Народна педагогіка, вірування, фольклор у вихованні дітей
Історія педагогіки України
Розділ І
ВИХОВАННЯ ТА НАВЧАННЯ НА ТЕРЕНІ УКРАЇНИ У НАЙДАВНІШІ ЧАСИ
2. Народна педагогіка, вірування, фольклор у вихованні дітей
Виховання й освіта починаються із засвоєння духовних надбань рідного народу – мови, усної творчості, вірувань, моралі, національних традицій, звичаїв і обрядів, знань про різні сфери життя (народне землеробство, медицина, метеорологія тощо).
З давніх-давен в українській родині, що була осередком виховання, панували традиції, які вбиралися з молоком матері. Дітей виховували
Діди та прадіди знали про безкінечність і невимірність світу, усвідомлювали вічну змінюваність життя, шанували матінку – природу, землю – годувальницю. Хліб – усьому голова; свобода – найбільша цінність; кожна людина має жити по правді – такі
Народна філософія утверджує культ Людини, Дитини і Природи. Упродовж віків ці та інші ідеї визначали сутність життя, народовладдя, народного гуманізму, моралі, естетики, основний зміст і напрями розвитку національної системи виховання.
Народ створював і вдосконалював певні морально-етичні норми. Головними чинниками народної моралі були повага до вільної праці, утвердження ідеалів добра, краси, гуманних взаємин. Знання свого родоводу, почуття громадянського обов’язку заохочувалися, пияцтво, лінощі, злодійство, жадібність, скупість – засуджувалися. Право на вільну працю народ виборював століттями. У праці він обстоював свою честь і гідність. Тому вартість людини визначалась її ставленням до праці. Основу народної педагогіки становило трудове виховання: “Без труда немає плода”.
В українській родині дбали про виховання дітей від народження. З колиски прищеплювали любов до пісні, усної поетичної творчості. Тут дитина пізнавала перші моральні норми: щирість, доброту, повагу до старших, любов до свого краю. Вже змалку дітей залучали до посильної праці.
Тематика дитячих іграшок, яких немало серед археологічних знахідок різних історичних періодів, відповідала основним напрямам господарської діяльності наших предків і підтверджує коло їхніх інтересів, які в свою чергу передавалися дітям і наслідувалися ними. Іграшка як матеріальна основа і супутник гри допомагала прилучатися до господарської діяльності дорослих або уявляти себе причетною до тих сфер діяльності, в яких дитина ще неспроможна брати участь насправді (мисливство, військова справа тощо). Водночас дитяча іграшка є предметом образотворчого мистецтва. Вона свідчить про смаки, мистецький, культурний рівень тогочасного суспільства.
Українські народні іграшки відображають своєрідну культуру, побут, ментальність нації, крім того, їм притаманні загальнолюдські риси і традиції.
Іграшка як частка народної культури і засіб виховання через гру виникла в доісторичну епоху. Вона – відбиток мотивів і форм багатьох побутових речей свого часу. Але першотворцями іграшок були самі діти. Схильність до вигадок, до перевтілення неживих предметів у живі спонукала дітей обертати па іграшки камінці, черепашки, уламки паличок, кісток, шматки шкіри тощо. Найпривабливіші образи, які прагне наслідувати дитина, – це образи батьків та інших людей. Тому-то упродовж віків основною іграшкою є лялька. Форми давніх глиняних, кам’яних ляльок споріднені з язичницькими ідолами. Спочатку фігурки тварин і людей мали суто культове призначення. Поступово фігурки, яким дорослі надавали магічних властивостей, у дітей набували ігрових рис і особливостей. Згодом були створені й власне іграшки, які використовувались у вихованні.
Образ іграшки містить інформацію про економіку, рівень виробництва, інтереси людства, яке її створило. Іграшка також може розповісти про мету, напрям, зміст навчання та виховання у різні часи, в різних народів. Так, у дитячих похованнях часів трипільської культури та на території міст – полісів Північного Причорномор’я знайдено брязкальця, тріскачки, свищики, фігурки коників, кіз, баранів, птахів. Є також кульки, дзиги, предмети побуту (мініатюрні дзбаночки, чаші, мисочки, макітри – двійнята, пляшечки, меблі), монетки, зброя (лук і стріли, сокири, мечі і списи тощо), рухомі іграшки (возики на коліщатах, метелики), різні мороки (головоломки) для розвитку мислення, уяви, винахідництва. Іграшці надавалось практичне значення оберега, який забезпе-чував реальний, очікуваний результат. Іграшку клали в колиску, щоб вона оберігала дитячий сон та спокій. Якщо дитина бавилася іграшкою, це сприймалося як звістка про прибуток. Лялька символізувала продовження роду, що було надзвичайно важливо в умовах виживання. Тому гра з нею заохочувалась. Вважалося, що подарована іграшка принесе дитині здоров’я і щастя.
