Головна ⇒ 📌Довідник з політології ⇒ Лейбніц Готфрід Вільгельм

Лейбніц Готфрід Вільгельм

Політологічний словник

Лейбніц Готфрід Вільгельм (01.07.1646, Лейпциг – 14.11.1716, Ганновер) – німецький філософ – ідеаліст, математик, фізик і винахідник, юрист, історик, мовознавець, енциклопедист. Родина мала багату сімейну бібліотеку (дід і батько були мислителі – професори), завдяки якій Лейбніц ще замолоду багато що вивчив самостійно. Вивчав філософію та право у Лейпцігському університеті, математику в Йєнському. Завершуючи Лейпцігський філософський факультет, захистив дисертацію (1666 р.) “Про комбінаторне мистецтво”, а наприкінці

того ж року в Альтдорфі – дисертацію на ступінь доктора права. В 1672-1676 pp. жив у Парижі. З 1976 р. служив у ганноверських герцогів: спочатку придворним бібліотекарем, згодом – герцогським історіографом і таємним радником юстиції. Основні праці з філософії – “Міркування про метафізику” (1685 р.), “Нова система природи” (1695), “Нові спроби про людський розум” (1704), “Теодицея” (1710), “Монадологія” (1714).

Створюючи власну філософську систему, Л. намагався здійснити синтез досягнень античної, середньовічної та “нової філософії”. Внаслідок творчого переосмислення на основі методології

ідей Платона й Аристотеля, Августина та Фоми Аквінського, Декарта, Гоббса й Спінози система Л., що оформилась у 1685 р. і була підсумком двадцятирічної еволюції, увійшла в історію світової філософської думки як завершення європейської філософії XVII ст. і попередниця німецької класичної філософії. Основними імперативами раціоналістичної за своїм характером методології Л. постають універсальність і чітка доказовість філософських міркувань. Вихідними, апріорними методологічними засадами, що уможливлюють дотримання означених імперативів, мислитель визначив такі принципи буття і, відповідно, мислення: 1) несуперечність усілякого можливого або мислимого буття, відображена законом суперечності; 2) первинність можливого щодо реального і можливість незліченної множини суперечливих “світів”; 3) необхідне обгрунтування існування саме наявного світу (події), виражене за допомогою закону достатньої підстави через тлумачення цього світу як найдосконалішого з можливих; 4) оптимальність (досконалість) існуючого світу як достатня обгрунтованість його існування, яку розуміли як “гармонію сутності та існування”, тобто оптимальність відносин між розмаїттям існуючих речей і дій природи та їх упорядкованістю; мінімум засобів за максимальної результативності тощо.

Лейбніц розрізняв світ умозбагненний, або світ істинно сущого (метафізична реальність), і світ чуттєвий (феноменальний). Реальний світ, за Л., складається з нескінченних психічних діяльних субстанцій, неподільних першоелементів – монад, між якими панують відносини установленої гармонії. Гармонія (взаємно рівнозначна відповідність) між монадами споконвіку встановлена богом, коли той обрав для існування цей “найкращий з усіх можливих світів”. Дії монад взаємопов’язані і зумовлені. Світ фізичний, як вважав Лейбніц, існує тільки як недосконале чуттєве відображення істинного світу монад, як сукупність феноменів на зразок таких, як матерія, рух, час, простір, взаємодія і як феномен людини, що прагне пізнати об’єктивний світ.

Щоправда, справжній світ монад осягається людиною опосередковано через означені феномени тією мірою, якою вони спричинені одиницями справжнього буття, монадами і є в цьому сенсі “добре обгрунтованими”, тобто постають як фіксація існування монад як субстанційних сутностей у людському пізнанні. А що сутність суміщається з існуванням лише в богові, то пізнання людиною сутностей відбувається як пригадування, феномени постають переважно як індикатори, а не автентичні вияви сутностей.

