Тернопільській до 3,6 % у Львівській області.

На третє місце за кількістю, яке раніше займали євреї, вийшли білоруси (275,8 тис. осіб). Вони розселені по території України досить рівномірно і живуть, як і росіяни, в усіх без винятку областях. Проте найбільше їх у Донецькій, Дніпропетровській, Луганській, Харківській областях, у Криму та м. Києві (56 % від загальної кількості).

Кількість євреїв порівняно з 1989 р. скоротилась на 382,7 тис. осіб (78,7 %) і становила заданими перепису 2001 р. 103,6 тис. осіб. Внаслідок цього за кількістю євреї перемістилися з третього на десяте місце, а їх частка щодо всього населення України знизилась з 0,9 до 0,2 %. Головною причиною зменшення кількості євреїв став їх від’їзд на постійне проживання до інших країн, який особливо посилився у середині 90-х років у результаті лібералізації правил виїзду.

П’яте місце за кількістю посідають кримські татари. Проти попереднього перепису їх кількість збільшилася у 5,3 разу і налічувала 248,2 тис. осіб (у 1989 р. їх кількість становила 46,8 тис. осіб). Питома вага представників цього етносу серед населення України збільшилася з 0,1 до 0,5 %. Таке інтенсивне збільшення кількості кримських татар стало наслідком їх повернення до України з місць депортації, яке розпочалося ще в середині 80-х років і особливо набуло масовості наприкінці 90-х років.

З-поміж представників інших національностей найчисленнішими, незважаючи на зменшення їх кількості у міжпереписний період, залишаються болгари (204,6 тис., або 0,4 % всіх жителів України), угорці (156,6 тис., або 0,3 %), поляки (144,1 тис., або 0,3 %), греки (91,5 тис., або 0,2 %), німці (33,3 тис., або 0,1 %). Абсолютна кількість румун в означений період збільшилася на 12,0 % і становила 151,0 тис. осіб, але їх питома вага серед усього населення України не змінилась і залишилась на рівні 1989 р.- 0,3 %.

Загалом упродовж 90-х років серед найчисленніших національностей, що живуть в Україні, абсолютне збільшення кількості осіб було притаманне (окрім українців) тільки кримським татарам, румунам, вірменам, грузинам та азербайджанцям: кількість азербайджанців в Україні збільшилася в 1,2 разу, грузинів – в 1,5 разу, вірмен – в 1,8 разу. Збільшення кількості цих етносів було пов’язано з напливом біженців з держав Кавказу внаслідок етнічних конфліктів, які спалахнули там після розпаду СРСР.

Політологічний енциклопедичний словник – К., 1997; Пєтков С. В. Правові основи формування багатонаціонального складу населення України. – Сімферополь, 2001; Національний склад населення України та його мовні ознаки за даними Всеукраїнського перепису населення 2001 року / За ред. О. Г. Осауленка. – К., 2003; Мала енциклопедія етнодержавознавства / НАН України. Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького. – К„ 1996.

В. Семко