Головна ⇒ 📌Довідник з політології ⇒ Козацько-гетьманської доби політична думка

Козацько-гетьманської доби політична думка

Політологічний словник

Козацько-гетьманської доби політична думка – умовно цей період охоплює час з перших десятиліть XVII до кінця XVIII ст. Серед видатних політичних мислителів цього часу слід згадати П. Могилу, Ю. Немирича, Т. Софоновича, І. Гізеля, Г. Грабянку, С. Величка, П. Орлика, С. Яворського, Ф. Прокоповича, М. Козачинського, Я. Козельського, Г. Полетику, анонімного автора “Історії Русів”.

У світській українській політичній думці у другій половині XVII – XVIII ст. розвивалися абсолютистська та аристократично-демократична (за конституційну

монархію та розвиток парламентаризму) течії політичної думки. Центральною для обох течій була ідея договірного походження держави. Компонентами договірної держави у правосвідомості української старшини виступають монарх та “вільний народ”. Але й сам “вільний народ” у документах конституційного значення, насамперед у договорах з царським урядом, виступає не як одна, а як кілька договірних сторін – станів. Тому ці договори є не тільки договором станів з монархом, а й договором станів з гетьманом, закріпленим монархом.

Українські автори цього періоду визнають монарха єдиним легітимним

главою держави. Монарх є представником і провідником волі Бога на Землі. Монарх набуває певних якостей Бога – постає як абстрагований від усіх земних належностей, незацікавлений арбітр та суддя щодо підданих. Лише укладені легітимними монархами міжнародні акти визнаються законними. Водночас у переважній більшості пам’яток видно, що влада монарха суттєво обмежена не лише природними законами, а й земними писаними актами та звичаєвими нормами (“натуральними законами”), що випливають з природи людини. Писані пам’ятки цього періоду містять різке засудження намагання територіальних суб’єктів проголосити суверенітет поза владою того чи іншого монарха (“нейтральство”). Вони вважають це виявом людської гордині, за яку Бог карає усе населення відповідної території.

Українські автори того часу визнавали умовне і безумовне підданство монарху. Безумовне підданство охоплює населення територій, які увійшли до володінь суверена не договірним чином, тобто тих, на які він має спадкові права (“природні” піддані), та завойованих. Безумовні піддані отримують певні права як акт доброї волі монарха і можуть їх втратити за бажанням останнього.

Добровільне визнання підданства супроводжується укладанням певних договірних умов із сувереном, що мають взаємозобов’язуючий характер. На умовне підданство може претендувати “вільний народ” – територіальна міжстанова корпорація, що виробила власні державні структури, зокрема власну систему адміністрації, збереження якої залишається його привілеєм і не має підлягати скасуванню чи зміні з боку монарха навіть у результаті збройного підкорення цього народу. Усі ці характеристики розкриваються як станові права мешканців території, насамперед знаті – лицарства. Форма законного здійснення влади монарха над “вільним народом” найчастіше визначається як “протекція” – на противагу “тиранії” як нехтуванню сувереном прав народу.

Головними обов’язками таких станово-територіальних суб’єктів щодо монарха називали покірність та військову службу, серед монарших обов’язків щодо “вільного народу” – захист від ворогів, збереження цілісності його території та станових прав населення. Серед останніх вирізняють зокрема непорушність системи територіального самоврядування. Суверен не мав права розміщувати тут свої війська та поширювати сюди юрисдикцію своєї адміністрації, зокрема й фінансової. Повністю заперечувалося чи обмежувалося авторами право монарха на розпорядження земельними наданнями без попереднього подання станів відповідної території. Присяга монарха дотримуватися перелічених прав була первинною, лише після цього мали присягати представники “вільного народу”. Порушення норм договорів якоюсь із сторін вважалося “зрадою” – дією проти людських та божих законів.

Порушення договірних принципів взаємовідносин з боку монарха вважалося достатнім для відмови “народу” від покори монарху. Проте більшість пам’яток обстоюють мирний шлях відновлення порушених договірних положень – переговори монарха з підданими. Як форми виявлення непокори пам’ятки називають вихід з підданства з обранням іншого монарха, звернення за посередництвом у відносинах із сувереном до інших монархів, військові дії.

Отже, українські політична і правова свідомість та думка другої половини XVII – початку XVIII ст. загалом зберегли ідеї про форму правління від попереднього періоду. Водночас вільне тлумачення соціального змісту лицарської верстви та форми правових відносин з царським урядом дали змогу примирити ці ідеї з новими, не зовсім відповідними їм реаліями. Безперечним ідеалом української думки у цей період виступає не незалежність від іноземних династій, а якомога повніша реалізація станових прав. Саме в руслі здійснення цих прав розвивається ідея автономного самоврядування і державності. Як і українські автори попереднього періоду, населення Війська Запорозького вважало формою реалізації свободи добровільне підданство.

Другою важливою для політичної та правової думки, а також державотворчої практики Війська Запорозького була проблема принципів формування, структури, повноважень та взаємодії органів влади автономії. У цей період конституційні ідеї населення Наддніпрянщини найповніше втілилися у договірних документах Війська Запорозького з царським урядом, і насамперед у так званих “гетьманських статтях”. Наявна загальна тенденція “гетьманських статей” до обмеження повноважень гетьманської влади щодо старшини не мала наслідком розширення повноважень старшини щодо гетьмана. Зміна норм договорів Війська Запорозького з царським урядом призводила до збільшення повноважень останнього щодо регламентації повноважень гілок влади в українській автономії. Суперечність між політичними силами, аристократичною та абсолютистською ідеями у Війську Запорозькому залишалася нерозв’язаною та призводила до обмеження автономії останнього, добровільно передаючи вирішення проблеми на розсуд царя. Практика ж вирішення питання про співвідношення органів влади в українській автономії була різною і визначалася реальним співвідношенням сил та впливів більше, ніж якимись писаними чи навіть звичаєвими нормами.

