КУЛЬТУРНИЙ, МИСТЕЦЬКИЙ ПРОЦЕС УКРАЇНИ У XVIII СТ
ІСТОРІЯ КУЛЬТУРИ УКРАЇНИ
Розділ IV
Культура України Х VII – Х VIII ст.
КУЛЬТУРНО-МИСТЕЦЬКИЙ ПРОЦЕС УКРАЇНИ У XVIII СТ.
Починаючи з XVIII ст. українську літературу входять нові напрямки. На противагу дидактичній і теологічній літературі починає формуватися світська, в якій збільшується жанрова різноманітність: сатира, епіграма, емблематична поезія та ін.
Шкільна драма поступово відходить від вузької і догматично-церковної теологічної тематики, популярними стають висвітлення вітчизняних історичних подій. Одним із перших, хто звернувся
Великої популярності набули інтермедії, які йшли в антрактах театральних вистав. Провідними темами їх були протиборство між шляхтичами і селянами, а герої-запорожці завжди виступали охоронцями прав народу проти утисків поміщиків, польських панів та орендарів. Реалізм і народний характер інтермедій, гумор і певною мірою сатиричні нотки були поштовхом для розвитку інших жанрів української літератури.
Суттєво змінюється віршована література. Панегірики поступаються історичній та побутовій тематиці, широко побутує версифікація – фігурні вірші, акровірші. Найбільшої популярності на початку сторіччя зажили І. Величківський, автор емблематичних збірок “Млеко”, “Зегар” та збірок епіграм, ієромонах К. Зінов’єв, плідний сатирик Д. Туптало, С. Яворський, Г. Сковорода та ін.
У творах цих авторів простежуються мотиви народної творчості, наліт сентименталізму, висвітлюється побут українського народу, героями стають міські жителі та ремісники. Особливо це помітно у К. Зінов’єва, який перелічує десятки професій міського населення Лівобережжя. Він виступає проти пияцтва, а біблійних персонажів перевдягає у традиційну українську одіж – кожухи, свитки, плахти і розміщує серед народу.
Започатковується сатирична поезія; у ній висміюються “земляки”, які ганяються за дворянськими титулами і намагаються якомога більше загарбати землі та кріпаків. У сатиричних віршах також викривається не краще ставлення до церкви та її служок. Переважно ці твори анонімні, адже авторам подібних сатир не хотілося їхати вивчати життя і побут народів Сибіру за державний кошт.
До оригінального виду літературної творчості можна зарахувати також проповіді, адже це був своєрідний жанр, який містив певну історичну інформацію, формував моральні засади, здійснював порівняльний аналіз біблійних осіб із сучасниками; робилися спроби ввести в них навіть анекдоти та приказки; за популярністю їх можна прирівняти сьогодні з детективною літературою або телесеріалами. Відомими авторами того часу були К. Ставроцький, який видав збірку проповідей “Перла многоцінне”, П. Могила, М. Смотрицький, Ю. Аникій, И. Галятовський (був професором і ректором Київської колегії і автором збірки проповідей “Ключ розуміння” (1659) та трактату “Наука або способ зложення казання”, власне теорії проповіді. Він також був автором низки проповідей проти унії та ісламу), А. Радзивиловський, автор збірок проповідей “Огородок Марии Богородицы” і “Вінець Христов”. Популярними були проповідники Л. Баранович із збірками “Меч духовний” та “Труби словес проповідних”, Д. Туптало, С. Яворський, Ф. Прокопович, Ю. Кониський, Г. Сковорода та ін.
Популярними стають й оди. їх пишуть з різних історичних приводів, а також як пошанування тієї чи іншої особи. У цьому славословному жанрі варто зазначити, як ми вже згадували, два твори, які, завдяки використанню традиційної форми оди, виходять на рівень політичної програми. Це, зокрема, “Разговор Великороссии з Малороссиею” С. Дивовича (1762) – твір великої політичної та художньої сили проти московської політики, де доводяться права України на історичну суверенність, показано почуття національної гідності, глибоко розкрито розуміння минулого України, володіння автором історичним матеріалом, а також відома “Ода на рабство” В. Капніста, яка датується початком 80-х років XVШ ст. У ній гостро засуджується покріпачення селян, висловлюється протест проти централізаторської політики Росії. Доречно згадати, що жодний із цих творів не вийшов друком у XVIII ст.
Вартий уваги доробок народних митців, які створили непересічні пам’ятки фольклорної спадщини, представленої історичними і ліричними піснями. У селянських піснях відбилася вся глибина соціальних суперечностей того часу. На противагу дворянській літературі, де селянство зображалося в пейзанському світі пастухів і пастушок, у народній творчості життєві ситуації відбивалися у неприкрашеній реальності.
У піснях йде оповідь про славні дні героїчного Запоріжжя, про боротьбу повстанців, гайдамаків, галицьких опришків, Коліївщину та інші події. Багато пісень створено про героїв визвольної війни: Богдана Хмельницького, Семена Палія, Івана Богуна, Максима Залізняка, Олексу Довбуша, Івана Гонту та ін. Народ змальовує їх могутніми відважними богатирями, які безмежно віддані Україні. Не обійшов увагою народ різні сторони селянського життя – від народин (великі цикли колискових пісень) до ліричних, сімейно-побутових та наймицьких; за ними можна вивчати життя і побут українського селянства.