Найстародавніші іграшки знайдено на території України на пізньо – палеолітичній стоянці в с. Мізин Чернігівської області. Це жіночі статуетки, фігури птахів, тварин, виготовлені з бивня мамонта. Вік їх близько 25 000 років.
Давньоукраїнські жерці – волхви – були носіями культури, знань з астрономії, медицини. Вони володіли багатьма мовами і сприяли здійсненню дипломатичних стосунків з сусідніми народами. Існує гіпотеза, що волхви були творцями трипільського письма, авторами “Велесової книги”. Винищення волхвів у часи християнізації Русі призвело до часткової втрати історичних та інших знань.
Віра в Бога виховувалася з дитинства і підтримувалася в повсякденному житті та під час відправляння святкових ритуалів. Ретроспективний аналіз святинь наших історичних предків дає змогу уявити, як формувався підмурівок менталітету українського народу, національної системи виховання.
Наші попередники шанували й обожнювали природу – годувальницю. У числі культових обрядів влаштовували свято Водняка (Веселяка). Обирали в гаю дерево і звертались до нього як до тотема, прохаючи доброго врожаю, збільшення стада, народження дітей, зокрема хлопчиків, очевидно, майбутніх робітників – годувальників сім’ї. Шанування Водняка накладало заборону на нищення лісів, гаїв, пущ. Бережне ставлення до природи грунтувалось на розумінні взаємозв’язків і взаємозалежностей у природі і, очевидно, виховувалося змалку.
Давньоукраїнські свята Леди, Тополі та ін. також виховували бережне ставлення до природи, забороняли нищити дерева.
Слов’яни вважали священними деревами дуби, особливо старі. Клен та липа символізували подружжя. Вважалося, що клен має таємничу благодатну, цілющу силу. Навіть нині існує промислове виробництво згущеного кленового соку. Під липами здійснювалися жертвоприношення. Ліщина також була священним деревом. Береза симво лізувала чистоту матері – природи. Такі уявлення, засвоєні з дитинства, були запорукою збереження інших дерев.
Птахи у слов’ян також мали (і досі мають) символічне значення. Зозуля вважається провісницею майбутнього з таємничим смислом. Голуб у всіх слов’ян є символом кохання. В одній карпаторуській пісні створення світу приписується двом голубам, тобто чоловічій та жіночій першоістотам. Ластівка, за повір’ями стародавніх слов’ян, брала участь у долі людини. Ворони були священними птахами, ніхто не смів лякати їх у лісі. Сова – символ мудрості. Слов’яни приписували пророчий дар також іншим птахам.
Жаби (Дударі) шанувались українцями. їхнє кумкання сприяло доб рому сну. Але, мабуть, не лише за це їх оберігали. Волхви, які дбали про непорушність екологічної збалансованості в природі, суворо забо-роняли вбивати жаб. Культ жаб мав важливе значення в екологічному вихованні юних поколінь.
Священними тваринами були бик та кінь. Бик – символ плодючості, втілював живильну силу сонця. Коня вшановували під час богослужінь. Ворожіння за допомогою коня залишилося до цього часу. Ці тварини були добрими помічниками в господарстві, за що їх з любов’ю доглядали й передавали таке ставлення дітям.
Священними комахами вважалися бджоли. їхній мед приносили у жертву богам і вживали на тризнах. Цілющі властивості меду відомі здавна, тому з ним поводились ощадливо, а бджіл намагалися не триво-жити, не руйнувати їхні оселі. Підлітків та юнаків навчали доглядати шанованих тварин та комах.
Жива лоза – символ природи й материнства, живителька світу, творець благ. Шанувалась як покровителька всього живого, що народжується в природі. Тому Вкраїні любили її з дитинства. Культ матері й дитини зберігся у багатьох міфах. Мати була найпершою вихователькою і вчителькою з давніх-давен. Вона навчала дітей звичаїв, господарської діяльності, передавала досвід і традиції предків.
Рожаниці, або Господині світу – мати й донька – на зоряному небі були дороговказом, а на землі дбали про врожай. Отже, як символи відігравали вирішальну роль у спрямуванні життєвого шляху чи виживанні людини.