Більшість гетьманів другої половини XVII – XVIII ст. виявляли абсолютистські наміри. Протилежні ідеї підтримувалися Запорозькою Січчю, що виступала з гаслами повернення до практики скликання загальних козацьких (“чорних”) рад. Тільки такі ради забезпечували запорожцям широку, інколи визначальну участь у вирішенні владних питань у Війську Запорозькому. Між цими природними полюсами перебувала генеральна старшина та представники регіональної влади – полковники, що, загалом виступаючи з гаслами обмеження гетьманської влади, визначали свої позиції у кожному конкретному випадку залежно від своєї родинно-кланової належності та інших чинників.

Поширеною у цей час своєрідною, потворною формою виразу політичних ідей старшини, проявом боротьби аристократії з абсолютизмом стали чолобитні та доноси. Наприклад, чолобитна старшини на Івана Самойловича в 1687 р. містить звинувачення його у самодержавних нахилах, а також корупції. Це, на думку авторів – генеральних старшин, свідчило про порушення гетьманом вольностей Війська Запорозького.

Подальшого розвитку такі ідеї набули у літописному творі С. Величка. Автор виступав за обмеження повноважень гетьмана на користь представницького органу – козацької ради (генеральної старшини і полковників), наголошував на тому, що гетьмани порушили “старожитній гетьманський уклад” та старе козацьке право як сукупність звичаєвих норм, що визначали принципи станової демократії.

Менше відображена у пам’ятках ідея посилення гетьманської влади. Вона дістала відображення, зокрема, у листі Івана Мазепи на Запорозьку Січ у 1693 р. та у приписуваній йому ж “Думі”. У ній висловлена теза про безумовне підкорення (“послушенство”) як характеристику бажаних відносин підлеглих з гетьманом, не підконтрольність влади останнього населенню. Висловлюється скепсис щодо здатності мас до активного політичного життя, виходячи з відмінності вроджених здібностей; недостатній авторитет влади призводить до трагічних для держави наслідків. Ідеї посилення гетьманської (а згодом – царської) влади та набуття нею абсолютних рис були обгрунтовані Ф. Прокоповичем та Г. Грабянкою.

Ще однією проблемою української політичної та правової думки другої половини XVII – початку XVIII ст. було визначення параметрів існування Запорозької Січі. У ширшому розумінні це можна розглядати також як проблему територіального устрою української автономії. Незадоволення Запорожжя ігноруванням його політичних амбіцій спричинило криваві конфлікти з Гетьманщиною, починаючи з гетьманування Б. Хмельницького. У них Січ, зокрема, наполягала на своїй участі в обранні гетьмана, претендувала на окремі відносини з царським урядом. Конфлікт між Січчю та Військом Запорозьким мав характер боротьби за політичне домінування на землях Наддніпрянщини і мало залежав від суб’єктивного чинника.

Склалося самоусвідомлення Запорозької Січі як автономного політико – територіального утворення – як регіональна особливість у межах української політичної та правової культури та думки. Можна говорити про формування трьох поглядів на правову природу Запорозької Січі, що на теоретичному рівні визначилися також як ідея територіального устрою української автономії – як унітарного (Б. Хмельницький, І. Мазепа, Г. Грабянка), федеративного (С. Величко) та конфедеративного (К. Гордієнко) утворення.

Найдетальніше питання політичної влади в Україні у XVII – XVIІІ ст. були відображені під час так званої Бендерської комісії (судовий процес за спадок І. Мазепи у 1709 р.) та у “Пактах і конституціях…” 1710 р.

Згідно з позицією старшини, викладеною під час “Бендерської комісії”, гетьман отримує владу з рук старшини. Усі посади, окрім генеральної старшини, є виборними. У виборах кандидатів на посади беруть участь усі козаки. Натомість племінник 1. Мазепи А. Войнаровський висунув тезу про природність монархічної влади, її необмеженість та не підзвітність станам, тотожність і не відокремленість публічної та приватної власності у руках гетьмана.

У “Пактах…” 1710 р. було зроблено значний крок на шляху від середньовічного персоналізованого (додаток до особи суверена) до новочасного інституціоналізованого поняття про державу. Присутній у документі категоріально, монарх фактично виведений з політичної системи Війська Запорозького, залишається лише гарантом її незмінності, але не чинником її регулювання. “Пакти…” розподілили владні повноваження, які до цього часу належали царю, між органами влади Війська Запорозького та створили правові передумови для подолання розірваності українського політичного та правового процесів. У цьому документі втілена також ідея про багатостанову політичну суб’єктність, що було кроком до новочасної ідеї про всестановість влади. У “Пактах…” вперше у козацький час були закладені основи інституту парламентаризму в Україні. “Пакти…” 1710 р. вперше відрегулювали проблеми державного устрою Війська Запорозького, створивши умови для інтеграції до нього Запорозької Січі.

Кухта Б. З історії української політичної думки. – К., 1994; Смолій В., Степанков В. Українська державна ідея XVII-XVIII століть: проблеми формування, еволюції, реалізації. – К., 1997; Кресін О. Політико – правова спадщина української політичної еміграції першої половини XVIII століття. – К., 2002; Кресін О. Основні проблеми української правової та політичної думки другої половини XVII – початку XVIII ст. // Держава і право. – Вип. 12. – К., 2001.

О. Кресін