Головна ⇒ 📌Довідник з політології ⇒ Греції Давньої політична думка

Греції Давньої політична думка

Політологічний словник

Греції Давньої політична думка – історична єдність і розмаїття політичних вчень, поглядів та ідей давньогрецьких мислителів (Платон, Аристотель, Цицерон, Полівій та ін.).

Антична Греція, її політична думка відіграли виняткову роль у політичній історії людської цивілізації, зокрема європейської. Тому неперевершене значення має історія політичної думки Давньої Греції, яка – від Орфея до Полібія – пройшла шість головних етапів, для кожного з яких характерний окремий напрям політичного мислення. Перший

з них – етап античної міфічної перед політології – представлений аристократичною (гомерівською), демократичною (гесіодівською) та “холопською” (орфічною) думками. Загальна їх риса – спроба змалювати виникнення всесвіту, людини, суспільства, держави з позицій релігійно-міфічного світогляду у різних версіях.

Другий етап – формування філософського підходу до політичних процесів у Давній Греції – сягає своїми витоками творчості “семи мудреців” (кінець VII – початок VI ст. до P. X.). Вироблені ними формули “чеснотам – свій, вадам – чужий”, “силою не роби нічого” (Клеобул); “дотримуйся

доброчесності”, “закон – це поєднання права і сили”, “навчившись підпорядкуванню, навчишся керівництву” (Солон); “не погрожуй вільним, нема на те права”, “не бажай неможливого”, “пізнай самого себе”, “слухайся законів більше, ніж ораторів”, “підкоряйся законам” (Хілон); “не красуйся зовнішністю, а будь прекрасний справами”, “вчи і вчись кращого” (Фалес); “не роби того, що не подобається в іншому”, “закон – втілення найвищої могутності”, “володій своїм” (Піттак); “бери переконанням, а не силою”, “говори до речі” (Біант); “демократія краща за тиранію”, “не карай злочинця, а попереджай злочин”, “люби закони старі, а їжу свіжу” (Періандр) та багато інших стали моральною нормою політичного керівництва для багатьох поколінь.

Справу мудреців продовжили Піфагор (580-500), Геракліт (530-470), Демокрит (470-366) та інші видатні мислителі.

Третій етап еволюції еллінської протополітології відзначається виходом на духовну арену раціоналістських інтерпретацій політичного розвитку з боку софістів, найяскравішими представниками яких були Протагор (481 – 411), Горгій (483 – 375), Гіппій (460 – 400), Антіфонт (V ст.), Фрасімах (V ст.) та ін. Софістам належить видатна заслуга в олюдненні суспільно-політичних явищ, започаткуванні світської теорії політики, держави і права, переміщенні людини з “периферійних позицій” у центр політичного життя, перетворенні її у “міру всіх речей”, у постановці проблеми невідчужуваних прав і свобод особистості, природженої рівності людей, у тому числі і рабів, у подальшому розвитку демократичних поглядів, у створенні концептуальної платформи для раціоналістського обгрунтування теорій суспільного договору і природного права, у піднесенні авторитету останньої як визначальної основи для писаних законів, тобто штучного, позитивного права, що залежить від свавілля законодавців і тому має лише тимчасове значення.

Четвертий етап – це етап логіко-понятійного аналізу політичних інститутів і політичних процесів та створення наукових основ політичної моралі і політичної філософії. Він пов’язаний з іменами двох видатних мислителів – Сократа (469 – 399) і Платона. У своїх аналізах проблем державного життя, громадян, обов’язків, справедливості, права Сократ керувався “внутрішнім божественним голосом”, вважав “мірою всіх речей” не людину, а бога, що аж ніяк не заважало йому створити цілком світську концепцію об’єктивної сутності моралі, моральної політики, морального права. Справедливість, як і правда, мудрість, мужність, розсудливість, благочестя тощо – це одна з чеснот, а будь-яка чеснота – це знання, це морально прекрасне. Добро і зло у політичній діяльності – наслідок наявності чи відсутності знання. Моральна політика неможлива без права, яке тотожне справедливості: “що законно, те і справедливо”. Божественне, природне право і позитивне законодавство не протиборствують, а, грунтуючись на критерії справедливості, доповнюють одне одного. Вітчизна і закони вищі й дорожчі за батька з матір’ю, державу і громадянина пов’язують договірні відносини. Політична свобода – це панування справедливих законів. Держава за формою правління може бути монархією (царством), тиранією, аристократією, плутократією чи демократією. Тиранія – це беззаконня, свавілля, насильство; демократія недоцільна, бо натовп не може бути політично мудрим, а чиновники, що обираються, – некомпетентні. Тому найліпша форма правління – аристократія як владування знаючих і досвідчених.

П’ятий етап – етап народження політичної юриспруденції, започаткування емпірико-теоретчного підходу до вивчення політичних проблем, пов’язаний з ім’ям Аристотеля.

Шостий етап політичної думки еллінів припадає на III – ІІ ст. до Р. X. Цей період характерний злетом започаткованої Аристотелем політичної етики, об’єктом вивчення якої стали основи політичної моралі, її природи і внутрішньої структури, місця у системі політичних відносин і суспільному житті взагалі. Етика стала основою творчості Епікура (341 – 270). Мислитель вчив жити розумно, дотримуючись моралі, заради приємності, щастя, задоволення, волі, спокою духу, а для цього взагалі відійти від буденних справ і суспільної діяльності, дотримуватись аполітичності, індивідуалізму (що, однак, не означає повного політичного індиферентизму), не завдавати шкоди іншому. Саме в останньому і полягає природне право людини на справедливість, джерелом якої є сама природа, але у суспільстві стала наслідком договору про корисне з тим, щоб “не шкодити один одному і не терпіти шкоди”. Ось чому головне завдання політичної влади – безпека людей, а законодавства і законів – захист мудрих. Етика давніх стоїків – Зенон (336-264), Клеанф (331 – 232), Хрісіпп (277 – 208) – базується на природному, божественному законові, на частині всесвіту – людській природі – й вимагає жити чесно, виконуючи всі обов’язки в державі, у громадянському співжитті, які втілюють природні зв’язки людей, що є громадянами єдиної світової держави. Рабство, сім’я, індивід, шлюб, на думку стоїків, не мають виправдання, оскільки суперечать природним настановам. Якщо бог Епікура не втручається ні у природу, ні в політичне життя людей, то у стоїків божественне разом з природною необхідністю впливає на політичні процеси досить суттєво. Та найвизначнішою ознакою розглядуваного етапу стало започаткування науки політичної історії, що пов’язано з іменем Полібія (210 – 128) і з його знаменитою працею “Всезагальна історія у сорока книгах”. Історія людства, на думку мислителя, це не сліпий кругообіг, а закономірний, необхідний процес руху до нового за “приреченням” – всезагальним світовим законом і розумом. Історія державності – це такий самий природний процес у рамках циклу: царство – тиранія – аристократія – олігархія – демократія – охлократія. Полібій детально аналізує сутність кожної з цих державних форм, причини занепаду одних та злету інших і визначає три головних (царство, аристократія, демократія), кожній з яких відповідає її протилежність: царству – тиранія, аристократії – олігархія, демократії – охлократія. Найкраща форма держави – це змішане правління царя, старійшин і народу, тобто поєднання рис царства, аристократії і демократії. У цій ідеї криється оригінальна концепція стримувань і противаг: три влади не лише підтримують, а й протистоять одна одній.

История политических учений. – М., 2002; Себайн Дж. Г., Торсон Т. Л. Історія політичної думки: Пер. з англ. – К., 1997; Федорова М. Классическая политическая философия. – М., 2001.

В. Храмов