У другій половині XVII ст. на території України закінчуються воєнні дії. Настає мир. Починається активний період зведення цивільних і культових споруд, другу половину сторіччя можна вважати “золотим” віком українського мистецтва. В Україну приходить із Європи бароко – своєрідний стиль, який дав можливість пишно й урочисто віддзеркалити соціально-економічну ситуацію в суспільстві. Найбільш яскравим шанувальником цього напрямку був I. Мазепа, який кохався в архітектурі та будівництві. Він давав кошти і наглядав за зведенням Братського та Микільського монастирів, на церкву Всіх святих у Лаврі, реставрацію собору Святої Софії, Михайлівського Золотоверхого монастиря, Успенського собору в Лаврі, Троїцької церкви; вкладав кошти в побудову церков у Переяславі, Глухові, Чернігові, Батурині, Межигір’ї та інших містах. В. Січинський нарахував близько 40 храмів, на які дав гроші I. Мазепа. Звісно, він міг дозволити собі такі витрати, маючи за собою 19654 села в Україні та понад десяток у Росії, тож, напевно, ці трати не були обтяжливими для такої “середньозаможної” людини.
Будували також багато старшин: В. Миклашевський, В. Борковський, В. Кочубей, К. Мокієвський, П. Герцен, Д. Горленко та ін. Активним будівничим був митрополит Р. Заборовський. Відома пам’ятка, яка дійшла до сьогодні, зведена під його орудою Брама Заборовського, що нині входить до архітектурного комплексу Софії Київської.
Великий мистецький внесок зробили визначні архітектори, які працювали в Україні: В. Растреллі, автор проекту Андріївської церкви, О. Квасов звів собор у Козельці, Б. Меретин, автор собору Святого Юра у Львові; плідно працювали архітектори української школи С. Ковнір, який збудував так званий Ковніровський корпус у Лаврі, дзвіниці Дальніх і Ближніх печер, Кловський палац, і вихованець Київської академії I. Григорович-Барський, який збудував церкви Покровську, Миколи Набережного, комплекси Межигірського і Кирилівського монастирів, магістрат та багато приватних будинків.
У XVIII ст. починає активно розвиватися палацова архітектура. Зводяться палаци гетьмана К. Розумовського в Батурині та Глухові; у Ляличах на Чернігівщині будується маєток графа Завадовського та ін.
Скинувши ярмо війни зі своїх плечей, Україна почала будувати мирне життя. Поряд з розквітом блискучого барокового стилю розвивається дерев’яна архітектура. Люди почали використовувати нехай недовговічний, але дешевий і доступний матеріал – дерево. При зведенні споруд з дерева враховувався досвід будівничих попередніх поколінь та запроваджувалися новітні досягнення.
Вони гармонійно поєднувалися з навколишнім середовищем; вражає відповідність внутрішнього простору і зовнішніх конструктивних особливостей. Спостерігається, особливо у спорудженнях українських дерев’яних храмів, велика кількість співвідношень варіантів форми плану до загального архітектурного рішення, урізноманітнюються і збагачуються архітектурні споруди.
Якщо в першій половині XVII ст. як культові, так і цивільні споруди мали вигляд оборонних, то після закінчення війни ситуація різко змінюється. Зводяться просторі високі храми з багатьма вікнами, які дають можливість відчути урочистість служби. Збільшення висоти храмів спричинило зміну композиції, особливо це помітно у спорудах Придніпров’я і Слобожанщини. Це храм Покрови в Ромнах, Вознесенська церква в Борзні, Троїцький собор у Новоселиці та ін. Храми завжди споруджуються на відкритих з підвищенням місцях, обносяться огорожею, обсаджуються деревами, що органічно пов’язує їх із навколишнім середовищем.
В архітектурі Карпатського регіону використовуються традиційні форми хрестово-купольного храму: із високими баштами, дзвіницями над притвором з асиметричними композиціями бань.
Побутова архітектура була традиційною. Це в більшості випадків хата на дві половини, типове українське житло, і навіть на перших порах хата старшини копіювала його у кам’яному будівництві. Як яскравий приклад можна навести кам’яницю Лизогуба в Чернігові. Відмінність полягала тільки в тому, що вона була дуже багато декорована і більшою за розміром.
Починаючи з XVIII ст. в Україні активно розвивається кам’яне будівництво, спостерігаються тенденції ускладнення пластичних рішень. Архітектура декорується ліпниною і додається колір, що інколи навіть шкодить сприйняттю цілісного враження від забудови. Починається активний відбудовчий процес, насамперед у Лаврі, відновлюється Успенський собор, Троїцька надвратна церква. Не відстають від неї й інші монастирі. Багато сил і енергії цій роботі віддає архітектор І. Шедель. Київ наслідують розташовані поряд міста Баришівка, Переяслав, Мгарський монастир.
Наслідує течії і провінція. Як одну з перлин архітектури можна назвати Преображенську церкву у Великих Сорочинцях на Полтавщині, родову усипальницю Апостолів. У ній широко використано в орнаментальному декоруванні як класичні мотиви, так і мотиви українського народного орнаменту, зокрема вишивки і різьблення по дереву, що, безсумнівно, збагачує декор самого храму і підкреслює національні особливості споруди.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)
Loading...