У теорії пізнання Л. намагався знайти компромісну позицію між раціоналізмом Декарта та емпіризмом і сенсуалізмом Локка. Наголошуючи на тому, що без чуттєвого пізнання не була б можливою інтелектуальна діяльність, він водночас категорично заперечував проти вчення Локка про душу як “чисту дошку” (tabula rasa), а з формулою сенсуалізму “немає нічого в розумінні, чого раніше не було в почуттях” вчений погоджується лише з поправкою: “Крім самого розуму”. Лейбніц вказував на природжену здатність розуму пізнавати ідеї та істини. Серед ідей він називає найвищі категорії – “Я”, “тотожність”, “буття”, “сприйняття”, серед істин – всезагальні і необхідні істини логіки, математики й етики. Як зазначає філософ, ця природжена здатність не надається в готовому вигляді, а існує лише як схильність, задаток.

Втім, людська душа знає все лише потенційно. Реалізація ж цієї потенції потребує чималих пізнавальних зусиль, завдяки яким можливі знання набувають статусу справжніх, істинних і вірогідних. Останні ж Л. поділяв за їх джерелом і пізнавальним значенням на необхідні істини розуму та виняткові істини факту. Великого значення Л. надавав імовірнісним знанням, наголошуючи, відповідно, на розбудові теорії ймовірності й теорії ігор.

Чималий внесок зробив Л. у логіку – вперше сформулював закон достатньої підстави, дав визначення закону тотожності, яке визнається коректним і сучасною логікою, поглибив методи аналізу й синтезу, розробив класифікацію визначень, започаткував деякі підходи, властиві для сучасної математичної логіки.

У вченні про людину Лейбніц займав позицію між тлумаченням свободи як необхідності, якої людина свідомо дотримується, пізнавши її. Він зауважує складність цього поняття, яке неоднозначно використовується, так само як і поняття необхідності (особливо у застосуванні його до людської діяльності). Свобода може бути виключно юридичною, а може бути і фактичною, коли враховується вся складність обставин людської діяльності. При цьому свобода людини, по суті є “свободою її дій” і “вона має свої ступені і різновиди”, вважає вчений. До того ж вільною діяльністю він вважає лише ту, в якій людина постає виключно як духовна істота.

Інший аспект вчення Л. про свободу – стримуюча роль розуму над пристрастями. Філософ зауважував нерозривність розуму і свободи в цьому сенсі і вважав, що “до щастя нас ведуть розум і воля, а почуття і потяг призводять лише до задоволення”. Висновком щодо цього аспекту свободи можна вважати тезу вченого про те, що “детермінуватися розумом до кращого – це й означає найбільшу свободу”.

Встановлену гармонію стосовно людини і її суспільного життя Л. називає теодицеєю, тобто боговиправданням. Сутність теодицеї зводилася до зняття з бога відповідальності за те різноманітне зло, яке переповнює людський світ. Соціальна проекція лейбніцевської теодицеї, яка набула у XVIII ст. популярності, резюмувалася в широковідомому нині висловлюванні “Все до кращого в цьому найкращому із світів”. Існуючий світ Л. вважав найкращим з можливих, таким, що грунтується на гармонії існування й сутності, оптимальності відношень між розмаїттям процесів і речей та їх впорядкованості, максимумі результатів за мінімуму засобів тощо. Зло ж розглядається Л. або ж як своєрідний епіфеномен і навіть одна із складових означеної гармонії, засіб запобігання більшому злу або досягнення більшого блага, або ж – як наслідок недосконалості, скінченності самих людей.

У своїй соціальній філософії Л, приділяючи багато уваги юридичним питанням, не пішов далі загальних положень.

Чимало думок Л., поширенню яких сприяли Вольф та його школа, були розвинені в німецькій класичній філософії. У XX ст. ідеї “монадології” виявилися затребуваними у морфології історії Шпенглера, феноменології Гуссерля, організацистичному холізмі Уайтхеда, персоналізмі тощо.

Лейбніц Г. В. Сочинения: В 4 т. – М., 1982; Соколов В. В. Философский синтез Готфрида Лейбница / Там само. – Т. 1; Нарский И. С. Лейбниц. – М., 1972; Майоров Г. Г. Теоретическая философия Готфрида Вильгельма Лейбница. – М., 1973; Философский энциклопедический словарь / Редкол.: С. С. Аверинцев, Э. А. Араб-Оглы, Л. Ф. Ильичев и др. – 2-е изд. – М., 1989; Філософія політики: Короткий енциклопедичний словник / Авт.-упоряд.: Андрущенко В. П. та ін. – К., 2002

Г. Калінічева