Головна ⇒ 📌Довідник з політології ⇒ Панславізм

Панславізм

Політологічний словник

Панславізм (від грецьк. pan – усе і “слов’яни” – спільна назва цілого ряду східноєвропейських народів) – теорія всеслов’янської єдності в тій чи іншій формі й відповідний політичний рух. П. формувався як природний наслідок боротьби слов’янських народів за звільнення від турецького і австро-угорського панування. Першим свідомим представником П. був учений хорватського походження Ю. Крижанич, який певний час жив на території Росії в другій половині XVII ст. Проте як самостійний напрям суспільно-політичної

думки П. оформився на рубежі XVIII – XIX ст. у західнослов’янських областях, що перебували під владою Австрійської та Османської імперій: Чехії, Хорватії, Сербії, а також Росії.

Теорія П. не мала стійкого і завершеного вигляду, окремі її представники на перший план висували різні її аспекти і часто суперечили одне одному в своїх політичних постулатах. Залежно від епохи і народу, які висували ідеї П., він набув своєрідних відтінків і спрямування: слов’янської взаємності і культурної спільності; федерації або конфедерації слов’янських народів, що пропонувалися окремими діячами українського, чеського

і польського визвольних рухів; монархічної федерації під егідою царської Росії; протиставлення слов’янських народів усім іншим, яке обстоювали М. Костомаров та інші ідеологи П. в Росії. В першій чверті XIX ст. у Росії з’являються й панславістські проекти, які мали яскраво виражений революційно-демократичний характер й орієнтацію на створення широкої за складом учасників конфедерації слов’янських народів на основі ліквідації монархічних систем правління й встановлення ліберально-демократичних політичних режимів у всіх країнах – учасницях. Зокрема, декабристське Товариство об’єднаних слов’ян (1823 р.) як основну політичну мету задекларувало революційне звільнення всіх слов’янських народів та об’єднання їх у єдину демократичну республіканську федерацію. Передбачалось, що до її складу увійдуть Росія, Польща, Богемія, Моравія, Угорщина з Трансільванією, Сербія, Молдавія, Валахія, Болгарія, Далмація і Кроація (угорців та румун представники Товариства вважали відгалуженням слов’янства). Кожний із об’єднаних у федерацію слов’янських народів мав би власний конституційний устрій, особливу форму демократичного правління, що відповідала б національним традиціям, місцевим умовам та традиціям власного законодавства.

Ідеї тісної політичної співпраці і зближення слов’янських народів висувалися й представниками чеського національного руху у першій половині XIX ст. – Я. Колларом, П. Шафариком, Й. Добровським. Також їх сповідували і представники так званого іллірійського руху – просвітники хорват Л. Гай, серби і чорногорці. У останніх ці ідеї мали явно русофільський характер. Водночас ці течії відображали процес національного пробудження західних та південних слов’ян і прагнення їхніх культурних еліт до досягнення незалежності й були похідними становлення національних світоглядних засад.

У Росії ці прагнення сприймалися окремими консервативними мислителями та політичними діячами, що наслідували підходи М. Карамзіна й серйозно розглядали об’єднання всіх слов’янських народів під проводом Російської імперії та створення “загальнослов’янського царства”. В 30-х роках XIX ст. ідеї П. було взято на озброєння російським імператорським двором та консервативною суспільно-політичною думкою. В Російській імперії склалося уявлення щодо її природної відповідальності й покровительства всім слов’янам. Це серйозно вплинуло на формування російської зовнішньої політики й спричинило втягнення Росії у ряд воєнних конфліктів з Туреччиною та іншими європейськими державами. Ідеї П. були вельми популярними серед російської інтелігенції, яка надала їм ліберально-демократичний відтінок, а також розвивалися пізніми слов’янофілами. Це було пов’язано з тим, що у визвольній боротьбі проти турецького і австро-угорського панування слов’янські народи розраховували на допомогу і підтримку російського народу. Окремі ліберальні і реакційні діячі Росії пояснювали це тим, що, звільнившись від утисків Туреччини й Австро-Угорщини, слов’янські народи повинні об’єднатися під патронатом російського самодержавства. П. у Росії як ідеологія склався в зв’язку з поразкою в Кримській війні 1853 – 1856 рр. і під впливом придушення Польського повстання 1863 – 1866 рр. Відповідна реакція російського дворянства на ці події виявилась у поглядах М. Данилевського, В. Ламанського, М. Страхова, А. Кошелєва та інших громадських діячів, які стали ідеологами П. у Росії в цей період. Вони вважали, що об’єднання слов’янських народів під егідою царської Росії має привести до їх русифікації, сприяти піднесенню ролі російської мови у сфері культури і політики. Теоретичні твердження про самобутність історичного розвитку слов’янства слугували основою для політичних висновків про необхідність союзу всіх слов’янських народів на чолі з Росією, але без Польщі, яка через певні історичні обставини нібито втратила слов’янський характер і належить до Заходу.