Сива – покровителька вагітних жінок. Її скульптурне зображення вкривали фігури малят. Вона підтримувала ідею культу матері, оберігала вагітних, допомагала зберегти й виростити здорове маля в лоні матері. Заступницею вагітних і породіль, доглядальницею дітей вважалася й богиня Мокоша. Її днем тижня була п’ятниця. Це свідчить про вагомість культу материнства і повсякденне прилучення до нього молодших поколінь.
Лель – бог кохання та опікун дітей. Адже кохання не може бути безплідним. Найвища його радість – діти, родина. Вищі людські почуття наші пращури пов’язували з родинним щастям.
Буднітай був призначений своєчасно будити сонливих, лінивих. Уже сам факт існування такого бога свідчить про його виховне значення. Гріх не вставати, якщо до тебе прийшов сам Буднітай. Водночас бог Ярило був заступником тих, хто встає рано.
Трава також була об’єктом релігійного шанування праукраїнців. Вважають, що вона утворилася з кіс нерозсудливої дівчини, яка не слу халася матері й загинула. Повір’я фактично було виховним повчанням неслухам та нерозважливим: хто не шанує родину, той буде покараний.
Давньоукраїнські боги оберігали дітей. Лісунка викрадала дітей у батьків, які погано з ними поводились. Віра в Лісунку була застереженням надто суворим батькам, що свідчить про гуманістичні тенденції у сімейній педагогіці праукраїнців.
Чимало богів опікувалися різними видами діяльності людей, забезпечуючи успішний результат. Поклоніння таким богам сприяло прагненню оволодіти певним ремеслом, вихованню поваги до праці, інших моральних чеснот.
Богом неба, ковальства, шлюбу був Сварог. Він навчав землеробсь ких та скотарських ремесел. Викував першу шлюбну обручку. Коляда навчила давніх українців-оріїв зробити колесо, бо пожаліла священних тварин коней, яких розгніваний Тур запрягу сани. Ремесел теслярства, різьбярства вчив бог будівництва Троян. Покровитель сонячного світла, дощу і врожаю Дажбог був милостивий до працьовитих і кмітливих у роботі. Віра в нього, як і в інших богів, сприяла виживанню: налаштовуючись на певну справу, людина спочатку зверталася до відповідного бога з молитвою – проханням, це мобілізувало психологічно і, зрештою, допомагало досягти бажаного результату. Вплив Дажбога трактувався й ширше, як спонукання до життя, діяльності, навчання, до самоствердження. Як сонце пробуджує все живе, так віра в Дажбога, яка прищеплювалася з дитинства, підтримувала людину протягом усього її життя.
Вшановували стародавні слов’яни і Числобога – покровителя лічби. Його зображали з півмісяцем па грудях. Очевидно, давнім слов’я нам були відомі й математичні обчислення, пов’язані з космічними знаннями.
Один – бог світла добра й розуму. За давніми скандинавськими переказами, це була історична особа. Український воєвода Один у II – III ст. н. е. приніс скандинавам писемність, освіту, пісні, добрі звичаї, розвинуті ремесла. Отже, культура українського народу ширилась не лише на Південь, а й у північні краї.
За звичаї й традиції народу відповідав Світовид. Іще він був богом гостинності українців.
Боговиця – велика ритуальна хлібина, яку готували до свята осені. На знак пошани її прикрашали, виставляли посеред столу. Шматком Боговиці починали обід. Хліб – результат тяжкої праці та запорука існування – шанувався понад усе. Це було чи не найперше, що усвідомлювалося дитиною. Тому шанобливе ставлення до хліба збереглося в українців і донині.
Тур – бог сили, лицарської честі, заступник воїнів і чередників. Відомо, що існував цілий кодекс лицарських чеснот. Не випадково, що був і покровитель воїнів, які не втрачали честі у боротьбі з ворогом. Перемогу воїн здобуває завдяки силі, витривалості, а не підступності – вчив кодекс лицарських чеснот. За цим принципом виховували юнаків – майбутніх захисників роду.
Душа – жива духовна плоть людини, що визначає її долю. Розрізняли темну й світлу душу і відповідно поведінку, вчинки людини. Це було одним з варіантів ідеї боротьби добра зі злом. Були ритуали, які не допускали відродження темних душ. Наприклад, обкладали місце на-родження дитини рушниками зі спеціальними вишивками. Споконвіку цінувалась активна, діяльна людина, яка могла забезпечити себе, родину, плем’я за складних тогочасних умов. Тому людям хотілося вірити, що “невсипущі” душі повертаються на землю в новонароджених малятах.