Польські ж ідеологи П. висували ідею слов’янських сполучених штатів без Росії, під керівництвом Польщі. Загалом представники П. вирішували питання про звільнення й об’єднання слов’ян з націоналістичних позицій, розвивали ідеї активної підтримки визвольної боротьби південнослов’янських народів аж до захоплення Константинополя. Водночас П. був скомпрометований придушенням Росією польських повстань 1831 та 1863 р., скасуванням автономії Царства Польського в складі імперії, а також участю царизму в придушенні революцій 1848 – 1849 рр. у Центральній та Східній Європі. За цих умов, коли царизм Росії придушував революційний рух і відігравав роль “жандарма Європи”, панславізму здебільшого надавався реакційний зміст.

Тому залишаючись тривалий період у сфері ідеологічних постулатів, П. лише з часом набув дещо більш визначеного політичного характеру. Це знайшло своє відображення у створенні “Слов’янської унії” у Віденському рейхсраті (1908 р.), “Балканського союзу”, до якого увійшли і не слов’яни, а також у відповідних прагненнях слов’янофілів і кадетів, певної частини бюрократичних та військових кіл царської Росії до поширення П. На території Росії неодноразово здійснювалися заходи щодо популяризації ідей П. – це слов’янські з’їзди тощо.

Найбільший політичний вплив П. у Росії мав у 60 – 70-х роках XIX ст., особливо під час російсько-турецької війни 1877 – 1878 рр., коли він підштовхував царський уряд до активніших зовнішньополітичних дій. Деяке пожвавлення П. мав напередодні і під час Першої світової війни 1914 – 1918 рр. як відповідна реакція на посилення німецької експансії і діяльності Пангерманського союзу. Водночас П. на рубежі ХІХ – ХХ ст., його панславістські проекти вочевидь були відірваними від реальності. П. як політична течія зазнав поразки і зійшов з історичної сцени. Рецидиви його виявів відчутні на континенті в останні десять – п’ятнадцять років як результат рушійних змін 90-х років XX ст. і наступних трансформаційних перетворень у всіх слов’янських народів. Проте ідеї П. зазнали краху при зіткненні з реаліями розпаду всіх федерацій слов’янських народів – СРСР, Чехословаччини, Югославії, що існували наприкінці XX ст. Нині П. здебільшого обстоює підтримку культурних та інших зв’язків між слов’янськими народами і державами. Зокрема, в Росії, інших слов’янських нині незалежних державах періодично проводяться культурні та політичні заходи, що спрямовані на популяризацію ідей культурно-духовної єдності слов’янського світу.

Політологічний енциклопедичний словник: Навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. / За ред. Ю. С. Шемшученка, В. Б. Бабкіна. – К., 1997; Политическая энциклопедия. – М., 2003;

Шафарик П. Славянские древности. – М., 1848; Аксаков И. С. Славянский вопрос. – М., 1 886; Данилевский Н. Я. Россия и Европа: взгляд на культурные и политические отношения славянского мира к романо-германскому. – СПб., 1996.

А. Кудряченко