Яга – баба, Чорт – злі сили в багатьох міфах, легендах як противага силам добрим. Віра в існування сил зла, закляття проти них та інші застережні заходи допомагали праукраїнцям утверджуватися з дитинства в доброті, гуманності, моральності і відмітати все зле, недобре, брудне.
Білобог (Дід) – бог добра, головний над подібними богами. Шанування його захищає від зла, від впливу Чорнобога. Дохристиянських часів сягають і вірування, пов’язані з нечистою силою, з такими фантастичними істотами, як домашній дух, домовик, русалки, мавки. Вони і охороняли людей, і завдавали їм шкоди. Вірили у зв’язок земного й потойбічного, у чарівників. Були вірування, пов’язані з природними явищами, вогнем (ватра у гуцулів, вогнище на свято Івана Купала). Культовий характер і символічний зміст мали графічні зображення, скульптура, твори живопису.
Дотримання численних ритуалів, оберегів і табу мало сприяти засвоєнню вироблених попередніми поколіннями норм людської діяльності.
Той факт, що деякі тисячолітні традиції, повір’я та обряди збереглися до наших днів, незаперечно свідчить про їхню ефективність у системі виховання, а також про безперервність культурно-історичного процесу на терені України.
Досвід виховання підростаючих поколінь відобразив фольклор – ефективний і водночас невимушений виховний засіб. Фольклор був усним підручником життя у слов’ян. Казки, пісні, билини, прислів’я, приказки, передаючись із покоління в покоління, знайомили дітей з реаліями життя, давали їм уявлення про сімейне й суспільне виховання, формували моральні якості.
У колядках, щедрівках, веснянках, купальських піснях міститься багато цінного матеріалу для пізнання тогочасного народного світогляду, який завдяки емоційності та невимушеності засобів сприймався дітьми змалку. Родинні обрядові пісні (колискові, весільні, поховальні) свідчать про надзвичайно важливе місце в українському суспільстві сім’ї, родини, з – поміж багатьох функцій якої чи не найголовнішою була виховна. Віддавна українці шанували рід як святиню, а виховання дітей вважали святим обов’язком батьків.
Про важливі події в житті народу та про його героїв сповіщали історичні пісні. З приповідок постає сила життєвого досвіду народу (“не все те русалка, що у воду поринає”; “правдою увесь світ перейдеш і назад повернешся”; “і на жалку кропиву мороз буває”), Є приповідки, які створив український народ, є запозичені в інших народів.
З казок виступає мораль, погляди на добро і зло, на правду і кривду. Твори української усної словесності розкривають глибину почуттів народу, його розуміння сенсу життя. У цьому їхня живучість і непересічне значення для народної педагогіки.
У піснях обрядового й історичного характеру та народних казках найбільше з-поміж усіх творів української усної словесності збереглося інформації про історичні факти. У замовляннях криється давня віра людей у магічну силу слова. Такого самого значення надавали й рухам при наслідуванні певних явищ. Вірили: якщо знайти потрібні слова, можна “накликати” чи приворожити те, чого бажаєш.
Цінність усіх цих народних творів у тому, що вони засвідчують високий ступінь духовного розвитку українців, розкривають їхню творчу уяву і схильність до краси. Кожне слово з наших колядок, гаївок, щед рівок несе в собі багатовимірний зміст, силу – силенну асоціацій.
Усні народні твори зберегли народну мову, стали джерелом, з якого сучасні українські письменники черпають теми, образи, ідеї.
Фольклор в усіх народів з’явився і розвинувся раніше за письменство, тому в ньому збереглися подробиці дуже давнього побуту. Вони дійшли в усному переказі або у згадках давніх писаних творів християнських авторів, які виступали проти давнього язичництва, вказуючи на його сліди й відгомони в народних піснях. Пісні, казки, перекази, приповідки, замовляння, загадки, які дійшли до нас крізь тисячоліття, чаруючи блиском кмітливості, влучності, образністю символів, ста новлять основу літературного письменства України. Воно ж, у свою чергу, стало провідним засобом навчання й виховання, джерелом наукової інформації.
Отже, основу виховання у дохристиянський період становило успадкування юною зміною набутого попередніми поколіннями су спільно-історичного досвіду через засвоєння і дотримання народних традицій. Виховними засобами служили вироблені народом педагогічні принципи, за допомогою яких дітей безпосередньо залучали до життя роду, племені: до праці, до участі в святах, до виконання обрядів, ритуалів, до різних видів мистецтва та художніх промислів, до військової справи. Свідченням ефективності такої педагогіки є збереження життєдіяльності й самобутності народу.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)
Loading...